Брама Європи
Громадськість України нині розглядає кандидатури авторів на здобуття Шевченківської премії 2018 року. Серед праць, відібраних на другий тур конкурсу, — книга Сергія Плохія «Брама Європи: історія України», опублікована 2015 року спочатку англійською, а потім українською мовами. Одразу після появи цієї книжки англійською мовою я опублікував в «Українському історичному журналі» ґрунтовну рецензію. Не переповідаючи сказаного в журналі, призначеному для досить вузького кола дослідників та викладачів, хотів би у газетному варіанті зупинитися на двох важливих проблемах: значенні вітчизняної історії в націє— і державотворенні саме на сучасному етапі й значенні цієї книги в її переосмисленні.
Спочатку, однак, варто сказати кілька слів про автора новітньої інтерпретації історії України. У наукових колах добре знають Сергія Плохія — випускника Дніпровського університету, фахівця з української історії XVII — XVIII ст. У 1990 році у віці 33 років він захистив докторську дисертацію, від 1991 року жив і працював у Едмонтоні (Канада), а з 2007 року став директором Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). Спектр його інтересів у останні роки надзвичайно розширився й тепер охоплює всі періоди вітчизняної історії — від Русі до незалежної України. Він не дослідник «білих плям» в усьому цьому діапазоні, а талановитий інтерпретатор наративу, створюваного зусиллями останнього покоління фахівців. Його «Браму Європи...» слід порівнювати з попередніми синтезами вітчизняної історії.
Порівнюючи радянську історичну інтерпретацію з дореволюційною, слід вказати на наявну між ними істотну різницю у висвітленні минулого трьох східнослов’янських народів. Дореволюційні історики-систематики, починаючи з М. Карамзіна, впритул не бачили існування окремого від росіян українського народу. Цей талановитий літератор і одночасно історик, автор 12-томної «Истории государства Российского» (томи виходили у світ з 1816 по 1829 рр.) знайшов спосіб подовжити на півтисячоліття історію Росії за рахунок історії України. Він розповідав про династію Рюриковичів, яка в Росії очолювала народжену в Києві державу аж до часів Івана IV та Федора Івановича. Ідучи протоптаною стежкою, інші російські історики-систематики відтворювали в тих же хронологічних рамках історію вже не держави, а народу — російського. У такому наративі українці не зникали, але перетворювалися на другосортних росіян — «малоросів».
У найбільш оголеному вигляді претензії російських діячів на територію, історію й саму душу українського народу виступали в критичних обставинах. Історик і за сумісництвом лідер партії кадетів П. Мілюков у листопаді 1918 року підготував для російської делегації на Паризьких мирних переговорах інструкцію, в якій вказано: «З українцями недопустимі ніякі розмови, бо саме поняття «український народ» вигадане німцями. Офіціальне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче потягне за собою зменшення руського народу більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати грунт і рацію» (переклад українською мовою — за книжкою Д. Дорошенка «Історія України 1917 — 1923». — Нью-Йорк, 1954, том 2, С. 411.).
На відміну від царської більшовицька імперія визнала існування українського та білоруського народів і посадила їх в одну з російським народом колиску — Київську Русь. Це означало, що разом із радянською державністю українці дістали право на третину власної історії. Разом із цим їм довелося дорого заплатити за примарну державність, за право користуватися рідною мовою в суспільно-політичному житті, за можливість розбудовувати в цензурованому вигляді «соціалістичну за змістом» національну культуру. Аби запобігти можливим проявам сепаратизму, Кремль не раз удавався до репресій, не зупиняючись навіть перед геноцидом.
Можливо, ми й далі погоджувалися б знаходитися в одній «колисці» з росіянами. Адже обидва народи століттями перебували в одній країні, і взаємовпливи безперечні. Але це тепер не в нашій волі. Росія викидає з «колиски» всіх українців, залишаючи тільки тих, хто погоджується бути «малоросом». Загрозу, яку вона випромінює, важко перебільшити. Переконливо висловилася на цю тему представниця народу, який уже наполовину поглинутий росіянами впродовж останніх століть. В інтерв’ю газеті «День» білоруська письменниця Світлана Алексієвич сказала: «Не важко здогадатися, що найголовніший противник Росії на пострадянському просторі — Київ. Уся історія Росії побудована на «його пагорбах». Якщо забрати Київську Русь у росіян, то залишиться одна лише Орда. А хто з цим погодиться з них?»
Щоб зрозуміти небезпеку, яку випромінює сучасна Росія, треба відійти від уявлень про те, що обидва народи народилися в одній «колисці». Призначена для широкого кола читачів, книга С. Плохія ефективно сприятиме подоланню таких уявлень. Минувшину України С. Плохій розглядає в рамках її сучасної території, тобто як історію всіх народів, які тут знаходилися. Деякі з етносів стали родоначальниками нинішніх українців, інші не мали до них прямого стосунку, але як перші, так і другі у своїх взаємовідносинах формували тканину вітчизняної історії. Велике князівство Литовське й Польське королівство виникають в авторському наративі з того моменту, як вони встановлюють контроль над територією, що входила до кордонів сучасної України. Так само про Велике князівство Московське заходить мова лише тоді, коли воно в боротьбі з Литвою за спадщину Київської Русі встановило на початку XVI ст. контроль над Чернігівською землею. Проблематика Давньої Русі розглядається винятково у рамках вітчизняної історії.
