Битва за Британію

Після капітуляції Франції у червні 1940 року Англія залишилася єдиною країною, яка продовжувала боротися з переможною німецькою армією. У громі перемог вермахту багатьом здавалося, що Лондон повинен і просто змушений буде погодитися на пропозиції миру. У своїй промові в рейхстазі, виголошеній 19 липня 1940 року, фюрер для початку пророчив, що Черчілль буде незабаром шукати притулку в Канаді. Потім були сформульовані умови, як він вважав, почесного миру. Зміст їх був досить простим: Німеччині — Європа, Британії — її імперія під гарантії Третього рейха. Наприкінці цього переможного спічу пролунали погрози, якщо Британія не погодиться здатися на милість переможця Франції.

«У цей час я думаю, що моя совість велить мені ще раз звернутися до розуму й здорового глузду Великої Британії та інших країн. Я вважаю для себе можливим виступити із цим закликом, бо є не переможеним ворогом, який просить милості, а переможцем, який промовляє в ім’я розуму. Я не бачу підстав продовжувати цю війну... Можливо, містер Черчілль відкине цю мою заяву... У цьому випадку я позбавлю себе докорів сумління відносно того, що станеться».

Черчілль не удостоїв Гітлера відповіддю. Німецький посол у США шукав можливості передати мирні пропозиції фюрера своєму британському колезі. Тому Черчілль через відсутність міністра закордонних справ у Лондоні та терміновість питання послав телеграму до Вашингтона:

«...лордові Лотіану (британський посол у США. — Авт.) варто сказати, що в жодному разі не можна давати будь-якої відповіді на послання німецького повіреного у справах». Офіційну відповідь дав 22 липня міністр закордонних справ лорд Галіфакс: «Ми не припинимо боротьби, доки свобода не буде в безпеці», а Британська імперія «шукатиме рішення силою зброї... Якщо необхідно — роками, якщо необхідно — самостійно». Певної пікантності ситуації додавало те, що лорд сам був одним із активних «умиротворителів» і сприяв мюнхенській угоді. Власне, нічого іншого очікувати й не доводилося. Ще до виступу Галіфакса міністр закордонних справ Італії Галеаццо Чіано після зустрічі з Гітлером 20 липня написав у звіті: «Реакція англійської преси на вчорашній виступ не дає підстав сподіватися на досягнення угоди. Тому Гітлер готується завдати військового удару по Англії».

Ще 30 червня німецькі штаби почали розробку плану вторгнення, який отримав після директиви Гітлера кодову назву Unternehmen Seelowe — операція «Морський лев». Після опрацювання було вирішено в південній Англії висадити першу «хвилю» у 100 тис. чоловік, а потім другу в 160 тис. між Дувром і Портсмутом. Перекидання військ планувалося в найвужчій частині Ла-Маншу з окупованих портів Франції та Бельгії. Це було пов’язано з нестачею плавзасобів. За найскромнішими підрахунками, їх було потрібно понад два млн. тонн, у той час як мобілізація всіх видів суден, що загрожувало порушенням функціонування економіки, давала тільки 1,2 млн. тонн. При цьому військово-морський флот вимагав безумовного панування германської авіації в повітрі, оскільки англійський флот перевершував німецький у співвідношенні 6:1, а за есмінцями 10:1. Геринг обіцяв. Понад те, він вважав, що його льотчики змусять англійців здатися ще до повноцінного вторгнення.

Запаморочення від успіхів завжди чревате провалом, а на війні особливо. Грозним застереженням хвалькуватому рейхсмаршалу був результат боїв у травні-червні 1940 року під час проведення операції «Динамо» — евакуації англійських, французьких і бельгійських військ із Дюнкерка. Тоді Геринг обіцяв ударами з повітря зірвати вивід військ союзників. Однак це не лише не вдалося — за планом передбачалося евакуювати 100 тис. чоловік, фактично через протоку вивезли більше ніж 340 тис., у тому числі 60 тисяч французів, бельгійців і голландців, — а люфтваффе фактично програли бій у повітрі. Англійські винищувачі не дали можливості вести прицільне бомбометання, посадка на кораблі проходила швидко й організовано. Втрати були мінімальними, та й то не від бомбардувань, а від морських мін. Другий чинник, який насторожує, — нездатність німецького флоту в протоці завадити вільному руху англійських кораблів. Усі спроби крігсмаріне підійти до місць посадки або перехоплення транспортів із військами були рішуче припинені британським флотом. І третій чинник. У повітряних боях над Дюнкерком і Кале німці втратили набагато більше літаків, ніж англійці. Противник цього разу дістався їм досить підготовлений і завзятий, а його літаки мало в чому поступалися німецьким, а в дечому й перевершували. Особливо добре показав себе винищувач спітфайр (повна назва Supermarine Spitfire), створений Реджинальдом Мітчелом. На жаль, талановитий авіаконструктор не побачив, як показало себе його дітище в бою. У червні 1937 року він помер від прогресуючого раку, за іншими даними, від туберкульозу.

