Чи легко жити не за брехнею?

Всесвітньо знаменитий письменник, публіцист і громадський діяч, 86-літній Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин перервав тривале мовчання (більше трьох років він не робив жодних публічних заяв стосовно ситуації в Росії і в світі) і дав на початку червня інтерв’ю Російському телебаченню, яке викликало значний громадський резонанс. Як передало агентство «Ino Smi- Ru», письменник у більш ніж жорсткій формі заявив, що «ніякої демократії в Росії не було і немає», піддав різкій критиці діяльність федеральної влади, насамперед законодавчої (бо Дума, на його думку, «діє як очманіла»: поспішно приймає закони, потім швидко, без будь-яких видимих причин, відміняє їх). Він також не виключив імовірності повторення в Росії феномену «кольорових революцій» в Україні та Грузії (ці революції, заявив Солженіцин, були викликані цілою низкою причин — як внутрішніх, так і зовнішніх, особливо відривом влади від народу, а до опозиції ще «й потекли гроші»).

Але інтерв’ю найбільшого (як визнає навіть багато хто з його недоброзичливців) письменника Росії, можливо, останнього із класиків її літератури — це лише «інформаційний привід» для написання цих заміток. У наші дні, коли майже не залишилося — ані в Росії, ані в Україні! — загальнонаціональних, визнаних усіма духовних авторитетів (вірніше, часом здається, що вони ніби є, але, придивившись уважніше, помічаєш, що «авторитети» ці досить дивні: мигтять, як у відеокліпах, чомусь вмить зникають...), особистості масштабу Солженіцина стають тим більш унікальними. «День» свого часу писав про еволюцію поглядів цього видатного художника (див. номери за 23.03.03 і за 27.12.03). Проте відчувається нагальна необхідність повернутися до цієї теми ще раз. По-перше, тому що далеко не всі питання, відповіді на які шукає у своїй творчості (і в своїй публіцистиці) Солженіцин, були достатньою мірою освітлені в названих публікаціях нашої газети. А питання ці — найважливіші, без перебільшення, глобальні: свобода істинна і уявна, демократія і держава, буття націй і єдність людства, інтелігенція і народ, проблеми національного покаяння і самообмеження Росії, її майбутнього... А по-друге, Олександр Ісайович був і залишається, можливо, найяскравішим представником сучасної російської ідеї, російської свідомості — що бурлить, як і вся Росія, — немислимо суперечливої, одночасно «невиліковно» імперської та стихійно демократичної, яка підтримує (як і сам письменник) війну в Чечні і водночас повторює, що «не в силі Бог, а в правді»...

Так, Солженіцин зітканий із протиріч. Їх перелік зайняв би тут дуже багато місця. Його світова слава і його авторитет нікого не зобов’язують погоджуватися з ним — навпаки, чим більше читаєш його твори, тим більше бажання сперечатися з автором. Але сперечатися про найголовніше — і сперечатися (як би це не було важко) на тому ж, або хоча б порівнянному, рівні духовного напруження, який заданий ним самим. Найменше людина схожа на безгрішного «православного аятолу» (як свого часу уїдливо писали про нього на Заході), швидше, перед нами пророк, який блукає і помиляється, одержимий пошуком шляху в майбутнє для Росії та світу. Багато з того, про що він писав і пише, має безпосереднє відношення і до України.

ПОВЕРНЕННЯ ДИХАННЯ І СВІДОМОСТІ

Спотворене сприйняття всього, що відбувається в навколишньому світі, спотворене, по суті, втрачене відчуття свободи (втрачене всім народом!) — ось, за Солженіциним, та страшна ціна, яку заплатили народи сталінської імперії за згубні соціальні експерименти ХХ століття.

«Годинник комунізму — своє відбив. Але його бетонна споруда ще не звалилася. І як би нам, замість звільнення, не розплющитися під його розвалинами». Так сформулював письменник (ще в 1990 році, до розпаду СРСР) головне питання, що й досі не втратило своєї гострої актуальності. У чому бачить він вихід із «розвалин» комунізму? «Повернення дихання і свідомості» (використовуючи назву однієї із відомих статей Солженіцина) — ось єдино можливий варіант. Повернення нації в цілому і кожної особистості, що її створює, почуття свободи і власної гідності. А найстрашніше, що цьому заважає — брехня, брехня велика і мала, брехня явна, продумана і підсвідома, брехня глобальна, всесвітніх масштабів і дріб’язкова, щоденна, що в’їлася в душу, як вугілля. Брехня огидна тим, що неминуче породжує насильство і сама, в свою чергу, є його продуктом. Брехня і яка б там не була демократія несумісні за визначенням, нагадує Солженіцин. Будь-якій новій владі — а особливо тій, що постійно апелює до моральних цінностей — необхідно щосекунди пам’ятати про це.

