Чому й дотепер Винниченко вивищується над Петлюрою?
Проблеми українського політичного життя пов’язані в тому числі й з тим, що суспільством не переусвідомлено багато історичних стереотипів. Незнання призводить до того, що деякі трагічні колізії повторюються в нашій історії із гідною подиву постійністю. Більше того, перебуваючи в полоні стереотипів, ми не можемо оцінити деяких сучасників — представників політикуму, якщо хочете — вловити схожість із відомими історичними персонами і зробити необхідну переакцентацію (собі ж на користь) в осмисленні діяльності сучасних політиків. Закличемо на допомогу історію?
У травні виповнилося 126 років від дня народження та 79 років від дня вбивства Симона Петлюри, людини, що стала символом епохи Української Народної Республіки. Чому й сьогодні постать С. Петлюри залишається маловідомою, а його ім’я нерідко використовується як політичне пугало? Натомість звеличення постаті його сучасника — політичного соратника, а згодом — такого ж запеклого опонента Володимира Винниченка — «розростається» до масштабів, які дедалі частіше починають насторожувати, а також викликати певний дискомфорт у тієї частини суспільства, яка більш прискіпливо та без зайвого замилування цікавиться українською історією. Чому так трапилося? І як це відбилося на сучасному політичному житті України?
Про це йдеться у статті доктора історичних наук, професора Сергія Литвина — автора книги «Суд історії», в якій на основі значного масиву історичної літератури, мемуаристики, періодичних видань та архівних матеріалів висвітлено життя й діяльність С. Петлюри на тлі національно-визвольної боротьби українського народу, яскраво передано різні, часто суперечливі погляди й оцінки цієї контроверсійної історичної постаті.
Полемічних списів щодо Симона Петлюри зламано стільки, що ними можна було б озброїти нову армію, коли б вона користалася цим видом зброї. Разом з тим українська спільнота перебуває у великому боргу перед постаттю Голови Директорії і Головного отамана військ Української Народної Республіки. Українське суспільство в значній своїй частині не знає або знає дуже мало про С. Петлюру. Поняття «петлюрівщина» залишається у свідомості людей не тільки непізнаним, але й небезпечним. За шлейфом переважно звинувачувальних оцінок Петлюри та наукових й ідеологічних стереотипів, що сформувалися навколо його постаті, важко продертися до істини через нібито раз і назавжди визначене йому місце в історії.
І сьогодні актуальними видаються слова українського історика Л. Шанковського, який у книзі «Українська армія у боротьбі за державність», що вийшла в Мюнхені 1958 р., писав: «Сором мусить палити лице наших істориків, коли вони ще не зуміли дати українському народові великої історичної біографії вождя наших Визвольних змагань, мученика за визволення українського народу, великого українського патріота, знаменитого журналіста й публіциста, якого життя, як нічиє інше, пройшло на службі українського визволення».
Разом з тим, уже надійшов час оцінити постать Петлюри об’єктивно, неупереджено й незалежно від кон’юнктури іншої, окрім суто наукової. Проте дотепер відчутна стійка політична обережність у процесі переосмислення місця Петлюри в різних сферах його діяльності: військового організатора, політика, державного діяча як з боку чільних державних ідеологів, так і науковців, яким однаковою мірою притаманні консерватизм та заангажованість.
Дається взнаки найбільша, так би мовити, «репресованість» Петлюри з-поміж чільних діячів української революції, зокрема, у співставленні з Володимиром Винниченком, постать якого подеколи не зовсім заслужено вивищується над своїми сучасниками, особливо над Петлюрою.
Жодним чином не применшуючи таланту Винниченка як письменника і драматурга, не можна погодитися із перебільшеними оцінками його як політичного і державного діяча. Прикріше, коли це робиться для приниження Петлюри.
Свого часу до цього спричинився сам Винниченко своїм тритомником «Відродження нації». Ця праця і зроблені у ній висновки мали чи не вирішальний вплив на радянську і зарубіжну історіографію, а відтак — і на суспільну свідомість, оскільки широко використовувалися як доказ помилкової стратегії і тактики Центральної Ради, відсутності у неї збройних сил. Доктрина Винниченка про відсутність у Центральної Ради соціальної політики, яка, мовляв, і призвела до її повалення власним народом, стала однією із найбільш уживаних аргументів більшовицької пропаганди, а отже, й історичної науки.