Після того як у липні 1940 року Гітлер підписав директиву про операцію «Морський лев», королівські ВВС і люфтваффе втягувалися в чимдалі запекліші бої. Хоча із Франції англійцям вдалося вивести понад 500 літаків, перевага була на боці німецької авіації. На початок липня люфтваффе мало у Франції, Нідерландах і Бельгії 2800 літаків. Із них 1300 бомбардувальників. Не 111«Хейнкель», Ju 88 «Юнкерс» і Do 17 «Дорньє», 280 пікіруючих бомбардувальників Ju 87, крім того, 790 одномоторних винищувачів Вf 109 «Мессершмітт», 260 штурмовиків Вf 110 та Ju 88С та 170 літаків-розвідників різних типів. З усієї цієї кількості в стані повної бойової готовності перебувала приблизно половина. Здійснення повітряного наступу покладалося на 2-й повітряний флот генерал-фельдмаршала Альберта Кессельрінга та 3-й повітряний флот генерал-фельдмаршала Xуго Шперле. Останній був головнокомандуючим люфтваффе на заході й координував дії обох повітряних флотів.

Проти цього головний маршал авіації Х’ю Даудінг, творець наприкінці 1930-х рр. англійської винищувальної авіації, міг протиставити лише 640 винищувачів, серед яких нараховувалося 347 Hawker Hurricane (Хокер Харрікейн), 199 спітфайрів, 94 нічні винищувачі. Британська винищувальна авіація була розподілена на чотири авіагрупи — 10-у, 11-у, 12-у та 13-у (57 ескадрилій). Основний удар взяла на себе 11-а, що захищала південний схід країни, у тому числі й столицю Лондон.

У липні й на початку серпня завданням німецьких льотчиків був напад на англійські конвої в Ла-Манші з метою знищення англійського судноплавства в протоці. Уже в результаті цих боїв, у яких люфтваффе зазнало відчутніших втрат, ніж королівські ВВС, було зрозуміло, що виграти бій у повітрі для німців буде дуже важким завданням, якщо взагалі можливим. Втрати британців у липневих двобоях у небі становили 77 винищувачів, половина пілотів яких загинула, німці втратили удвічі більше. Ставка була зроблена на війну на виснаження, доки кількісна перевага була на боці противників англійців. До того ж, відбувалося перекидання німецьких літаків із Норвегії та внутрішніх районів рейху, тож у Геринга була надія утримати чисельну перевагу. З даних розвідки також було відомо, що англійці відчувають брак досвідчених льотчиків, хоча їхня підготовка велася дуже активно. Не лише на островах, а й у Канаді та Південно-Африканському Союзі. Однак потрібно враховувати, що були ще середземноморський і північно-африканський театри воєнних дій, тому частину літаків і пілотів довелося відправити туди.

У штабі Геринга було розроблено операцію Adlerangriffe («Орлина атака»). Початок її припав на 8 серпня 1940 року, так званий Adlertag («День орла»). Деякі історики вважають цей день першим у бою в повітрі над Англією. В англо-американській історіографії цей період часто називають Battle of Britain — «Битва за Британію». Першим цей вислів вжив прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль 18 червня 1940 року. Відомий радянський і російський історик В’ячеслав Дашичев назвав її «повітряним Верденом» Другої світової війни.

Цього дня 139 німецьких літаків почали масоване бомбардування Саутгемптона та радіолокаційних станцій. Бої йшли з наростаючою напругою цілий день. Втрати англійців — 19 винищувачів, німців — 24 бомбардувальники й 36 винищувачів. Кілька днів була перерва через погану погоду, але 11 і 13 серпня бої відновилися. За ці два дні люфтваффе втратило близько 70 літаків, англійці 45.

У «чорний вівторок» 15 серпня цілий німецький повітряний флот у складі 122 бомбардувальників під прикриттям винищувачів здійснив наліт на аеродроми 13-ї винищувальної групи. Люфтваффе втратило 79 літаків, а британці втратили 34 машини.

