«Біла пляма» української історіографії

Вже стало звичною справою, що злидні женуть наших співвітчизників шукати роботу за «тридев’ять земель». Гроші у всі часи змушували людей змінювати свої переконання, або, принаймні, на якийсь час про них забувати. Особливо коли йдеться про професійних найманців. Історія України ХVII століття являє собою майже безперервний ланцюг війн, повстань різного масштабу і значення. Причини, перебіг і наслідки переважної більшості з них детально описані істориками; до їх аналізу вже нема чого додати.

Але з певних причин до цього часу майже жодного слова не написано про один не дуже приємний факт військової історії України – участь козацького підрозділу в Білогорській битві та придушенні чеського антигабсбурзького повстання станів у 1618—1620 рр. Про це не написав ані Д. Бантиш-Каменський, ані М. Грушевський, ані Д. Яворницький, ані більшість українських істориків ХIХ та ХХ століть. Навряд чи ніхто з них не знав, чи хоча б не чув про цей факт. Але тоді залишається лише одне – вони просто замовчували його, вважаючи або негідним уваги справжнього історика, або через те, що вважали занадто ганебним для української історії. Участь козаків у війні на боці католиків, поразка в якій на довгі 300 років позбавила чехів власної державності, просто не вписувалася до стійкої історіографічної концепції тотальної і взаємної ненависті між католиками і православними, вершиною якої стала Визвольна війна 1648–1654 рр. Мовчання таких серйозних і поважних метрів української історіографії вже саме по собі є дуже красномовним. Лише в 2-му томі «Всесвітньої історії» І. Крип’якевича є згадка про цей епізод, яка складається з… двох рядків. Чи не замало для всієї української історіографії?

Козаки були дуже неоднорідною масою із суперечливими інтересами. Не останнє місце серед них займали ті, хто заробляв на життя найманством, яке в той час в Європі не вважалося чимось принизливим для справжнього військовика-професіонала. Польський уряд, який часто не знав, що робити з козаками, використовував щонайменшу нагоду, аби відіслати хоча б невелику їх кількість подалі від своєї території. Річ Посполита була активним чинником тодішньої європейської політики і намагалася перешкоджати розповсюдженню протестантизму в Європі.

Від часів гуситських війн (друга чверть ХV ст.) чеські землі були постійним джерелом занепокоєння католицьких монархів. Король Їржі з Подєбрад (роки правління – 1458—1471) примирив релігійні партії, за що папа Павло II відлучив його від церкви. На чеських землях розвивалася плюралістична багатоконфесійна культура, хоча релігійні партії вели між собою жорстоку боротьбу. Зафіксовано численні контакти чеських релігійних діячів з М. Лютером та його прибічниками. В 1521 р. Прагу відвідав Т. Мюнцер, який проповідував у Віфлеємській каплиці (де колись проповідував і Я. Гус). Але після загибелі в битві з турками при Могачі (1526 р.) короля Людвіга Ягеллона і вступу на чеський трон представників династії Габсбургів, що була відомою своїми ортодоксальними католицькими традиціями, почалося обмеження релігійних свобод. Чеські стани були незадоволені засиллям іноземців-католиків. Видання Рудольфом II в 1609 р. указу про релігійну свободу викликало незадоволення в ортодоксальних католиків, хоча у тому ж році Рудольф відкинув домагання протестантів щодо релігійної толерантності.

Кілька років йшла відносно мирна, але непримиренна боротьба. Спроби імператора Матіаса (1612—1619) досягти компромісу між католицькими і некатолицькими чеськими станами закінчились безрезультатно, а після його смерті на трон вступив Фердінанд II – непримиренний ворог протестантів. 23 травня 1618 року граф Турн, використавши як привід конфлікт між католиками і євангелістами в містечках Брунов і Клостерграбі, разом із численним почтом увірвався до канцелярії імператорського намісника. Декілька осіб — в основному невисокого рангу — було викинуто з вікна до рову на купу гною (третя празька дефенестрація). В той же день імператорські намісники втекли до Відня і вся влада в Чехії перейшла до Директорії.

Поступово стала очевидною дипломатична і політична перевага Габсбургів. Імператор Фердінанд II Габсбург спирався на країни Католицької ліги. Незважаючи на певні суперечності, протестанти були для них спільним ворогом. Папа Павло V надав великі кошти для ведення війни. Іспанія, Річ Посполита і Баварія формували військові підрозділи; очолив армію Ліги князь Максиміліан Баварський. Дипломатичні успіхи повсталих були значно скромнішими. Порівняно невелику фінансову підтримку надали Нідерланди, військову – Саксонія, Савойя, Пфальц. На чеський трон було запрошено кальвініста Фрідріха Пфальцського («короля на одну зиму»). Повстанці потрапили до ізоляції і були приречені.

