Демократія Ататюрка: лікування країни від імперського синдрому
Сьогодні, майже через 70 років після смерті, Мустафа Кемаль Ататюрк у Туреччині всюди: його портрети можна побачити в державних установах і в кав’ярнях маленьких міст, його статуї стоять на міських площах і скверах; щити з висловами Ататюрка прикрашають стадіони, парки, вулиці та бульвари, стоять уздовж доріг. По радіо й телебаченню постійно звучать дифірамби цій людині; регулярно демонструють вцілілі кінохроніки, зняті за життя Ататюрка. Його промови цитують політичні діячі, військові, вчені, профспілкові та студентські лідери. Усе це недивно — більшість турків вважає Кемаля автором і натхненником безпрецедентної в світовій історії трансформації — перетворення відсталої, переможеної у війні мусульманської Оттоманської імперії на світську євразійську державу, що залишила позаду багато середньовічних законів і традиції. Сьогодні це країна, яка бурхливо розвиває економіку та культуру, є членом НАТО, активно й послідовно доводить своє право ввійти до складу ЄС.
ПОХОДЖЕННЯ, ОСВІТА
Мустафа Кемаль (1881— 1938) — перший президент Турецької Республіки. Мустафа — це ім’я, Кемаль — прізвисько, що означає «Зрілість і Досконалість», яке він отримав у військовому училищі за математичні здібності, а Ататюрк (у перекладі «Батько турків») — почесне прізвище, яке привласнили йому Великі національні збори Туреччини за заслуги перед Вітчизною.
Кемаль народився в Салониках (тоді — в складі Османської імперії). Батько його був середнього рангу митним чиновником, мати — селянкою. Після важкого дитинства, через ранню смерть батька проведеного в бідності, хлопчик вступив до державної військової школи, потім до вищого військового училища й далі — до Османської військової академії в Стамбулі. Там, крім військових дисциплін, Кемаль самостійно вивчав твори Руссо, Вольтера, Гоббса, інших європейських філософів і мислителів. Із молодості він розумів катастрофічне становище країни, переживав її занепад і думав про те, як змінити ситуацію. Тому Ататюрк рано почав займатися політикою; так, на початку ХХ століття він організував кілька таємних товариств для боротьби з корупцією в уряді й армії. Під час революції 1908 він, проте, розійшовся в поглядах із лідерами младотурків (політична партія) і на час відійшов від політичної діяльності. Брав участь в італо-турецькій війні 1911—1912 рр. і Другій Балканській війні 1913 р.
ПЕРША СВІТОВА ТА СТВОРЕННЯ РЕСПУБЛІКИ
На початку Першої світової війни Кемаль був украй незадоволений тим, що султан зробив Османську імперію союзником Німеччини. Що не завадило йому майстерно керувати ввіреними йому військами на тих фронтах, де йому доводилося воювати. Так, у 1915 році він понад півмісяця стримував британські сили, заслуживши прізвисько «Рятівник Стамбула»; це була одна з небагатьох перемог турків у тій світовій війні. Але всупереч окремим перемогам, війна завдала ослаблій Османській імперії майже смертельного удару і кожна з європейських країн-переможниць (Британія, Франція, Росія тощо) бажала увірвати собі якусь її частину. Усі були впевнені, що дні незалежності цієї країни злічені: союзники мали намір зберегти ослаблий султанат на умовах жорсткого іноземного регентства; арабські території перейшли під управління Англії та Франції; у корінній Туреччині (Анатолії) висадилися союзні війська. Як символ перемоги Британії, в протоці Босфор стояли англійські військові кораблі.
Ситуація змінилася, коли в країні спалахнув національно- визвольний рух, на чолі якого став Мустафа Кемаль. Посланий у 1919 році до Анатолії (регіон у материковій малоазіатській частині Туреччини) для придушення тамтешніх заворушень, він створив масову озброєну опозицію «іноземним інтересам». За підтримки армії та населення Кемаль сформував в Анатолії тимчасовий уряд, президентом якого став, і розпочав військові дії проти іноземців, які до того часу вже вступили на територію країни.
Султан оголосив «священну війну» проти загонів Кемаля та заочно засудив його до смерті: Кемаль став людиною поза законом, «бунтівником і зрадником ісламу», якого міг убити будь- який релігійний фанатик. Туреччину охопила громадянська війна, безпощадна з обох сторін.