Бойові результати цього дня поставили під сумнів здатність німецької авіації завоювати панування в небі Англії. Командування люфтваффе дійшло висновку, що повітряної переваги можна досягти лише масованими нальотами, а не «диверсійними» рейдами. Літаки Bf110D та Ju 87 поставлених завдань вирішити не могли, а денні бомбардувальники можна було використати лише над Південною Англією в межах радіуса дії одномоторних винищувачів Bf 109E.

У свою чергу, уроки з повітряних боїв вивчили й англійці. Вони встановили, що німецькі бомбардувальники мають значну практичну стелю, але їхнє оборонне озброєння слабке. Шістнадцятого серпня британці зафіксували зміну тактики дій німецької авіації — тепер винищувачі Bf 109E йшли попереду й обабіч груп бомбардувальників. Люфтваффе обрушилося на британські аеродроми на півдні країни. Втрати німців становили 45 літаків, британці втратили 22.

Після короткої паузи повітряний наступ на Англію поновився 16 серпня. Бомбардувальники Cornier завдали з малої висоти удару по Біггін-Хіллу, пікірувальники Ju 87 бомбили Форд та острів Торні, а Ju 88 — Госпорт. Винищувачі з 10-ї та 11-ї груп королівських ВВС боролися з противником над Сассексом, Сюрреєм і Кентом. Це був один із найважчих днів — британці втратили в повітряних боях 71 літак.

У період з 8 по 18 серпня втрати британців становили 90 льотчиків загиблими і 60 пораненими, було збито 176 винищувачів, 65 літаків отримали важкі пошкодження, а 30 — знищені на аеродромах. Брак льотчиків у винищувальному командуванні становив 160 чоловік, через що в частини першої лінії довелося переводити льотчиків із резервних і навчальних частин, багато з яких мали загальний наліт лише у вісім годин.

До початку вересня напруга винищувальних боїв досягла апогею. Ціною неймовірних зусиль німцям вдалося знекровити винищувальні частини королівських ВВС. Тільки з 24 серпня по 6 вересня вони втратили 295 винищувачів, а 171 був серйозно пошкоджений. Але головна їх біда полягала в тому, що до цього моменту загинули або отримали важкі поранення багато асів, а пілоти, які залишилися в строю, були до межі виснажені як фізично, так і морально. Знаменитий британський ас Джим Лейсі (28 перемог) з 501-ї ескадрильї згадував: «На час закінчення «Битви за Британію» я так утомився, що вже не міг цього витримати. Мої нерви перетворилися на мочалку, і я боявся, що одного разу не витримаю і вийду з бою...»

Гостра, особливо влітку 1940 року, нестача пілотів змушувала англійських льотчиків робити іноді до чотирьох вильотів на день. Командир ескадрильї «Тигр» Адольф Малан — південноафриканець, один із кращих британських асів Другої світової війни, збив у битві за Британію шість літаків, загалом на його рахунку 32 літаки противника. Йому належить крилата фраза: «Важко пошкоджений ворожий бомбардувальник, котрий повернувся додому з убитими та вмираючими — що може бути гірше для морального духу люфтваффе?»

Дуглас Байдер — знаменитий безногий ас, командир уславленого «Великого Авіакрила», який здобув до осені 1941 року 23 перемоги, був збитий над Францією. Німці були вражені тим, що льотчик із протезами замість ніг міг керувати спітфайром, і, зв’язавшись із королівськими ВВС, організували доставку нових протезів Байдеру. Серед небагатьох льотчиків-винищувачів, учасників битви за Британію, які пережили Другу світову війну, Байдер взяв участь у спеціальному параді, присвяченому п’ятирічному ювілею битви.

Серед більш ніж трьох тисяч льотчиків, які брали участь у Битві, було понад 2500 британців, 147 поляків, 127 новозеландців, 112 канадців, 89 чехів і словаків, 32 австралійці, 26 бельгійців, 13 французів, 10 ірландців, 9 американців, 8 південноафриканців, 3 родезійці, 1 льотчик із Ямайки. Найбільша кількість повітряних перемог під час Битви (17) належить чехові Йозефу Франтішеку. Здійснивши втечу із Чехословаччини після її захоплення Гітлером, він воював у складі польських ВВС, потім, після окупації Польщі, приєднався до французів і влітку 1940 року записався до Першої польської ескадрильї британських ВВС. Франтішек загинув у жовтні 1940 року.