В той час (1618 р.) основна маса козаків під орудою П. Конашевича-Сагайдачного воювала в Московії, допомагаючи королевичу Владиславу захопити російський престол. За його відсутності король Сигізмунд III доручив шляхтичу Олександру Лісовському навербувати з числа козаків добровольців («охотників») для війни у Чехії та Моравії. В кінці 1619 або на початку 1620 р. до Моравії через Польщу було відправлено кілька тисяч легкої козацької кінноти. Цей підрозділ дістав назву «лісовчики» (або «лісовці» — за Крип’якевичем). Після вступу до Моравії вони почали з нечуваною жорстокістю руйнувати, випалювати і грабувати всі некатолицькі замки, міста та села. Великого розголосу набула історія з католицьким священиком Яном Саркандером, деканом храму моравського містечка Голешова. 5 лютого 1620 р. «лісовчики» наблизились до цього містечка. Щоб вберегти мешканців від убивств та грабунків, Саркандер з процесією вийшов на зустріч козакам Лісовського. Разом з ним йшли люди з олтарними святинями. Побачивши таке величне зібрання під проводом сивого священика, козаки зіскочили з коней і, вклонившись Саркандеру, не стали чіпати Голешов й обійшли місто.

Історія могла б здатися, на перший погляд, неймовірною, якби не була підтверджена документально. 13, 14 і 17 лютого 1620 р. в підвалі ратуші міста Оломоуц комісари Директорії піддали Саркандера тортурам. Його звинувачували в тому, що він, змовившись з «лісовчиками», відкрив їм ворота Голешова, а також в тому, що під час свого перебування у Польщі (де переховувався від переслідувань з боку протестантів) в 1619 р. Саркандер вступив у контакт з «лісовчиками» і домовлявся про їх відправку до Моравії (про це насправді домовлявся генерал з числа католиків Міхал Алтан). Пізніше католики стверджували, нібито його піддали тортурам за те, що священик відмовлявся видати сповідь одного з найвищих військових сановників Директорії Ладіслава з Лобковіц, у якого священик був сповідником. Саркандер не визнав жодного звинувачення і помер 17 березня 1620 р. від наслідків тортур. В 1859 р. папа Пій IХ проголосив його благословенним, а в 1995 р. папа Іоан Павло II, перебуваючи в Оломоуці, особливо відзначив Саркандера в своїй проповіді.

Крім «лісовчиків», у цій війні взяли участь й інші козацькі частини. В листопаді 1619 року козаки, завербовані угорським магнатом Фрідріхом Другетом, вдерлися до володінь трансильванського (семигородського) князя Бетлена Габора (тимчасового союзника чехів) у Словаччині і наробили там чимало шкоди. Це змусило Бетлена підписати таємне перемир’я з Габзбургами. Ця зрада дала можливість армії Фердінанда II перегрупувати свої сили після невдалої військової кампанії в 1619 році і дочекатися допомоги.

8 листопада 1620 р. відбулася Білогорська битва. За неповних дві години війська католицької Ліги (близько 28 тис.) розбили чесько- пфальцську армію (21 тис. чол.), хоча остання перебувала на кращих позиціях. Моральний дух армії інсургентів був невисоким через заборговану їм платню. «Лісовчики» також взяли участь у битві і у великій мірі саме завдяки їм командувач армією Ліги Максиміліан Баварський відсвяткував перемогу. Цікаво, що як армія Ліги, так і армія Директорії складалася переважно з найманців, яких мало цікавили інтереси воюючих сторін. Наступного дня Фрідріх Пфальцcький втік з Праги, залишивши в ратуші королівські інсигнії. Влада «зимового короля» закінчилася, хоча він до кінця свого життя додавав до своїх титулів «король чеський». 21 червня 1621 р. на Старомнєстському майдані в Празі відбулася публічна страта 27 найвпливовіших представників чеських станів (3 — панського, 7 — рицарського і 17 — міщанського).

Чеське повстання стало приводом для тривалої і кровопролитної Тридцятилітньої війни (1618—1648), на початку якої основною рушійною силою була боротьба між католиками і протестантами. З обох боків були задіяні кращі військові сили і полководці того часу (Валленштейн, Тіллі, Мансфельд, Конде, Тюренн, шведський король Густав II Адольф...). Результатом цієї війни стало поступове пом’якшення релігійної атмосфери в Європі, утвердження віротерпимості та роздробленість Німеччини й посилення впливу в Європі Франції і Швеції.

Ось так дивно іноді перетинаються історичні шляхи. Сама історія вже давно розставила все по своїх місцях. Кожен представник «чужої віри» був ворогом незалежно від обставин (взимку 1619 р. радикальні протестанти мало не знищили внутрішнє оздоблення величного храму святого Віта — символу чеської духовності. Було пошкоджено навіть старовинні гробниці чеських князів і королів). Але історія з «лісовчиками» ще раз доводить, що не все було так однозначно і просто. Навіть найманці, які виконували свою непривабливу «брудну» роботу, переступивши через певні моральні обмеження (оскільки абсолютна більшість «лісовчиків» була православними) вшанували католицького священика. Вже сам цей факт примушує ще раз замислитися над проблемою тогочасних релігійних взаємин і доводить: терпимість і толерантність є підвалинами цивілізованого суспільства, якого нам поки що так бракує.