«Нам на поверненні дихання після непритомності, у проблисках свідомості після цілковитої темряви — нам так важко повернути собі відразу чіткий зір, нам так важко брести впоперек зведених стін, між наставлених дурнів». Це було сказано письменником ще в 1969 році. Однак проблема, що хвилює українців у році 2005-му, році пробудженої громадської свідомості, році небувалих очікувань і обдурених надій, окреслена Солженіциним дуже чітко. Але — і це важливо для письменника — пробудження свідомості у нього нерозривно пов’язане з національним відродженням.

Бо «напереріз марксизму явило нам ХХ століття невичерпну силу та життєвість національних почуттів і спонукає нас глибше задуматися над загадкою: чому людство так виразно квантується націями не менше, ніж особистостями? І в цьому граненні на нації — чи не одне з найкращих багатств людства? І — чи треба це стирати? І — чи можна це стерти?». Безперечно, ці слова Солженіцина, написані ще до вигнання з СРСР, дають і зараз добрий грунт для роздумів — бо ми переживаємо епоху надглобалізації, епоху уніфікації націй і стирання відмінностей між ними (процес цей стихійний? Аж ніяк не факт!). Зрозуміло, Солженіцин мучився і мучиться питанням: як його, російській, нації зберегти себе? Але чи не стоїть (можливо, не менш гостро) та ж проблема і перед Україною?

Свобода — ось одна з умов національної самосвідомості. Свобода і політична (зовнішня), і внутрішня, інтелектуальна. Але ось важлива для письменника обмовка: «Дійсно, в нашій країні інтелектуальна свобода перетворила б зараз багато, допомогла б очиститися від багато чого... Але інтелектуальна свобода — дуже бажаний дар, однак, як і будь- яка свобода — дар не самоцінний, а — прохідний, лише розумна умова, лише засіб, щоб ми з його допомогою могли б досягти якоїсь іншої мети, вищої». Яка ж ця вища мета? Для Солженіцина, віруючої православної людини, вона веде до Бога (тут, на його думку, кожен має пам’ятати, що «не ним цей світ створено», «не ним управляється», повинен «знати над собою силу вищу»). Скажемо відверто: православні погляди автора «Червоного колеса» і «Одного дня Івана Денисовича» не вільні від впливу російської імперської традиції. У той же час не забудемо, що і в найбільш «безбожні» радянські часи письменник різко критикував офіційні православні кола (аж до патріарха Пімена) за співпрацю з компартійною владою.

ПРО ТРАГЕДІЮ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Доля інтелігента в радянській державі завжди хвилювала Олександра Ісайовича. Він чітко уявляв і уявляє роль інтелігенції в духовному становленні та зростанні народу; вона — берегиня історичної пам’яті нації, її ідеалів; без її жертовного, самовідданого служіння Батьківщині історія Росії, на думку Солженіцина, абсолютно немислима. Але тим і трагічна доля вітчизняної інтелігенції у ХХ столітті. Про це — відома стаття «Освітянщина», написана в 1974 році і багато чим цікава і сьогодні для тих, хто прираховує себе до українських інтелігентів. (Ризикнемо в цьому випадку залишити за дужками ту істотну різницю між російським та українським інтелігентом у СРСР, про яку, звичайно, не говориться в «Освітянщині»: адже український інтелігент, гідний цього звання, не міг не служити справі національного і духовного відродження рідного народу, відновленню його державності; російський же інтелігент значною мірою вважав своєю Батьківщиною Велику Росію — СРСР).

І все ж процеси, що призвели до того, що, як пише Солженіцин, «ще багато б залишалося в сьогоднішній інтелігенції від колишньої (XIX століття. — І.С. ) — якби сама інтелігенція ще залишалася бути» — ці процеси певною мірою збігаються і в Україні, і в Росії. Головна біда — це зарозуміле, поблажливе «поплескування народу по плечу», незрозуміле (проте Солженіцин в «Освітянщині» саме це пояснює: відсутність національного грунту під ногами, надійної укоріненості в рідному народі!) почуття переваги над ним. Адже саме до рідної інтелігенції, відчувається, звертався Солженіцин зі своїм палким закликом до національного покаяння і самообмеження, так що сильно прозвучав у «Освітянщині».