Польські льотчики воювали у складі 303 ескадри (аналог нашої авіадивізії). Вона виявилася однією з найбільш результативних у королівських ВВС. Польські пілоти підлітали до німецьких бомбардувальників на відстані 90-100 м і вели вогонь на ураження. З такої дистанції вони майже не промахувалися. Цікаво, що за англійськими нормами відкривати вогонь слід було з відстані в 350 м. Цю тактику швидко освоїли й англійські пілоти, через що втрати німецьких бомбардувальників дуже зросли.

Серед польських льотчиків був сержант Шапошников, який збив вісім ворожих літаків, — імовірно, росіянин, яких було чимало серед офіцерів польської армії. Ще один росіянин, який воював у небі над Англією, — князь Еміль Голіцин, якому належить перемога в повітряному двобої на найбільшій за всю війну висоті. Ще один поляк, який боровся в лавах королівських ВВС — Вітольд Урбанович. Він потрапив до Англії з Франції в червні 1940 року, став асом. На його рахунку 14 збитих літаків за літо-осінь 1940 року. З 1942 року він воював у складі американських ВВС на Тихому океані. Урбанович — один із небагатьох льотчиків, відзначених вищими військовими нагородами трьох країн — Польщі, Великої Британії і США.

До 6 вересня на південному сході Великої Британії практично не залишилося вцілілих аеродромів. Системи оповіщення й зв’язку також були серйозно пошкоджені, втрати льотного складу нараховували більше ніж 250 убитих і поранених. Із цього моменту командування королівських ВВС було змушене скасувати поділ ескадрилій на такі, що воюють і такі, що відпочивають. Тепер усі пілоти, здатні літати, отримали наказ безупинно перебувати в повітрі й відбивати атаки німців. Був момент, коли Британія мала трохи більше ніж 100 винищувачів. Але був і підбадьорюючий фактор. Льотчики королівських ВВС, які стрибали з парашутами зі збитих літаків, приземлялися на своїй території і швидко поверталися до лав. Льотчики люфтваффе, навпаки, часто потрапляли в полон, тому втрати німців у льотному складі перевищили втрати британців майже у п’ять разів. А це було набагато важливіше, ніж кількість літаків.

Цікаво те, що, попри нелюдську напругу, обидві сторони не втратили якогось джентльменства один до одного. Німецький льотчик Еріх Руддорфер після одного з боїв у серпні 1940 року «проводив» через Ла-Манш британський харрікейн, який отримав важкі пошкодження. А зробив він це для того, щоб у разі падіння літака у воду повідомити по радіо його координати рятувальним катерам. Справа в тому, що льотчики обох сторін найбільше боялися падіння в холодну воду — швидко знайти їх було нелегко, і навіть на той випадок, якщо льотчик не був поранений, смерть від переохолодження була неминуча. Харрікейн тоді благополучно дотягнув до рідних берегів, а Руддорфер, помахавши на прощання крилами, повернувся на свій аеродром. Лише за два тижні його зрешечений Bf-109 «супроводжують» до берегів Франції два харрікейни. Чи був серед них той самий англієць, Руддорфер не дізнався, але цей факт став широко відомим.

Роздратований втратами Герман Геринг змінив завдання люфтваффе. Прибувши 7 вересня на мис Гріне — передовий пост управління німців на французькому узбережжі, — він оголосив, що командувати операцією тепер буде особисто. Він також видав наказ, що пропонував відтепер зосередити всі зусилля на бомбардуваннях англійських міст. Наступного дня кілька «хвиль», у цілому 625 бомбардувальників і 649 винищувачів, пішли на Лондон.

Новий стратегічний план Геринга приніс німцям великі проблеми. Тепер, коли бомбардувальники стали літати вглиб острова і вдень, і вночі, у винищувачів, що їх супроводжували, пального вистачало максимум на 10 хвилин бою, а якщо бій затягувався, то купання в крижаній воді Ла-Маншу по дорозі назад пілотам було гарантоване, що й почало відбуватися з німецькими льотчиками щодня. У відповідь «турботливий» командуючий велів збільшити кількість катерів і літальних човнів, які патрулюють протоку, не забувши при цьому ще раз нагадати про свій наказ винищувачам не відриватися від бомбардувальників. Таким чином, він фактично заборонив «вільне полювання», заявивши, що німецькі пілоти-винищувачі «тільки й знають, як ганятися за легкими перемогами». Однак втрати люфтваффе росли й 17 вересня Гітлер був змушений відкласти операцію «Морський лев» на невизначений термін.

Для Геринга ж початкова ейфорія невдовзі змінилася важким похміллям. Тепер назустріч німецьким бомбардувальникам піднімалися не розрізнені ескадрильї, які вступали у бій окремо, а так зване «Велике крило», до якого входили від 4 до 6 ескадрилій. Це змусило німецьке командування відмовитися від постійних масованих нальотів і перейти до бомбардувань малими групами. «Битва за Британію» була виграна.