Але коли султан підписав Севрський договір (1920) і фактично віддав державу союзникам, майже весь народ перейшов на сторону Кемаля. Його армія вирушила до Стамбулу, витісняючи окупаційні війська (грецькі) за межі країни. У 1922 році, після важких боїв і втрат, союзницькі війська були вигнані з території Туреччині. Того ж року султана Махмеда VI обвинуватили в державній зраді, і він утік із країни. У липні 1923 р. був підписаний Лозаннський договір, що підтвердив майже все те, чого вимагали кемалісти, а в жовтні 1923 р. відбулося проголошення Турецької республіки. Її першим президентом став Мустафа Кемаль. Він зберігав за собою президентство — не в останню чергу завдяки вірності армії — до самої смерті. Країна декларувала нову форму правління — з президентом, парламентом, конституцією.
Султанська імперія і халіфат (духовне верховенство султана — «повелителя правовірних» — над мусульманами всього світу) були скасовані. Це означало не лише скасування тієї форми влади, що існувала в країні століттями, але також відмову від імперських зазіхань колишньої Османської імперії, тобто від підкорення уряду Туреччини мусульманських країн Близького Сходу. Нагадаємо, що це сталося в ті роки, коли багато європейських держав усе ще залишалися колоніальними.
ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ
Мустафа Кемаль і його соратники добре розуміли справжнє місце країни в світі. Тому на вершині військового тріумфу Мустафа Кемаль ухвалив рішення покінчити з війною (не кожен переможець так чинить), обмежиться збереженням того, що, на його думку, було споконвічно турецькою територією (це сьогоднішні кордони Туреччини). Після цього він перейшов до мирного, але абсолютно фантастичного, здавалося б, нездійсненного завдання — реформування країни відповідно до європейських зразків.
Столицю нової республіки Мустафа Кемаль вирішив перенести до Анкари. На початку 20-х років Анкара була невеликим торговим центром із 30-тисячним населенням. Газета «Таймс» уїдливо писала в 1923 році: «Навіть найбільш шовіністично налаштовані турки визнають незручності життя в столиці, де півдюжини мерехтливих електричних лампочок становлять громадське освітлення, де в будинках майже не тече вода з крана, де осел чи кінь прив’язані до решітки маленького будиночка, який слугує Міністерством закордонних справ, де відкриті стічні канави біжать посеред вулиці, а парламент засідає в будинку, не більшому за приміщення для гри в крикет. Іноземні дипломати знімають для житла спальні вагони на вокзалі». Пасаж із старого «Таймса» яскраво характеризує ставлення західних країн до реформ Кемаля — в них не вірив ніхто. Сьогодні Анкара — квітуче комфортабельне європейське місто.
ШЛЯХ РЕФОРМ
Свою абсолютну владу Кемаль використав на те, щоб перетворити країну на цивілізовану державу європейського типу й залучити турецьку спільноту до досягнень європейської цивілізації — в політиці, культурі, науці та техніці. Він був упевнений, що лише на таку Туреччину зважатимуть великі держави.
Але для цього треба було провести фундаментальні зміни в усіх сферах і структурах суспільства. Щоб оцінити складність завдання, треба мати на увазі, що в 20 тіроки християнську Європу та мусульманську Туреччину розділяло, без перебільшення, провалля. Більш того — ідеї єдності світу в сучасному значенні цього слова в західних спільнотах тоді щойно починали формуватися. Турецька республіка, точно так само, як Османська імперія, була для Європи «антисвітом», про який Уїнстон Черчилль міг сказати: «Скандальна, майже розвалена, старезна Туреччина, яка не має жодної копійки в кишені».
Неможливо не дивуватися, з якою послідовністю, енергією й одержимістю Мустафа Кемаль здійснював задумані ним реформи. Слово «цивілізація» нескінченно повторюється в його промовах і звучить як заклинання: «Ми будемо цивілізованими і пишатимемося цим… Ми йтимемо шляхом цивілізації і прийдемо до неї... Тих, хто затримається, потопить ревучий потік цивілізації».
Це був непростий і нелегкий процес; проти нього активно виступили багато мусульманських організацій. Відбулося кілька заколотів із метою скинути уряд Мустафи Кемаля та повернутися до традиційних мусульманських порядків. Це змусило першого президента Туреччини використати в процесі реформ авторитарні методи та спиратися на завжди віддану йому армію. (За тих обставин якийсь інший вихід був неможливий. Зауважимо, що й сьогодні турецька армія, її генералітет, військова еліта відіграють стабілізуючу роль у системі державного управління.)
У реформах Кемаля завжди химерно перепліталося велике та мале: зміна фундаментальних основ життя країни та суспільства, з одного боку, й «революція» у побутових дрібницях — з іншого. Якщо реформи систематизувати, то можна виділити п’ять основних напрямів: політичні перетворення, реформи суспільного життя, права, освіти й, нарешті, реформи економіки.