У ній, на жаль, особиста неприязнь, задавнені рахунки та нездійснені амбіції не дозволили Винниченкові-письменнику подолати в собі опір Винниченка — політика-невдахи, що найяскравіше сконцентрувалося в нищівній критиці діяльності як самого Петлюри, так і української державної політики загалом. При цьому Винниченко замовчує свою особисту роль, а відтак, і відповідальність за перебіг тогочасних подій.
Український історик З. Книш писав про цю працю Винниченка: «Недивно, що «Відродження нації» було обов’язковою лектурою в політичному вишколі КПЗУ і навіть у польській тюрмі доручали комуністам-неукраїнцям знайомитися з тією книжкою, як оцінює визвольну боротьбу України перший голова її уряду». У цьому сенсі, очевидно, не випадково «Відродження нації» стало першою ластівкою з еміграційної літератури, перевиданою видавництвом «Політичної літератури» ще у 1990 р. Саме про це йдеться в сучасного історика В. Кравцевича: «Амбіції, хитання в курсі держави, намагання в «лівизні» «переплюнути» російських більшовиків, повторюючи їхні демагогічні, замішані на імперських тенденціях гасла про «землю», «мир», «хліб для всіх»... Як же це так, що Винниченко, про якого ще так недавно і згадувати не можна було, раптом став тепер авторитетним джерелом у всіх марксистів-сталіністів і на нього покликається кожний жрець минулого большевицької системи?»
Винниченко як один із лідерів української революції, зробивши «крен» у бік прокомуністичних позицій, «Відродженням нації» (до певної міри) перекреслив і справжні причини української революції, і справжню вагу багатьох її діячів, у тому числі С. Петлюри. Загалом же, коли йдеться про самого Винниченка, то в цьому контексті виникає проблема його морального права на оцінку подій, нерідко архітектором і Геростратом яких був він сам.
Винниченко одночасно з Петлюрою вийшов на сцену великої української політики. І Винниченкова теза про те, що на той час Петлюра був ніким, виглядає вкрай тенденційною. Насправді в дореволюційний період Петлюра вже був помітною постаттю в українському суспільно-політичному і культурно-національному русі. Журналістська й науково-дослідна праця, посада військового урядовця — усе це сформувало його як людину, громадянина й державного діяча. А на Першому українському військовому з’їзді його було обрано головою Українського Генерального військового комітету, а згодом до Центральної Ради.
Сучасний відомий історик С. Кульчицький обґрунтовано вважає, що «український рух у військах завдяки терплячій роботі С. Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронті». Позаяк Петлюра розумів, що без армії держава не забезпечить собі існування, то впродовж 1917 р. докладав зусиль, щоб в Україні сформувалася реальна національна військова сила. Саме завдяки зусиллям Петлюри вдалося створити національні збройні формування. Наприкінці 1917 року чисельність українських військ, що були на боці Центральної Ради, становила майже 400 тис., з них — 180 тис. в українізованих частинах на фронті, 150 тис. — у тилових гарнізонах і 60 тис. у загонах Вільного козацтва. Петлюра вважав за потрібне негайно готувати українські війська до збройної відсічі більшовикам і неодноразово наголошував на цьому у своїх виступах на засіданнях Центральної Ради та Генерального секретаріату. Але ці намагання суперечили політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати в них загрозу для революції. Більшовики у цей час концентрували великі сили регулярних військ та червоної гвардії для наступу з південного сходу. Однак керівництво Центральної Ради та, насамперед, В. Винниченко не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. На засіданні Генерального секретаріату 15 грудня саме Винниченко запропонував парадоксальну постанову: «Терміново з’ясувати з Раднаркомом, чи воює він з Радою, чи ні». І як наслідок — 18 грудня Петлюра покидає урядовий пост.
Проте, відійшовши від урядової посади, С. Петлюра не відійшов від війська загалом і від справи захисту батьківщини. За власною ініціативою він створив і очолив одну з найбільш боєздатних частин — Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв домінуючу роль в обороні Києва. У лютому 1918 р. Петлюра спричинився до справи перегрупування військ на Волині й Поділлі та переходу їх у наступ. Хоч Петлюра офіційно не належав до вищого керівництва, наступ вівся під його іменем, що говорить про його високий авторитет у війську.
У складі Директорії Петлюра фактично стояв на чолі збройної сили. Він формує Головнокомандування Республіканськими військами, створює Головну ставку військ Директорії УНР. Саме завдяки державницькому чину С. Петлюри була відновлена попередня форма державного ладу — Українська Народна Республіка.