Попри досить гострі проблеми британців протягом усього періоду літа—осені 1940 року, перспектив виграти повітряну війну в люфтваффе не було.

Німецькі ВВС будували з розрахунку на їх бойове застосування в тісній взаємодії з наземними силами. Для проведення ж майбутньої операції була потрібна стратегічна авіація, якої у німців не було. Всі їхні бомбардувальники були мало пристосовані для вирішення завдань стратегічного повітряного наступу. Вони мали для цього недостатнє бомбове навантаження й головне — слабке оборонне озброєння. Так, уже в перші ж дні «Битви за Британію» німецьке командування було змушене відмовитися від застосування пікіруючих бомбардувальників, які ставали легкою здобиччю британських винищувачів. Виявилося також, що двомоторні винищувачі Вf 110 самі потребували прикриття одномоторними Вf 109. Все це сильно обмежувало можливості німецької бомбардувальної авіації — командування повітряних флотів, як правило, могло щодня посилати на бомбардування Великої Британії не більше 300—400 літаків.

Тим часом двомісячний перепочинок, який британці отримали після Дюнкерка, був успішно ними використаний для посилення королівських ВВС. Якщо на 4 червня (день вступу германських військ до Дюнкерка) у лавах винищувальної авіації на Британських островах було 446 справних літаків, то на 11 серпня — уже 704. Значно збільшився й резервний парк. Вдалося також різко підвищити випуск літаків. Загалом у липні-жовтні 1940 року королівські ВВС отримали 2116 літаків проти 688, отриманих люфтваффе. Попри жорстокі бомбардування центрів англійського авіабудування Ковентрі, Бірмінгема і Манчестера, випуск літаків не лише не зменшувався, а навіть зростав. До цього варто додати, що з Канади було доставлено 219 винищувачів, а тільки в серпні додатково надійшло 236 американських. Була налагоджена підготовка пілотів, кількість годин їх нальоту перед вступом до бою збільшилася, відповідно, втрати зменшувалися.

До того, ж англійці виграли «битву розумів». Поряд із застосуванням радіолокаторів, які вибили з рук люфтваффе фактор раптовості, вдалося зірвати радіотехнічний супровід німецьких бомбардувальників за так званим радіопроменем. Цим цілі ескадрильї німців збивалися з курсу, наводилися на хибні цілі. У результаті ефективність бомбардувань знижувалася іноді на 80%, хоча великим за площею англійським містам сильно діставалося. Бували випадки, коли німецькі пілоти настільки втрачали орієнтацію, що сідали на англійські аеродроми, приймаючи їх за свої.

Слід зазначити, що, попри досить великі втрати в результаті боїв над Англією, майстерність німецьких льотчиків помітно зросла. На жаль, їхні професійні навички були застосовані вже проти нашої країни. І хоча на радянсько-германському фронті влітку 1941 року кількість радянських літаків явно перевищувала кількість німецьких, наші втрати були незрівнянно вищими.

Англо-американська історіографія вважає, що «Битва за Британію» тривала з липня по жовтень 1940 року, проте сильні бої в англійському небі відбувалися до кінця травня 1941 року. Вони стали частиною системи дезінформації гітлерівського командування перед нападом на СРСР. Але до остаточної перемоги було ще дуже далеко, і майбутнє було приховане за щільною завісою невідомості. Саме тому Черчілль сказав: «Це не кінець; це навіть не початок кінця, але це може бути кінцем початку».

Значення «Битви за Британію» не лише суто військове. Хоча цей чинник мав у той момент першорядне значення. По-перше, англійці першими розвіяли міф про непереможність німецької армії, хоча б у повітрі. Більше того, не така вже й потужна в німців виявилася авіаційна армада. Принаймні, вона зовсім не відповідала завищеним очікуванням і невиправданим надіям гітлерівського керівництва. По-друге, перемога в цьому бої зміцнила моральний стан британців. Їхня країна одна воювала проти всієї Європи й вистояла в жорстокій битві.

Близько трьох тисяч британських льотчиків та їхніх бойових товаришів із інших країн унеможливили вторгнення гітлерівських орд на острови. Що дало підставу Черчіллю сказати: «Кожна родина в Британській імперії зобов’язана життям нашим льотчикам. Будучи в смертельній небезпеці, вони змогли переломити хід Другої світової війни. Ніколи на полях людських конфліктів не залежало так багато для людства від стількох небагатьох».