Без правих i лiвих

Я не раз думав про те, що, вмираючи, я прокляну Польщу. Сьогодні я усвідомив, що так не вчиню. Коли я після смерті з’явлюся перед Богом, я його прохатиму, щоб він не посилав Польщі великих людей. Що польський народ дає великим людям і як до них ставиться! Ще невідомо, чи була б створена без мене Польща! А якби була, то чи збереглася б ця держава? Я знаю, що я зробив для Польщі.

Юзеф ПІЛСУДСЬКИЙ

Ці цікаві слова було сказано в приватній бесіді Юзефом Пілсудським 1929 року. (Їх записала, а вже після Другої світової війни опублікувала вельми близька до Маршала людина, депутат Сейму Артур Слівіньський). Вражаюче, але так висловилася людина (причому щирість цієї думки не варто ставити під сумнів — говорилося це не на офіціозному заході, а в інтимному, дружньому колі, серед своїх), яку цілком обѓрунтовано вважають засновником сучасної польської державності ХХ сторіччя, особистість дуже прихована, яка ревно оберігає свої сокровенні думки, політик, що виховав у собі високе самовладання й витримку, абсолютно не схильний до істерики лідер. До того часу Пілсудський уже три з гаком роки мав практично необмежену владу в Польщі (не будучи при цьому формально главою держави — президентом республіки за його вказівкою був обраний професор-хімік Ігнацій Мосьціцький, відданий прибічник Вождя), і винесені в епіграф слова — свідчення зовсім не патологічної пихи великого поляка — він просто знав собі ціну — а того, як влада деформує створення політика.

Враховуючи, що в Україні вже не перший рік ідуть дискусії про те, яким чином виростити, підтримати і висунути Сильного Національного Лідера, якими саме рисами ця людина має володіти, як потрібно вибудовувати його стосунки з правим і лівим сегментом політичного спектра — зважаючи на цю обставину, особа і політичний портрет Маршала Пілсудського гідні уважного аналізу і вивчення. Бо йдеться про політика, який, незважаючи на тверезі й гіркі слова, винесені в епіграф, завжди був переконаним польським державником і націоналістом (на цьому він будував не свою кар’єру, а своє життя!)

Йдеться про політика, який, 20 років входячи до керівного ядра марксистської ППС, відчув на собі і арешти царської поліції, і декілька років заслання до Сибіру (підпільне «ім’я» Пілсудського — «товариш Зюк»), вже до 1905 року перейшов із марксистських позицій на платформу «загальнопольської національної єдності» в ім’я незалежності — і перейшов уже назавжди, «приборкуючи» польських лівих, з якими колись був тісно пов’язаний, і періодично заграючи з правими, але старанно уникаючи зобов’язань як перед першими, так і перед другими, які б зв’язували його (це важливо відзначити!). Йдеться, нарешті, про лідера, що не один рік свідомо носив на людях скромну сіру військову шинелю без знаків розрізнення (маючи військове звання маршала), загальноармійський військовий кашкет «мацеювку», популярну серед шерегових жовнірів, охоче їздив у потягах другого класу, був дуже скромним у побуті. Все це можна було б назвати «популізмом» (термін, який обожнюють наближені до влади політологи), коли б не два «але». По-перше, Пілсудський виконував свої обіцянки, а по-друге, він дійсно зневажав таку нікчемну мету, як особисте збагачення.

Є деякі особистісні деталі, які дають яскраве уявлення про Маршала як про людину, можливо, повніше, ніж десятки томів «пухких» життєписів. Так, вирушаючи на вирішальну битву з більшовиками, які йшли на Варшаву (серпень 1920 року), Пілсудський, за свідченням ад’ютантів, узяв із собою такі речі, якими, вочевидь, понад усе дорожив: медальйон із зображенням Матері Божої Остробрамської, світлину дочки Ванди, роман «Потоп» Генріка Сенкевича, «Хроніку» Мацея Стрийковського (цікавий літопис подій польської і української історії XVI сторіччя). І пізніше, як згадує його дружина Александра, Маршал, збираючись у поїздку або в похід, не забував саме про ці речі, і так тривало ще багато років.

У Пілсудського, окрім наведеного в епіграфі, можна знайти ще чимало доволі неприємних висловів про своїх співвітчизників. І його можна зрозуміти: інколи він відчував просто патологічну ненависть до себе. Ось що, наприклад, писав про нашого героя депутат Сейму, ксьондз Казімєж Лютославський (між іншим, на сторінках досить впливової опозиційної газети «Мисьль народова», 1922 рік): «Пілсудський — знаряддя міжнародного сіонізму в боротьбі з польським народом не з сьогоднішнього дня. Не можна допускати його до влади в незалежній Польщі. Ще 1905 року Інтернаціонал використовував Пілсудського в Польщі, щоб він насаджував тут російську революцію, перешкоджаючи консолідації польського народу на польській землі. Цей пункт програми єврейської політики проти Польщі він виконав з гідною жалю сміливістю.

