«Демократична альтернатива» імені Сталіна

Чи потрібно зайвий раз доводити, що в історії Другої світової війни досі вистачає недосліджених і просто невідомих сторінок? Вони стосуються повною мірою як передодня початку бойових дій (ще далеко не все відомо про нацистські, а головне, радянські плани й домовленості влітку 1939 року), так і ряду критичних моментів у ході самої війни, політичних ігор та воєнних рішень, доль мільйонів і мільйонів людей. Очевидно, «білих плям» в історії війни могло б стати значно менше, якби Росія нарешті розсекретила ті документи, які досі зберігаються в її архівах (і не лише радянські, а й трофейні німецькі, польські, угорські плюс директивні матеріали Комінтерну).

Але недосліджені сторінки історії Другої світової війни пов’язані не тільки з тим, що в СРСР, а тепер у Росії таємницею за сімома печатками залишаються засадничі документи воєнного часу. Поза сферою зацікавлень більшості істориків залишається значне число зовсім не секретних документів. Але в цих документах, якщо їх уважно перечитати, містяться просто-таки феноменальні за своєю значущістю речі, які дозволяють переосмислити багато що з тієї самої історії, котру начебто «не можна дозволити переписувати». Та не переписувати, а писати її треба — і це довести не так важко.

Далеко ходити не треба — почнімо з канонічної речі.

ЧОМУ СТАЛІНУ НЕ БУЛИ ПОТРІБНІ ВЕТЕРАНИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ?

Кейстут Закорецький — київський «історик-аматор», як він сам себе називає, — вивчаючи наведену в кількох книгах листівку з указом Президії Верховної Ради СРСР про призначення днем загальної мобілізації 23 червня 1941 року, зробив дуже цікаве відкриття. На наведених у книгах фотокопіях листівки дата ухвалення відповідного рішення або вочевидь вписана від руки, або подана дуже нечітко, або там стоїть чи то 18, чи то 13, але точно вже не 22 червня! Крім того, як пише Закорецький, «її зображення немає у великих серйозних працях, присвячених тій війні, — ані в багатотомній «Історії Великої Вітчизняної Війни», ані в багатотомній «Історії другої світової війни». І продовжує: «Більше того, згадки про цю листівку немає у спеціальному каталозі Центрального музею революції СРСР, який називається «Листівки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» і виданий у Москві 1985 року. За 22 червня 1941 року там наводиться тільки листівка з текстом промови Молотова. Немає даних про цю листівку і в іншому каталозі: «Герої і подвиги. Радянські листівки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» (Москва, 1958, 553 с.)... Але можна зауважити, що коли зображення листівки є в інших виданнях, то досить подивитися на дату на них. Дійсно, такі зображення є. Наприклад, у книзі «Радянська Україна в роки Великої Вітчизняної війни. Документи і матеріали» в 3-х томах, том 1-й, — але дата змазана!» Одне слово, напрошується висновок: мобілізація була запланована до 22 червня, відтак і листівки надруковані заздалегідь, і рішення відповідне ухвалене.

Ця гіпотеза Кейстута Закорецького (який, до речі, друкується в Москві, а от у Києві він чогось нецікавий як ЗМІ, так і книжковим видавництвам) знаходить підтвердження, якщо лишень вчитатися в сам текст указу про мобілізацію. Ним оголошена мобілізація військовозобов’язаних, народжених у 1905—1918 роках.

Вдумаймося: якщо справді на мирний Радянський Союз, який і не думає про війну, несподівано напала віроломна Німеччина, то треба обов’язково одразу ж брати до війська ветеранів Першої світової, яким зараз 42—45 років. Серед них чимало міцних мужиків, обстріляних, розважливих, із бойовими нагородами ще царського часу. І головне: їх не треба вчити, як будувати ешелоновану в глибину оборону, копати траншеї, натягувати колючий дріт — навпаки, цього вони самі швидко навчать інших, бо ж Червону армію в останні роки зовсім не готували до стратегічної оборони, а тут таке трапилося... Гвинтівки та кулемети «максим» ті самі, гармати теж у більшості є розвитком старих зразків, тож ось безцінні кадри для піхоти, її сержанти й старшини. І молодь брати треба 18—20 літню, з освітою, з числа студентів у тому числі, щоб готувати з них лейтенантські кадри та поповнення для оснащених складною технікою військ. А от деякі середні вікові групи, де найбільше кваліфікованих робітничих кадрів, краще поки що притримати. Проте логіка Сталіна (хоч указ за підписом радянського «президента» Калініна, але ж вирішував не він) інша: до війська мобілізуються а) вже навчені військової справи; б) навчені наступальної війни; в) виключно в лавах Червоної армії — навіть учасники громадянської війни під мобілізацію не потрапляють, хіба що ті, хто тоді був підлітками, і правильно: ще невідомо, за кого вони воювали. Одне слово, політично підковані вояки, навчені наступати.