Пригадаємо його слова: «Як людині не прожити, не скоївши гріха, так не прожити і нації. І не можна уявити собі таку, яка за весь час свого буття не мала б у чому покаятися. Кожна нація без винятку, як би вона не відчувала себе сьогодні гнаною, обділеною та незанепадно-правою — колись безсумнівно внесла і свою частку безсердечності, несправедливості та гордовитості». І далі Солженіцин яскраво і щиро (та сама людина, яку на Заході критикують за «націоналізм» і «релігійну ортодоксальність») пише про вину імперської Росії перед Польщею, кавказькими народами, Угорщиною. Тільки ось про Україну — ані слова. Ні слова — про Емський указ і Валуєвський циркуляр, про Батурин і діяння «матінки- цариці» Катерини II... Так, сказано про жахи колективізації, про голод, про терор 1918—1922 років, але для Солженіцина це спільне нещастя росіян, українців і білорусів (не залишає думка, що в його очах ці три народи — один народ!). І якщо такими є погляди Солженіцина, одного з найвидатніших людей Росії, якщо, як кажуть у народі, «як вершки такі — то яке ж молоко?».

Але повернімося до інтелігенції. Причину трагедії совісних і мислячих людей своєї країни Олександр Ісайович колись (у 1975 році) бачив у тому, що «весь петербурзький період нашої історії — період зовнішньої величі, імперського чванства — все далі відводив російський дух від розкаяння». Дивні слова, дивне їх звучання сьогодні в авторитарній, путінській Росії, яка неприховано відчуває ностальгію за своїм «славним» імперським минулим. Яке вже тут розкаяння! Але скажемо і про інше. Хіба не по- християнському (ми ж православна країна!) було б нам, українцям (і особливо інтелігенції) визнати, що правий Солженіцин, коли стверджує: немає такої нації, якій ні в чому було б покаятися?

ЯК НАМ ОБЛАШТУВАТИ УКРАЇНУ?

Відома стаття Солженіцина, яка з’явилася відразу в кількох провідних радянських газетах у вересні 1990 року, викликала тоді цілу низку різких полемічних зауважень і шквал критики, значною мірою обгрунтованої (враховуючи кілька щонайменше нетактовних заяв письменника, які зачепили почуття національної гідності інших народів, у тому числі й українців). Але, мабуть, мало хто тоді оцінив глибокий смисл назви самої статті: «Як нам облаштувати Росію» (не відродити «славну» імперську потужність, не зламати об коліно революцією, не влаштувати ту кримінальну «приватизацію», яка розпочалась через кілька років у Росії — а саме облаштувати країну на засадах поваги до її найкращих традицій і устрою життя народу). Чи не варто і нам в Україні в момент найвідповідальнішого вибору історичного шляху прислухатися до деяких із зауважень Солженіцина, не упускаючи при цьому з виду наш європейський геополітичний вектор розвитку (головний!) і те, що Росія, як це не прикро, розвивається у абсолютно протилежному напрямі.

Ось що заявляв письменник ще в 1974 році: «А суспільство — з кого ж складено, як не з нас? Це царство неправди, сили, даремності справедливості, невіри в добре — ця болотяна гноївка, вона і була складена з нас, із кого ж іншого? Ми звикли, що треба підкорятися і брехати, інакше не проживеш — і в тому виховували своїх дітей...». І далі: «І якщо ми тепер жадаємо — а ми, проясняється, жадаємо — перейти нарешті в суспільство справедливе, чисте, чесне, — то яким же іншим шляхом, як не позбавившись тягаря нашого минулого, і тільки шляхом розкаяння, бо винні всі і заплямовані всі? Соціально-економічними перетвореннями, навіть наймудрішими та влучними, не перебудувати царство загальної брехні в царство загальної правди: кубики не ті». А ось що сказав письменник у своєму новому інтерв’ю Російському телебаченню: (цитуємо із Ino-Smi-Ru): «Ми намагаємося будувати демократію без самоврядування. Насамперед ми повинні почати створювати систему, щоб люди могли керувати власними долями». Це давня точка зору Солженіцина, згідно з якою доля справжньої демократії вирішується не в столичних коридорах влади, а саме на місцях, а очищення суспільства — абсолютно необхідна умова стійкості демократичних свобод: неможливе без духовної революції, найважливіший елемент якої — моральна відповідальність перед народом (покаяння! Відповідальність юридична — це предмет особливої розмови) тих, хто, маючи владу, вдавався до брехні і творив зло.

Можуть заперечити: все це риторика і гра, все це не стосується України. Але ті, хто знає біографію Солженіцина, погодяться, що це один із дуже небагатьох людей на «пострадянському просторі», хто своїм життям заслужив право так говорити про духовні цінності. А ті, хто знайомий із реальною ситуацією в Україні, знає, що зміна політичних масок у нас — аж ніяк не предмет розкаяння, а швидше привід для гордості. І стара, і нова влада дають безліч прикладів, які підтверджують сказане. Наслідки для помаранчевої революції неважко передбачити.