Всупереч усім розрахункам ворогів, всупереч передчасним тріумфам і зухвалим знущанням євреїв Польща вигнала окупанта, скинула окови, відродила свою державну незалежність. І тоді Інтернаціонал знову скеровує Пілсудського до Польщі, щоб отруїти перші роки її існування і не допустити її внутрішньої незалежності. Ось уже чотири роки польський народ бореться з останньою справою рук Пілсудського: Львів, федералізм, Вільно, Київ — це поля тих великих політичних битв, які Польщі довелося провести з єврейською політикою на світовій арені, і усюди народ мав проти себе на боці єврейства Пілсудського як найгрізніше знаряддя Інтернаціоналу».

Ось так — не просто шизофренічне марення озлобленого маргінала, а політичні одкровення шанованого депутата Сейму, до того ж священика. Втім, Пілсудський реагував (зовні!) на такі нападки з вражаючим спокоєм — він взагалі, як уже говорилося, прекрасно знав собі ціну й умів зневажати людей. Потрібно ще додати, що згаданий ксьондз Лютославський був людиною радикально правих поглядів і атакував Маршала з відповідних позицій. Взагалі, як і в Україні 90-х років минулого сторіччя, в Польщі часів Пілсудського саме праві політики іменували себе «націонал-демократами» (цікава паралель; ліві, за звичкою вважаючи Пілсудського «своїм», були набагато толерантніші — за винятком комуністів, яких Маршал вважав просто агентами більшовиків).

Наприклад, ліва соціалістична газета «Роботнік» писала про Коменданта (бойові побратими-легіонери називали Пілсудського і так): «У нинішній Польщі, де люди йдуть на великі угоди з совістю, судорожно вчепившись у міністерське крісло, яке вислизає, ця горда, але настільки ж скромна, проста людина, байдужа до титулів і почестей, повинна імпонувати, повинна будити симпатію і довіру». Повчальність подальших подій полягала в тому, що зробивши державний переворот в травні 1926 року і встановивши режим «санації» («оздоровлення»), Пілсудський, ця «гроза всіх панів», за висловом лівої преси, дуже жорстко дав зрозуміти соціалістам, що віднині триматиме їх у гранично вузьких рамках.

Бо, як заявив Комендант у інтерв’ю від 25 травня 1926 року, «якщо поняття «ліві-праві» пов’язані з соціальними рухами, то я особисто ніколи не був у новій Польщі прихильником надання явної переваги тій або іншій стороні. Особисто я ніколи не хотів би належати ні до правих, ні до лівих. Я ніколи не хотів бути членом жодної з партій, не схвалював панування партій над Польщею» (і це заявив політик, що був упродовж двох десятиріч одним із визнаних лідерів польських соціалістів!)

«Панування партій над Польщею»... Тут буде доречно перейти до дещо іншої теми — різкого неприйняття Пілсудським класичної партійно-парламентської демократії, яку він як переконаний націоналіст вважав згубною для майбутньої незалежної Польщі. Бо бачив користолюбство депутатів, знав про корупцію в їхніх лавах. Ось кілька найбільш характерних словесних «стріл» Маршала, спрямованих ним на адресу Сейму: «Взагалі, нехтування своїми прямими обов’язками, нешанобливе ставлення до служіння державі — характерна риса підходів, що демонструються панами-депутатами і сенаторами. Адже їхні уявлення зводяться до того, що кожна людина, яка перебуває на службі держави, має змінюватися лише залежно від того, з ким вона, скажімо, пила горілку або каву в буфеті Сейму... Я піднімаюся на боротьбу, як і раніше, з головним злом: пануванням розгнузданих партій над Польщею, забуттям всього, що не стосується грошей і благ» (це — з останнього інтерв’ю перед переворотом, навесні 1926 року).