В. Винниченко ж виступав за систему «трудових рад» як основи створення республіки трудового народу, що, по суті, вело до більшовицької платформи. І те, що Винниченкові не вдалося схилити Директорію на свої позиції, головним чином, — заслуга Петлюри. Згодом, втративши будь-яку надію на успіх подальшої боротьби, В. Винниченко разом з М. Грушевським та М. Шаповалом зійшли з політичної арени, чим розпочався «великий вихід» української інтелігенції за кордон. І. Мазепа, прем’єр-міністр УНР, розмірковуючи про тодішню ситуацію, визнавав: «Утеча політичних провідників за кордон в цей момент — одна з найсумніших сторінок української революційної боротьби. Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою, цим вони не тільки самі собі виносять політичний присуд, але й катастрофічно впливають на стан бойових сил цілого фронту».
Петлюра прийняв принципово інше рішення. 11 лютого 1919 р. він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна й тяжка, я вважаю, що в даний момент усі творчі сили нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це, я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.-Д. Партії».
Від цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби. Треба було скріплювати владу, встановлювати спокій усередині і обороняти державу ззовні; пекучою була проблема формування і зміцнення армії, розбудови державного апарату тощо. У подальшому внутрішні суперечності між українськими силами, які вели до хаосу в державному управлінні, складність ситуації на фронті та необхідність централізованого управління бойовими діями спонукали Петлюру вжити заходів до концентрації влади у своїх руках. 9 травня 1919 р. Петлюру було обрано Головою Директорії.
С. Петлюра відіграв вирішальну роль у найскладніші періоди боротьби 1919 р., проявляв мужність, витримку, рішучість, волю й непохитність державницької позиції. Оцінюючи таку непохитність Петлюри, його сучасник, професор права А. Яковлів писав, що «необхідно з подивом зазначити і належно оцінити твердість і відданість Петлюри інтересам держави серед хаосу думок, порад, фантастичних проектів реконструкції влади, взаємних обвинувачень, боягузтва, зрад і т. д.». Зважмо, що йдеться про поведінку особи на тлі та в умовах війни.
Саме цей період його діяльності затаврований чи не найбільше серед інших і Винниченком. «Узурпатор державної влади», «диктатор» тощо були найм’якішими характеристиками Петлюри. Проте слід наголосити, що влада не була узурпована чи захоплена Петлюрою насильницьким способом від когось іншого, а перейнята легітимним демократичним шляхом. Легальний титул верховної влади був покладений на Директорію Трудовим конгресом, який виражав волю народу. Петлюра волів дотримуватися засад Трудового конгресу, зберегти наступність ідей Конгресу і легітимності влади, ним започаткованої.
Найбільше своїх сил і енергії С. Петлюра віддавав армії, яка відіграла визначальну роль у боротьбі за українську державність. Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 р. примушували главу держави і Головного отамана військ УНР зосереджувати найбільше уваги на вирішенні проблем оборони, розбудови армії, організації збройної боротьби.
Генерал-хорунжий В. Сальський справедливо зазначав, що «Петлюра був одним із джерел моральної сили, завдячуючи котрій наша Армія була в стані вдержатись в остільки тяжких, прикладу яких не знаходимо в історії, умовинах. Все це тому, що Петлюра посідав велику таємницю влади над людьми, таємницю володіння масами. Про нього можна сказати, що душу і серце Армії тримав у своїй руці, як рівно ж сам він був і душею, і серцем своєї армії… Бувало не раз, що опрацьована під його впливом якась операційна думка, здавалася не до виконання, але тверда і незломна віра вождя в остаточний її успіх, якась стихійна впертість, стремління боротись і боротись, — підсичували слабнущу енергію командирів і допроводжували до пожаданих наслідків».
Політичні кола Антанти залишалися прихильниками ідеї неподільності Росії, а у протистоянні більшовизму ставку робили на Польщу. Поляки вели війну за володіння Східною Галичиною. Денікінці й чути не хотіли про незалежну Україну, заявляли, що переговори можливі лише на грунті визнання гасла «єдиної неділимої Росії». Петлюра був непримиренним і не мав жодних ілюзій також щодо більшовицької Росії. 2 грудня 1919 р. у відозві до українського народу він, зокрема, писав: «Народ України та наше республіканське військо знає, що в більшовизмі порятунку нема. Більшовизм і комунізм на українському грунті не прийметься. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну і втретє знищити Україну матеріально».