Політичні перетворення. Як було сказано вище, кемалісти покінчили зі старими структурами влади — султанатом і халіфатом та проголосили світську республіку. Це стало базисом усіх подальших реформ. Зовнішня політика Ататюрка була спрямована на досягнення цілковитої незалежності країни та на рівноправне входження до післявоєнної системи європейських держав. Внутрішній лад лише умовно міг вважатися демократичним — це була демократія, яка трималася силою зброї, армії.
Перетворення в суспільному житті. З самого початку кемалісти відкрито виступили проти ісламської ортодоксії, розчищаючи шлях для перетворення країни на світську державу. Було обмежено вплив улемів (ісламських богословів і наставників) на юрисдикцію й освіту; закривалися релігійні школи та коледжі, забороняли шаріатські суди. У Кримінальному кодексі була сформульована заборона політичних асоціацій, сформованих на базі релігії.
Новий порядок закріпила республіканська конституція, за якою всі релігійні установи стали частиною державного апарату. Департамент релігійних установ займався мечетями, монастирями, призначенням та зміщенням імаму, муедзинів, проповідників, наглядом за муфтіями — релігію зробили ніби частиною державної машини, а улемів — державними чиновниками. Коран переклали з арабської турецькою; заклик на молитви почав теж звучати турецькою мовою. Вихідним днем оголосили неділю (замість п’ятниці). Тоді ж мечеть Айя-Софія в Стамбулі (Християнський храм Софії Константинопольської, побудований в VI ст.) перетворили на музей. У новій столиці Анкарі, яку активно розбудовували, практично не зводили культових споруд.
Поступово протягом шести років ввели міжнародні системи часу, західний календар і міри вимірювання. Ще один закон зобов’язав усіх громадян взяти собі прізвище (до цього в Туреччині використовували лише імена та прізвиська, які, як правило, вказували на звання, професію чи особливості людини та не передавали дітям). Першим отримав прізвище президент Мустафа Кемаль — парламент назвав його «Ататюрком» — «Батьком турків». Одночасно були скасовані всі титули старого режиму — їх замінили звертаннями «пан» і «пані».
Також поступово, в 1926 — 1934 рр., жінкам країни надали рівні з чоловіками права. Мустафа Кемаль усіляко підтримував емансипацію жінок. Їх допустили на комерційні факультети, в аудиторії гуманітарного факультету Стамбульського університету. Їм дозволили перебувати на палубах поромів, які перетинали Босфор (раніше жінкам заборонялося виходити з кают), дозволили їздити в тих самих відділеннях трамваїв і залізничних вагонів, що й чоловікам.
Сьогодні на вулицях міст Туреччини ви не зустрінете жінок, закутаних у чорні покривала; турецькі городянки не носять обов’язкового головного убору та нічим не відрізняються від європейок. Я мала приємну нагоду познайомитися з начальником поліції такого важливого об’єкта, як величезний міжнародний курорт Анталія — це була жінка.
Не забув всюдисущий Батько турків і про одяг. У одній зі своїх знаменитих промов він сказав: «Друзі! Цивілізований міжнародний одяг гідний того, щоб його носили турки; і ми носитимемо його. Черевики або туфлі, брюки, сорочки, краватки, піджаки. Звичайно, все завершується тим, що ми носимо на голові. Цей головний убір називається «капелюх». Феску було заборонено, «як символ неуцтва, недбалості, фанатизму, ненависті до прогресу та цивілізації».
Перетворення в правовій сфері. Вже в перші роки існування Турецької республіки спеціальним указом скасоване «Меджелле» — звід законів, що грунтується на шаріаті. Джерелом права замість «волі Аллаха» були проголошені рішення Національних зборів. Було прийнято Цивільний кодекс, зразком для якого послугував швейцарський цивільний кодекс, що багато змінив у сімейних стосунках. Заборонивши полігамію, закон надав жінці право розлучення, оформив шлюборозлучний процес, знищив юридичну нерівність між чоловіком і жінкою. Так, жінці надавалося право вимагати в чоловіка розлучення, якщо той приховав, що він безробітний. Але не можна забувати, що встановлені століттями традиції стримували (і досі стримують) застосування нових шлюбно-сімейних норм на практиці.