Коли потрібне саме таке військо? Правильно, якщо влада навіть помислів не має про оборонну війну, а планує наступ на Європу. І ввечері 22 червня директива про такий наступ (не про міфічні «контрудари», якими рясніє радянська військова література, а саме про наступ!) була віддана військам. Але наступ захлинувся, так і не почавшись...

І тільки 10 серпня 1941 року, коли Вермахт на кількох ділянках форсував Дніпро, почалася мобілізація старших вікових груп — аж з 1890 року — та юнаків.

Один добре відомий, здавалося б, усім дослідникам документ — а скільки з нього можна витиснути нової інформації!

Та візьмімо зовсім інший, справді програмний документ — промову Сталіна на урочистому засіданні Московської ради депутатів трудящих і представників партійних та громадських організацій від 6 листопада 1941 року.

«ДРУГИЙ ФРОНТ» НАСПРАВДІ БУВ ПЕРШИМ

Найперше ця промова прикметна тим, що там Сталін заклав основи пізнішої — аж до сьогодні — воєнної міфології, коли пояснював причини поразки Червоної армії в 1941 році тим, що «літаків у нас поки що менше, ніж у німців» і що «танків у нас усе ж у кілька разів менше, ніж у німців». Насправді навіть після неймовірних втрат у танках (а вони до кінця року сягнули 28 тисяч — це втричі більше, ніж було в усіх інших країнах світу, разом узятих) у листопаді обидві сторони мали на фронті приблизно рівну кількість бойових машин. Схожим чином і з літаками: радянська авіація станом на 22 червня мала кількісну перевагу над німецькою (у тому числі і в новітніх модифікаціях літаків), а на додачу в 1941 році радянська авіація зробила куди більше бойових вильотів, ніж німецька, щоправда, з відчутно іншим результатом.

Але про це Сталін мовчав, натомість у кілька разів завищуючи втрати Вермахту і занижуючи втрати Червоної армії. Фальсифікував факти Сталін і тоді, коли говорив, що «німці виробляють значно більше танків», оскільки на це працює промисловість усієї Європи. Насправді відмобілізовані для виробництва танків виявилися лише заводи Чехії («протекторат Богемії і Моравії»), а потужна важка промисловість Бельгії та Франції залишалася для цієї цілі мало задіяною. Та й власне німецька промисловість працювала тоді — за рідкісними винятками — в одну (!) зміну. Проте досі сталінські міфи, попри свою несумісність із фактами, тиражуються не лише у вітчизняних ЗМІ, а й у виступах політиків, начебто далеких від комунізму, що зайвий раз засвідчує сильні неосталіністські мотиви в загальносуспільному житті України, не кажучи вже про Росію чи Білорусь.

А от інша причина успіхів нацистів, названа у промові Сталіна, виводить нас на дуже цікаві речі, які засвідчують тодішні настрої радянського вождя, готового задля збереження своєї влади піти на серйозні, далекосяжні зміни у внутрішній і зовнішній політиці. Сталін вважає цією причиною відсутність другого фронту в Європі (і саме з цього часу виникає й існує досі міфологема «другого фронту»). Але ж насправді цей фронт існував, більше того — він хронологічно був першим, і тримала його Велика Британія (а другим став радянсько-німецький фронт).

Це ж британці цілий рік стояли на самоті й вистояли проти об’єднаних сил європейських тоталітарних режимів, включно з радянським, який тоді був фактичним союзником Німеччини та забезпечував стратегічною сировиною економіку Третього рейху. Це в небі над Британією тільки за три місяці 1940 року Люфтваффе втратили 845 винищувачів із загального числа майже 1700 літаків. Це британці потопили у травні 1941 року найсильніший тоді у світі лінкор «Бісмарк» (броньової сталі якого вистачило б на цілу танкову армію) і приковували до себе практично весь німецький та італійський флоти й десятки дивізій країн Вісі. Це британська авіація здійснює нальоти важкими бомбардувальниками на Рур та Берлін (у листопаді 1940 року В’ячеслав Молотов, котрий прибув з офіційним візитом до Рейху, побував під бомбами й наочно побачив, що Британія не збирається йти на мир з нацистами).