Сьогодні нам відомо, яку ціну заплатив український народ, не прислухавшись до перестороги С. Петлюри. Разом з тим є всі підстави вважати, що саме цю безкомпромісну позицію щодо більшовизму й дотепер не можуть пробачити Симонові Петлюрі новітні більшовицькі послідовники.
За умов, які склалися в кінці 1919 — на початку 1920 р., Петлюра намагався віднайти союзників для подальшої боротьби. Було зрозумілим, що порятунок для України — лише в компромісі з польським урядом. Польща залишалася чи не єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Вона могла надати їй реальну військову допомогу. І в результаті тривалих і важких переговорів 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір.
Слід визнати, що Варшавський договір був і дотепер залишається предметом найсуперечливіших оцінок, а також найбільш вразливим аргументом в оцінках діяльності Петлюри. На той час іншого виходу для УНР просто не було. Для продовження боротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного договору. Петлюра прийняв цей диктат з надією нормалізувати ситуацію, а з приходом миру, зі зміною ситуації, повернути всі українські землі, включно зі Східною Галичиною, до України.
Петлюра керувався прагматичним розрахунком, розуміючи, що московський імперіалізм був і надалі є найбільшою небезпекою для фізичного буття українського народу, а в той же час зруйнована війною Польща не несла такої небезпеки. Він пропонував розглядати союз з Польщею «як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби».
Армія УНР, отримавши від Польщі військову та економічну допомогу, брала участь у спільному поході українських та польських військ на Київ, мужньо боронила свій фронт по лінії Збруча і Дністра під час відступу. Особливої уваги заслуговує оборона Замостя, яка стала фатальною для більшовиків і дозволила полякам відкинути Червону армію з-під Варшави та здійснити новий наступ.
Петлюра залишався вірним угодам з Польщею та спільній справі боротьби з більшовизмом, плекав надію на з’єднання всіх українських земель в одній державі. Після підписання між Польщею і Радянською Росією Ризького миру, згідно з яким 18 жовтня на всьому фронті припинялися бойові дії, армія УНР продовжувала збройну боротьбу і за найнесприятливіших умов вела безперервні бої. Останній свій бій армія УНР дала 21 листопада 1920 р.
До кінця з військом перебував і Симон Петлюра зі штабом. Армія УНР не була переможеною. Вона повністю відступила за Збруч. Зброю та майно під контролем українсько-польської комісії з обеззброєння передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований.
Відступивши за кордон, армія УНР, а разом з нею уряд УНР і десятки тисяч свідомого українського громадянства в умовах інтернування продовжували боротьбу. Ця боротьба стала свідченням потенціалу нації, проявом її прагнення до незалежності, до розбудови свого власного державного життя. У Польщі почав діяти Державний Центр УНР в екзилі. Він включав еміграційний уряд УНР з відповідними міністерствами та відомствами, зокрема — військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Надихала цю боротьбу державницька позиція Петлюри, який, поєднуючи політичну діяльність з публіцистикою, залишався на чолі визвольного руху. Його погляди на сучасність, бачення перспективи України мали визначальний вплив на процеси в тогочасних політичних колах.
На відміну від інших політичних діячів, які або відійшли від політичної діяльності, або стали на шлях співпраці з більшовицьким режимом, Петлюра продовжував боротьбу.
У той же час В. Винниченко, перебуваючи у Берліні (пізніше у Відні) на чолі закордонної групи Української Комуністичної партії, в своєму журналі «Нова доба» писав: «Хто стоїть за перемогу контрреволюції, хто мобілізує і організує де-небудь сили для боротьби з Радянською Україною, з соціалістичною революцією — той є зрадник своєї нації, той є ворог української державності, той є злочинець супроти свого народу...»
У цьому ж дусі М. Грушевський як лідер закордонної групи українських соціал-революціонерів в журналі «Борітеся — поборете» недвозначно висловлювався: «Ми відкидаємо боротьбу з Совєтською Росією, з комуністами-більшевиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції...» Невдовзі він повернеться в радянську Україну, здавшись на милість більшовиків.
В.Винниченко також їздив до Москви, де йому пропонували пост заступника голови Раднаркому УРСР з портфелями наркома освіти та іноземних справ, проте він висунув умову: включити його до складу Політбюро ЦК КП(б)У. Це були ознаки політичного торгу.