Перетворення в сфері освіти. Одночасно зі змінами в релігійній сфері була реформована система освіти країни — вона стала світською. Більш того, турецьке міністерство освіти взяло під свій контроль усі релігійні школи (медресе). Так, медресе при мечеті Сулеймана в Стамбулі, яке готувало улемів вищого рангу, було передане богословському факультету Стамбульського університету. Пізніше на базі цього факультету було відкрито Інститут ісламських досліджень.
Замість арабської писемності Османської імперії, складної та чужої для турків, Національні збори прийняли латиницю (1928), а використання арабської заборонили. У своєму зверненні до народу Ататюрк сказав: «Мої друзі! Наша багата гармонійна мова зможе виразити себе новими турецькими буквами. Ми повинні звільнитися від незрозумілих значків, які протягом століть тримали наші уми в залізних лещатах. Ми повинні швидко вивчити нові турецькі букви. Ми повинні навчити їм наших співвітчизників, жінок і чоловіків, носильників і човнярів. Це треба вважати патріотичним обов’язком кожного. Не забувайте, що для нації ганебно на десять — двадцять відсотків складатися з грамотних і на вісімдесят — дев’яносто із безграмотних».
Так почалася багаторічна кампанія «очищення» турецької мови від арабських слів і виразів у всіх сферах суспільства — освіті, науці, літературі тощо. Процес цей проходив складно і не без істотних втрат (народ країни століттями користувався арабським алфавітом і літературою й до лексикону людей увійшло багато арабських слів, які іноді нічим було замінити).
Для підтримки реформи мови Кемаль заснував лінгвістичне товариство. Воно поставило своїм завданням зменшити та поступово викоренити арабські запозичення, багато з яких закріпилися в турецькій культурній мові. Товариство готувало та публікувало список чужорідних слів, засуджених на викорінення, вчені складали словники «суто турецьких» слів, знаходячи їх у діалектах, інших тюркських мовах, стародавніх текстах.
Після кількох років пропаганди, закон встановив термін, після якого заборонялося користуватися арабським письмом та вводився обов’язковий латинський алфавіт. Усім у віці від 16 до 40 років належало відвідувати школи для вивчення латинського письма. Чиновників, які не знали його, звільняли. Ув’язнених, які відбули строки покарання, не випускали з тюрем, якщо вони не вміли читати та писати по-новому.
І менше ніж за два покоління мова країни істотно змінилася. Для сучасного турка документи та книжки шістдесятирічної давності з численними персидськими й арабськими конструкціями здаються архаїчними, середньовічними — турецька молодь відділена від порівняно недалекого минулого високою стіною. Результати реформи благотворні — сьогодні в Туреччини мова газет, книжок, урядових документів дуже близька до розмовної міської мови. Введення латиниці було ще одним етапом розриву з минулим. Проте в 1935 році, згідно з новою урядовою директивою, в мові відновили певну частину арабських і персидських запозичень.
Перетворення в сфері економіки. У перше десятиріччя після проголошення республіки Ататюрк покладався на приватну ініціативу, але в країні був відсутній клас підприємців, а в торгових операціях домінували іноземці. Заклики вкладати гроші в індустрію ігнорували. І на початку 30-х років влада взялася за активне державне стимулювання та регулювання економіки, при цьому проводили політику опори на національний капітал. Турецька держава придбала старі залізниці, проклала нові та об’єднала їх у єдину національну мережу; залучилася до будівництва промислових об’єктів і створила банківську систему, покликану зробити Туреччину незалежною від зарубіжних фінансових установ. Держава почала будувати заводи, шахти й електростанції. Згодом відкрили ринки для іноземних інвесторів. У результаті в 30-ті роки Туреччина займала трете місце в світі за темпами промислового розвитку. Курс на активне втручання держави в економічне життя тривав аж до початку 90-х років, коли уряд перейшов до політики приватизації.
Слід відзначити, що багато реформ поширювалися здебільшого на міста й менше зачіпали села, де досі живе майже половина турків, а під час правління Ататюрка жила більшість. Хоча й тут провели важливі реформи, зокрема, скасували застаріле оподаткування селян, запровадили заходи із стимулювання розвитку сільського господарства, створили зразкові сільськогосподарські підприємства, проклали дороги на території всієї країни.
НАЦІОНАЛЬНА ГІДНІСТЬ
Мустафа Кемаль постійно шукав історичні аргументи заради відновлення в народі почуття національної гордості, підірваного за попередні два століття майже безперервними поразками та внутрішнім розвалом країни. Можна уявити собі почуття турецьких патріотів того часу, коли в європейській літературі та пресі слово «турок» майже завжди вживалося з відтінком зневаги й ворожості. (Вони при цьому забували, як їхні предки зневажали своїх сусідів із позицій імперської оттоманської могутності.) Зауважимо, що Ататюрку довелося створювати національну ідею з чистої сторінки — в Османській багатонаціональній імперії такої ідеї не було. Найважливіше полягає в тому, що громадяни Туреччини в цю ідею повірили, почали почуватися представниками народу, який бурхливо розвивається, зі своєю культурою, зі своїм місцем як у Європі, так і в Азії. (Не кожній новій країні вдається так швидко створити свою національну ідею.)