Але Сталіну потрібен інший фронт — на континенті, на території Франції, щоб там розгорнулися сотні тисяч, а то і мільйони вояків, загрожуючи безпосереднім ударом по Рейху. Прагнення цілком зрозуміле, бо в разі масової висадки на континенті військ антигітлерівської коаліції німецький тиск на СРСР буде істотно зменшений, отже, сталінський режим уціліє, тому радянський вождь буквально зачакловує західні держави: висадіть десант. «Не може бути сумніву і в тому, що поява другого фронту на континенті Європи — а він безумовно мусить з’явитися ближчим часом — істотно полегшить становище нашої армії на шкоду німецькій». Але хіба Британія, яка воює в той час в Єгипті, в Абіссінії, на всіх морях, здатна самотужки знайти кілька десятків зайвих дивізій для такої висадки? І Сталін прямо називає того, від кого він чекає порятунку, ведучи мову в контексті другого фронту про «армії Великобританії чи Сполучених Штатів Америки».

Сигнал дуже голосний, навіть занадто. І нестандартний у політичному сенсі. Адже на той момент США офіційно — це нейтральна держава, щоправда, з виразними симпатіями до Британії, які вже вилилися в її серйозну економічну й військово-технічну підтримку, аж до участі льотчиків-добровольців у захисті островів. Ще на той момент американці вже заявили про збройний захист зон своїх інтересів у Атлантиці. Але ізоляціоністські настрої в заокеанській країні ще надто сильні, щоб вести мову про участь Збройних сил США в європейській війні. Проте Сталін, схоже, вважає, що в нього є чим принадити американців, щоб вони повністю відмовилися від нейтралітету й послали на допомогу «дядечкові Джо» (тобто йому самому) регулярні армію та флот.

Ці принадливі речі Сталін, як завжди, змальовує за допомогою комуністичної новомови, тобто непрямими натяками, часом говорячи зовсім не про свою позицію, а про якісь начебто сторонні речі. Услухаємося ж, про що говорить Сталін 6 листопада 1941 року.

ЯК СТАЛІН ВОЗЛЮБИВ НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛІСТІВ

Найперше вождь радянського народу реабілітує поняття націоналізму.

Задля цього Сталін проводить аналіз самоназви нацистів — націонал-соціалісти. «Чи можна вважати гітлерівців націоналістами? Ні, не можна. Насправді гітлерівці є тепер не націоналістами, а імперіалістами. Поки гітлерівці займалися збираннями німецьких земель і возз’єднанням Рейнської області, Австрії тощо, їх можна було на певних підставах вважати націоналістами. Але після того, як вони захопили чужі території й поневолили європейські нації — чехів, словаків, поляків, норвежців, данців, голландців, бельгійців, французів, сербів, греків, українців, білорусів, прибалтів і т.ін. — і стали добиватися світового панування, гітлерівська партія перестала бути націоналістичною, бо вона з цього моменту стала партією імперіалістичною, загарбницькою, гнобительською».

Правда, цікаво? Спершу Сталін (згадаймо, він давній більшовицький фахівець саме з національного питання) окреслює націоналізм як загалом позитивне явище, як прагнення об’єднати націю в єдиний державний організм, потім наочно показує відмінність націоналізму й імперіалізму (саме останній є агресивним, гнобительським, антилюдяним). А затим «кремлівський горець» ставить «українців, білорусів, прибалтів» поряд із французами та норвежцями в число поневолених європейських націй. Що це означає? Відомо, що в ті ж дні Сталін намагався через болгарське посольство в Москві встановити контакт з керівництвом Третього рейху, пропонуючи перемир’я (чи навіть мир) на умовах Берестейської угоди 1918 року, тобто передавши Україну, Білорусь і Балтію у сферу впливу Німеччини. Практично ту саму пропозицію Сталін робить американцям і британцям (котрі, до речі, не визнавали радянської анексії країн Балтії) — я готовий відступитися в Європі до власне російських кордонів, а ви беріть собі «європейські нації». Бо ж у той момент, хоч би як не хорохорився вождь перед московським активом, ситуація на фронтах була дуже кепською, і просвітку не було видно ніде, а тому цілком логічною виглядала відмова від частини території СРСР в обмін на збереження своєї влади на іншій частині.

