Білі генерали стали жертвою підступності й кохання
Після поразки в громадянській війні та еміграції на Захід багато з колишніх білогвардійців продовжували таємну боротьбу з більшовиками. Одним із центрів такої боротьби був Російський загально військовий союз (РЗВС) із штаб-квартирою в Парижі.
Одного вересневого дня 1937 року до кабінету керівника РЗВС генерал-лейтенанта Міллера зайшов генерал Скоблін. Вони були в дружніх стосунках ще з Громадянської війни, а відтак досить відвертими в розмовах.
- Я хотів би вам розповісти, Євгене Карловичу, - звернувся Скоблін, - що в мене кілька разів були бесіди з представниками німецької розвідки...
- Де ви з ним зустрічалися? - поцікавився генерал Міллер. - Ви розумієте чому я турбуюся, французи можуть розсердитися, що ми орієнтуємося на Берлін.
- Я це врахував. Усі бесіди відбувалися в Озуар-ла-Шерр'єр, на моїй віллі. У нас гості бувають майже щодня й нове обличчя нікого не дивує.
Пояснення виглядало правдоподібним, бо дружина Скобліна була актриса й мала широке коло знайомств.
- А яке враження на вас справила людина з Берліна? - поцікавився керівник РЗВС.
- Він здався мені серйозним партнером, - зауважив Скоблін. - Він з Абвера й твердить, що може запропонувати нам вигідні умови співпраці. Однак він бажає вести переговори з першою особою й згоден зустрітися тільки з вами.
- Що ж, гаразд, - погодився Міллер. - Але як це зробити, щоб не викликати підозри у французької розвідки?
- Я все продумав, - заспокоїв Скоблін, - ви приїдете до мене на віллу й там із ним зустрінетеся. Та й дружина рада буде вас бачити.
Зустріч було призначено на 22 вересня 1937 року. О пів на першу Міллер, не попередивши нікого про маршрут і мету поїздки, залишив штаб-квартиру. До Парижу він уже не повернувся. На віллі Скобліна його захопила група співробітників радянської розвідки. На автомашині його вивезли до Гавра й на радянському судні "Марія Ульянова" відправили таємно до Ленінграда, а потім на Луб'янку. Давній друг Міллера зрадив його й видав радянським агентам.
Однак Скоблін не міг передбачити, що Міллер добре пам'ятав історію викрадення свого попередника генерала Кутєпова, яке сталося 28 січня 1930 року, тому взяв за звичку, виходячи кудись на конфіденційну зустріч, залишати в робочому кабінеті пакет, який мали розпечатати в разі його довгої відсутності. Так він зробив і цього разу, відправляючись на віллу Скобліних. У записці було написано: "У мене сьогодні о 12 годині 30 хвилин зустріч із генералом Скобліним на розі вулиць Жасмен і Раффе й він має відвезти мене на своїй машині на зустріч із німецьким офіцером, військовим аташе в балканських країнах Штроманом, а також Вернером, чиновником тутешнього німецького посольства. Обоє вони добре розмовляють російською мовою. Побачення влаштовано за ініціативою Скобліна. Можливо, що це - пастка, а тому про всяк випадок залишаю записку. 22 вересня 1937 року. Генерал-лейтенант Міллер".
Коли в штабі РЗВС занепокоїлися відсутністю шефа, один із його помічників генерал Кусонський розшукав пакет, а відкривши - одразу ж послав на віллу людей. Скоблін, нічого не підозрюючи, відправився з ними до Парижа. Кусонський показав йому записку Міллера й повідомив, що поїде зараз же зі Скобліним до поліції. Але в метушні той десь несподівано зник, залишивши на віллі свою дружину, яку арештувала французька поліція.
У французькій та зарубіжній пресі знявся сенсаційний галас. Еміграція була шокована - у Парижі серед білого дня агентами НКВС уже вдруге викрадено керівника РЗВС.