Тому, коли Мустафа Кемаль вимовив знамениті слова: «Яке щастя бути турком!», вони впали на благодатний грунт і зазвучали як виклик іншому світу. Цей вислів Ататюрка залишається актуальним і сьогодні — дуже живучі вікові забобони Європи.
Особистість. У реформ Мустафи Кемаля завжди було багато ворогів — явних і таємних, а спроби відмовитися від деяких його перетворень не припиняються й сьогодні. Ліві політичні діячі, а також прихильники мусульманської теократії постійно згадують про репресії, яких зазнавали їхні попередники за часів Ататюрка, і вважають його диктатором. Він і був, власне, диктатором, проте переможців не судять. Хоч як зводити історичні рахунки, сучасна Туреччина саме Кемалю зобов’язана не лише своїм нинішнім становищем у світі, а й демократичним управлінням.
Властиве Кемалю благородство, як вважають біографи, не часто можна зустріти. Ось один приклад. Коли під час війни два грецькі генерали, які зазнали поразки, прибули до ставки Кемаля для підписання капітуляції, він, щоб скрасити гіркоту їхньої поразки, сказав: «Війна — це гра, в якій кращі іноді опиняються в гіршому становищі». Він дотримувався свого правила: «Завжди дай людині можливість врятувати своє обличчя».
Ататюрк дуже любив дітей і мав восьмеро прийомних дітей — 7 доньок і сина (колишній чабан). Усім їм він дав блискучу освіту. Відчувши наближення смерті, Ататюрк подарував свої землі Казначейству, частину нерухомості — меріям Анкари та Бурси, а решту віддав своїй сестрі, прийомним дітям, а також — товариствам лінгвістики та історії Туреччині.
У особистому житті Кемаль був аж ніяк не ангелом. У блискучого солдата та керівника великої країни були не лише достоїнства, а й людські слабкості. Він любив жінок, гуляння, веселощі, володів почуттям гумору, зберігаючи при цьому тверезий розум політика. І хоча його особисте життя не було, м’яко кажучи, зразковим, його дуже поважали в суспільстві.
Ататюрк володів французькою та німецькою мовами, любив читати, музику, танці, їздити верхи та плавання, цікавився боротьбою і народними піснями, отримував задоволення від гри в нарди й більярд. Кінь на кличку Сакар’я і пес Фокс були предметом його великої прихильності. Ататюрк зібрав велику бібліотеку. Він був товариською людиною та запрошував розділити з ним вечерю державних діячів, вчених і артистів, не втрачаючи при цьому можливості обговорити з ними актуальні проблеми.
Помер Ататюрк у 1938 році від цирозу печінки у віці 57 років. На всі ті реформи, які радикально змінили одну велику відсталу мусульманську країну, але також істотно вплинули на політичну ситуацію в усьому світі, йому було відпущено 15 років життя.
ВИСНОВОК
На початку ХХ століття, коли Мустафа Кемаль починав свою політичну діяльність, авторитет османського імператора здавався непорушним, ісламські норми життя — священними, а слово «турок» вважалося образливим. Ататюрку довелося будувати нову державу з чистої сторінки. Треба було не лише творити нові норми життя, а й переконувати громадян нової республіки в тому, що приналежність до турецької нації є їхнім достоїнством, а не прокляттям.
Ататюрк винайшов особливу демократію — демократію, гарантом якої стало не стільки суспільство (до цього воно не було готове), скільки армія. Ця модель виявилася ефективною протягом усієї історії Турецької республіки. За великим рахунком, жодній країні Сходу не вдалося так ефективно реформувати своє суспільство. І сталося це не в наш час, а в 20—30-ті роки, коли в Європі тривало активне формування двох тоталітарних режимів. «Турецьку модель» сьогодні високо оцінюють і намагаються так чи інакше використати нові середньоазіатські держави.
Хто знає, як змінився б світ на краще, якби Росія початку 90 х років відмовилася — оскільки це зробила Туреччина після Першої світової війни, — від усіх своїх імперський територій і вирішила стати країною переважно російських громадян (а не росіян). Скількох жертв можна було б уникнути!