У розповіді про Київську Русь С. Плохій уникає дискусій між норманістами й антинорманістами, що точилися з XVIII ст. Наїзди вікінгів він розглядає як органічний елемент руху надлишкового населення Скандинавії, котре не могло прогодуватися сільськогосподарською працею, а тому виплескувалося за межі свого кліматично несприятливого краю в інші регіони Європи й навіть у далеку, ще не відкриту європейцями Америку. Дружини професійних вояків із Норвегії, Швеції та, можливо, Фінляндії, яких у Східній Європі називали «варягами», без особливих зусиль підпорядкували собі племінні союзи місцевого населення й нарешті заснували державу, яку тільки в XIX ст. назвали «Київська Русь». Аби підкреслити, що тубільна людність не мала прямого відношення до грабіжницьких походів на Константинополь, якими полюбляють пишатися російські інтерпретатори історії, С. Плохій послуговується власними іменами вождів — Рорик (Рюрик), Гельгі (Олег). Аскольд і Дір фігурують у нього під звичними іменами, але інших ми не знаємо. Автор уважає цих двох вождів такими самими варягами, як і Гельгі, а не місцевими князями.
С. Плохій не випадково дав своїй книжці таку назву — «Брама Європи...». Україна справді була й тепер залишається транзитною територією, через яку пролягають шляхи зі Сходу на Захід, тобто воротами Європи. У центрі Києва, на Володимирській вулиці, знаходяться рештки Золотих воріт — головної брами, збудованої в столиці Русі у 1037 році великим князем Ярославом Мудрим. У тому самому році Ярослав заклав і Софійський собор — одну з небагатьох кам’яних споруд, яка залишилася нам у спадщину від Київської Русі — могутньої середньовічної держави. Ярослава називали тестем Європи: його донька Єлизавета (Єлхісіф) була дружиною норвезького конунга Гаральда, друга донька Анна — дружиною французького короля Генріха II, третя донька Анастасія (Агмунда) — дружиною угорського короля Андраша I. Сам Ярослав був одружений другим шлюбом на доньці шведського конунга Олафа Інгігерді-Ірині.
У перших частинах книги С. Плохія українці не фігурують. Адже як етнічна нація вони формувалися більш-менш одночасно з іншими європейськими народами. Надалі ця назва використовується як етнічна характеристика, а в добу незалежності українці виступають у книжці як громадяни України всіх національностей. Від XIV ст. терени, на яких формувався український народ, потрапили до Великого князівства Литовського й частково до Польського королівства. Політика цих держав, так само як відносини між ними, стали визначальними для України. С. Плохій зауважує, що навряд чи можна переоцінити значення Люблінської унії 1569 року для долі України. Об’єднання двох держав у Річ Посполиту і підпорядкування українських земель польській короні мало наслідком розмежування України й Білорусії, оскільки вони опинилися в різних, хоч і союзних, політичних організмах. Українське населення в Польському королівстві фігурувало під назвою «русинів», після поглинання частини території України Австрійською імперією — «рутенів» (латинізована форма русинів), а в Російській імперії — «малоросів». Лідери українського національного руху в XIX ст. не визнали свого малоросійства й перетворили середньовічний топонім «Україна» на етнотопонім. Щоб з’єднати минуле Русі з майбутнім України, підкреслює С. Плохій, М. Грушевський назвав свій найвідоміший твір «Історією України-Руси».
Визвольну війну українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького С. Плохій називає «великим повстанням». Воно справді починалося як повстання — сьоме за півстоліття. Надалі повстання переросло у всенародну війну. На боротьбу піднялися селянські загони, атакуючи землевласників з їхніми приватними арміями, католицьких священиків, євреїв. Селянський антисемітизм, треба було б додати, мав не стільки релігійне підґрунтя, як пише автор, скільки соціально-економічне. Після Люблінської унії польські і полонізовані українські землевласники заводили на Правобережжі фільваркові господарства. Унаслідок напливу американського золота в Європі відбулася «революція цін»: ціни на зерно різко зросли. Продукування збіжжя на експорт виявилося дуже вигідною справою, і землевласники самі взялися за господарювання, використовуючи примусову працю селян. За строк, менший, ніж тривалість людського життя, селян закріпачили. Самі пани сиділи у Варшаві, а управління фільварками доручали єврейським орендарям. Оскільки в тодішній структурі суспільства євреї були не стільки етнічною спільнотою, скільки соціально-економічною верствою, обурення закріпачених селян перекинулося з єврейських орендарів та лихварів на все єврейство.
У січні 1654 року в обмін на обіцяну військову допомогу Б. Хмельницький визнав себе васалом московського царя Олексія Михайловича. С. Плохій наголошує, що поворот у бік Москви не був ані «возз’єднанням», ані «союзом двох братніх народів», як стверджувала радянська історіографія. Ні у Переяславі, ні у Москві ще не послуговувалися етнічними категоріями, коли говорили про військовий альянс Української козацької держави з Росією, здобутий ціною втрати суверенітету.
Останні частини книги практично не відрізняються за набором сюжетів та їх інтерпретацією від створених в Україні синтетичних і монографічних праць. Тому немає сенсу переповідати їхній зміст.
Книга О. Субтельного, яка відкрила перед українцями вітчизняну історію в усій її повноті, мала чотири видання. С. Плохій не поступається Субтельному за вмінням доступно викладати складні проблеми. Його книга має перевагу в тому, що вона спирається на вагомі досягнення української історіографії останніх трьох десятиліть і, що є найважливішим, відсепаровує історію України від історії Росії. Жоден історик досі не був лауреатом Шевченківської премії. Та надійшли часи, коли історія стає зброєю у боротьбі з підступним ворогом. Такою самою зброєю, як гвинтівка, гармата, танк.