Зустрічалися у Пілсудського «вислови» і набагато грубіші. «Бити політичних повій і злодіїв» — саме так пояснив він тими ж днями мету розгорнутої ним і його прихильниками потужної пропагандистської кампанії проти парламенту. Біограф Маршала Владислав Побуг-Малиновський наводить такі його слова, виголошені в колі співчуваючих йому військових і політиків: «Із Сейму на країну розливалася хвиля бруду і моральної гнилизни. Депутати, трактуючи своє обрання не як обов’язок сумлінно і самовіддано працювати на благо держави, а як плацдарм для розвитку своєї партії або, що ще гірше, для збивання капіталу і особистої кар’єри, створювали справжню кліку, яка, немов величезний огидний павук, охоплювала своїм павутинням усю країну. У державних органах завжди було повно «нахаб із Сейму», які приходили сюди з категоричними вимогами вирішити їхні особисті питання або ж із наполяганнями, порадами, вказівками щодо інтересів і прагнень; затероризовані урядовці часто не знали, кого їм слухати, міністра чи пана, що розмахував депутатським посвідченням. Одночасно прагнули зберегти близькі і сердечні стосунки з виборцями: в результаті наростала хвиля корупції, натовпи аферистів і спекулянтів опановували державний апарат і його установи. Дедалі ширше виростали афери і зловживання».

Саме так мотивував польський лідер, чому був змушений («змушений»!) втрутитися і вчинити державний переворот у середині травня 1926 року. Взагалі дипломатизмом у висловлюваннях він не відзначався. Так, спілкуючись із деякими однодумцями (!) — депутатами Сейму вже після перевороту, 29 травня 1926 року, Пілсудський заявив буквально таке: «У теперішній ситуації я міг би не впустити вас до зали Національних зборів, глузуючи з усіх вас, але я перевіряю, чи можна поки що в Польщі правити без батога... Я оголосив війну негідникам, мерзотникам і злодіям і в цій боротьбі не відступлю. З моєю кандидатурою робіть що хочете (ті депутати Сейму, що вислуховували цю промову, висунули кандидатуру Маршала на пост Президента Польщі — він відмовився. — І.С.). Я нічого не соромлюся, оскільки чистий перед своїм сумлінням. Мені все одно, скільки я отримаю голосів — два, сто або двісті. Я ні на кого не тисну. Обирайте того, кого побажаєте, але шукайте кандидатуру, що стоїть вище за партійні суперечки і гідну високої посади. Якщо ви так не зробите, то ваше майбутнє уявляється мені похмурим, про що я жалкуватиму, оскільки мені не хотілося б правити за допомогою батога...»

Ось так! Але той же Пілсудський — і приблизно тими ж днями — виступив із «примирливим» зверненням до народу, де, зокрема, були і такі рядки: «Одна і та ж земля поглинула нашу кров, яка настільки дорога і тим, і іншим, яку люблять обидві сторони (йдеться про жертви, загиблих під час збройних зіткнень у Варшаві в дні перевороту між прихильниками Пілсудського і його супротивниками. — І.С.). Так хай же ця гаряча кров, найцінніша в Польщі кров солдата, буде під нашими ногами новим засівом братерства. Хай Бог змилостивиться і відпустить наші гріхи і відведе караючий перст, а ми станемо до роботи, яка зміцнить і відродить нашу землю». Щоправда, один із найбільш непримиренних супротивників Маршала в армії, генерал Влодзімєж Загурський, за нез’ясованих обставин загинув у в’язниці міста Вільно в серпні 1927 року...

У цілому ідеалізувати Пілсудського як політичного лідера було б наївно. На совісті цієї, безперечно, видатної людини, гордості свого народу — і жорстоке нехтування національними правами українців, переслідування українських національних організацій, арешти, погроми; і, власне кажучи, диктаторський погляд на Польщу, яку він часом починав уже розглядати мало не як свою власність; і антиконституційний розгін Сейму у вересні 1930 року, коли декілька десятків депутатів із лівих фракцій було, фактично без суду, заарештовано й поміщено до військової в’язниці в Бресті, де їх саджали до карцеру, піддавали фізичному і моральному терору; і зверхнє ставлення до чинної конституції, яку Маршал одного дня глумливо назвав «конституткою». Але слід пам’ятати про одне: ця людина своїм пріоритетом бачила державні інтереси Польщі, як він їх розумів, а не тупе і хиже примноження особистих статків.

Що ж до сучасних «больових точок» України, то хотілося б сподіватися, що цей короткий «політичний портрет» Пілсудського хоч якоюсь мірою допоможе нашим мислячим співгромадянам у пошуках відповіді на два запитання. Перше: яким має бути і яким ні в якому разі не може бути український політик вищого рангу. І друге: чому все ж таки Пілсудський домігся успіху там, де Симон Петлюра зазнав поразки?

Ведучий сторінки «Iсторія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Телефон: 303-96-13.

Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.kiev.ua