Оцінюючи шкоду, завдану Грушевським та Винниченком, Петлюра писав у листі до К. Мацієвича: «Я гадаю, що власне кроки цих двох визначних людей українських новітньої історії принесли більше каламуцтва в українське життя, як що інше, і захитали відпорність громадянства українського в найбільш переломову добу... Нація, що винесла поверх свого життя таких поводирів, не може імпонувати чужинцям, бо вони ніколи не матимуть певності щодо витривалості її в боротьбі за ті ідеали, без яких вона й нацією не може уважатися. Я не кажу вже про ту колосальну шкоду, яку в лоні самої нації викликають подібні поломані, суперечливі лінії національної політики».
Чому ж поняття «петлюрівщина» дотепер залишається більш лайливим, аніж «політична торгівля», конформізм, непослідовність, відступництво, угодовство, перерожденство: саме про такі прояви поведінки є сенс говорити щодо Винниченка. Невже цих історичних фактів недостатньо, щоб вони стали каталізаторами до переакцентації в оцінках цих історичних осіб?
Петлюра ж до останніх днів залишався вірним ідеї української державності, виявився, з- поміж сучасників, найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, став ключовою постаттю національно-визвольної боротьби. У передовій статті до першого числа створеного ним тижневика «Тризуб», яке вийшло 15 жовтня 1925 р., Петлюра декларував: «Ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба як символа української державності… В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо — в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя… Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненню й обгрунтуванню ідеї української державності».
Радянське керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога, й більшовики не могли допустити, аби навіть з чужини лунало слово провідника до свого народу. 25 травня 1926 р. на вулиці Расіна у Латинському кварталі Парижа більшовицький агент Самуїл Шварцбард, зробивши сім револьверних пострілів, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47 й рік.
З нинішньої історичної перспективи можна з певністю стверджувати, що вбивство Петлюри було організоване та здійснене більшовицькою агентурою. І саме вбивство, а згодом і паризький судовий процес, було вдало використано для дискредитації українського національного руху загалом на багато десятиліть вперед, пов’язавши його з відповідальністю за єврейські погроми в Україні під час національно-визвольних змагань..
Відомий історик, академік А. Жуковський зазначав: «Сьогодні, з перспективи майже трьох чвертей століття, бачимо, якими малими, невірними і облудними були оцінки, програми і директиви колись визначних державних діячів! Лише шлях Петлюри був виправданий. За ним пішла більшість сучасників, а згодом — пізніші генерації. Його перебрали творці відновленої незалежности України. План Петлюри починає знаходити свою реалізацію і в добрих починах сучасної української державности».
Є очевидною певна політична недалекоглядність, яка полягає в тому, що новітня українська держава мляво та невиразно ідентифікує себе з Українською Народною Республікою, не використовує її досвіду та досвіду таких діячів, як Петлюра. С. Петлюра ще не знайшов в Україні того історичного місця, на яке заслуговує. Доводиться констатувати не просто байдужість до його імені, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння проблем творення нації корисним було б знання ідей С. Петлюри, які стали рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі.
Донині в Україні немає жодного пам’ятника С. Петлюрі. Прийшов час спорудити такі пам’ятники у Києві, Полтаві, Кам’янці-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увічнити пов’язані з ним історичні місця. Домагання цього з боку громадськості напередодні 125-ї річниці минулого, 2004-го, року, не знайшли підтримки старої влади.
Сподіваємося, що нові владні структури України нарешті зрозуміють свій обов’язок у цій справі, бо мова йде про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної Республіки, будівничого українського війська та глави держави, спадкоємницею і правонаступницею якої є сучасна Україна.
Глибоке, об’єктивне вивчення життя й діяльності Петлюри є не тільки відновленням історичної правди, але й суспільною потребою сучасного національного державотворення. Будуючи сьогодні українську незалежну суверенну державу, ми не тільки маємо віддавати належне своїм великим попередникам, але й використовувати їхній історичний досвід, щоб не повторювати помилок.
Ще 1919 року у вступі до своєї книги «Народний герой Симон Петлюра» її автор В. Королів (В. Старий) поставив до певної міри риторичне запитання: «Чи ж зумієш ти, Народе Український, оцінити все, що вже зроблено ним для щастя Рідного Краю, чи ж зумієш ти віддячити своєму ліпшому Синові за всю його надлюдську працю для твого добра?»
Це питання залишається актуальним і сьогодні.