Микола Володимирович Скоблін, колишній білогвардійський генерал, був справді завербований радянською розвідкою ще 10 вересня 1930 року й числився в ОДПУ під прізвиськом "фермер-ЄЖ 13". Як свідчать розсекречені архіви КДБ, завербував його агент ОДПУ "ЄЖ-10" Петро Ковальський, у минулому офіцер корніловського полку, родом з Одеси. Головну ж роль у цій вербовці відіграла дружина генерала Надія Плевицька - жінка неабияких здібностей. Плевицька народилася в Курській губернії в сім'ї бідного українського селянина. Маючи чудовий від природи голос, вона самотужки здобула музичну освіту й стала відомою співачкою, зіркою російської сцени. Перед першою світовою війною вона майже не поступалася славою таким оперним корифеям, як Собінов і Шаляпін. Відповідно й в еміграції вона завжди була об'єктом уваги й шанування.
Лише після арешту Плевицької діячі РЗВС уважніше зіставили деякі факти її біографії. Пригадалося, що 1918 року Плевицька перебувала на території червоних, і як народна співачка роз'їжджала на фронті з концертами, щоб піднімати дух у червоноармійців для боротьби з білими. Під час однієї такої поїздки вона потрапила разом із загоном червоних у полон до білих й одразу ж перефарбувалася в антибільшовичку. Тут вона познайомилася зі Скобліним, зійшлася з ним, а потім вийшла заміж. Під час перебування в Константинополі, коли генерал Слащов вирішив перейти до червоних, Плевицька вперто умовляла Скобліна зробити те саме. Вона переконувала його, що як російська народна артистка, вона дуже легко влаштується в Радянській Росії й сприятиме кар'єрі свого чоловіка. Тоді Скоблін не погодився. Пригадалися чутки про зв'язки Плевицької з більшовиками в паризькій еміграції, а також інформація тих, хто організував її гастролі по Америці, що до неї надто уважні радянські представники. Пригадалося й те, що до викрадення Кутєпова Скоблін і дружиною дуже бідували, а потім у них раптом з'явилися великі гроші й вони почали вести заможне життя. Отже, підсумовували контррозвідники з РЗВС, є всі підстави вважати Плевицьку агентом НКВС.
Тепер це давнє припущення можна вважати доведеним. Вона дійсно була завербована ще 1920 р. Судячи з усього, вона відіграла важливу роль у викраденні Кутєпова й втягнула в цю акцію чоловіка: адже вербовка Скобліна відбулася через 9 місяців після зникнення лідера білого руху. Мабуть, у такий спосіб "Фермери" (під таким прізвиськом значилася подружня пара в списку агентів ОДПУ/НКВС) вирішили заробити собі право на радянське громадянство.
Із Плевицькою штабістам із РЗВС було все ясно. Та куди так таємниче зник сам генерал Скоблін, коли постала загроза арешту? Штаб організації знаходився на першому поверсі будинку на вулиці Колізе, 29, який належав російському емігрантові С.М. Третьякову. Насправді цей будинок купило за валюту ОДПУ. Скоблін і сховався на другому поверсі в Третьякова, і був там, поки таємно його не вивезли до Іспанії. Там і губляться його сліди. Найімовірніше, його знищила тамтешня резидентура НКВС як "відпрацьований матеріал".
Не ліпшою була й доля Н. Плевицької. Вона стала перед французьким судом як радянська шпигунка й отримала 20 років каторжної в'язниці. 1940 року вона вирішила висповідатися в православного священика. Невдовзі після цього за нез'ясованих обставин вона померла. Можливо, виклала все про свою співпрацю з НКВС, не врахувавши, що тюремні стіни можуть мати довгі вуха й сповідник може мати довгого язика. А можливо, звичайний збіг.
Той же, хто був центральною постаттю скандалу, генерал Міллер опинився в руках НКВС. Можна уявити те задоволення, яке отримали при цій звістці його колишні вороги на фронтах Громадянської, які тепер стали радянськими воєначальниками. Багато з них не могли передбачити, що докази, які "добували" з Міллера завзяті слідчі, дуже скоро переламають їхні долі. Був 1937 рік, машина терору набирала обертів, і "щирі зізнання" запеклого ворога радянської влади ставали найкращим компроматом проти тих, хто був запланований на винищення.