Але відмовитися Сталін був готовий не тільки від контролю за рядом територій (зрештою, невже б тодішні американці втягнулися у війну задля створення незалежної Білорусі?). Сталін був готовий серйозно «підрихтувати» радянську ідеологію та політичну практику, щоб догодити громадській думці демократів. Ось як він говорить про соціалізм: «Чи можна вважати гітлерівців соціалістами? Ні, не можна. Насправді гітлерівці є запеклими ворогами соціалізму, найлютішими реакціонерами й чорносотенцями, котрі позбавили робітничий клас і народи Європи елементарних демократичних свобод. Щоб прикрити свою чорносотенну сутність, гітлерівці лають англо-американський внутрішній режим плутократичним режимом. Але в Англії та США наявні елементарні демократичні свободи, існують профспілки робітників і службовців, існують робітничі партії, існує парламент, а в Німеччині при гітлерівському режимі знищені всі ці інститути. Варто лише зіставити ці два ряди фактів, щоб зрозуміти реакційну сутність гітлерівського режиму і всю фальш базікання німецьких фашистів про англо-американський плутократичний режим».

Іншими словами, Сталін зразка осені 1941 року до передумов та питомих ознак соціалізму відносить: наявність демократичних свобод, існування самостійних робітничих партій, існування вільних профспілок, наявність парламентських інститутів. Якщо цього немає (а головне, немає політичної демократії), то немає й соціалізму; якщо ж зазначені політичні інститути наявні, то не можна вести мову про «плутократію», тобто владу олігархічних груп, йдеться про політичну систему, в якій наймані працівники можуть вільно захистити свої права. Що ж, Сталін виступає як начитаний марксист: справа в тому, що Фрідріх Енґельс, повернувшись із подорожі до США в 1880-х роках, заявив обраному колу однодумців-соціалістів приблизно таке: у країні, де послідовно реалізовані засади буржуазної демократії, пролетаріату не треба думати про власну революцію — все, що йому потрібне для нормального життя, буде здобуте через інститути представницької демократії.

Але якщо порівняти реальну ситуацію в СРСР зі змальованими Сталіним ознаками «нормального» політичного ладу, то виникли б запитання, чи не так? І ці запитання мали б виникнути у будь-кого із західних політиків — чому це вождь радянського народу так жорстко критикує нацистів за антидемократизм, у той же час насаджуючи у своїй країні практично ті самі порядки? Де тут логіка? А Сталін продовжує критику нацизму, вживаючи ще більш радикальні вислови: «Гітлерівська партія є партією ворогів демократичних свобод, партія середньовічної реакції та чорносотенних погромів. І якщо ці знавіснілі імперіалісти й найзліші реакціонери ще продовжують рядитися в тогу «націоналістів» та «соціалістів», то це вони роблять для того, щоб обдурити народ, одурити простаків і прикрити прапором «націоналізму» і «соціалізму» свою розбійницьку імперіалістичну сутність».

Іншими словами, сигнал, як на мене, самозрозумілий. В обмін на порятунок його режиму Сталін був готовий не тільки віддати певні території, а й суттєво трансформувати (принаймні, на рівні формальних інституцій) політичний лад в СРСР, тобто впровадити багатопартійність, парламентські інституції, незалежну (номінальну) пресу і так далі. Мовляв, я такий самий демократ, як і ви. А Гітлер — ні. Тож висаджуйте швидше дивізії мені на допомогу!

І ще один сигнал про готовність відмовитися від більшовицької ідеології: «Усі чесні люди мають підтримувати армії СРСР, Великобританії та інших союзників — як армії визвольні». Бачимо, що замість «братів по класу», про що радянська пропаганда говорила у першій половині 1941 року, Сталін швидко (і вимушено) перейшов до «братів і сестер», а далі — до «всіх чесних людей». Справді, хіба «дядечко Джо» не втілення чесності, що його треба підтримати?

...А ще в доповіді від 6 листопада 1941 року є несподівано точне визначення причини того, чому успіхи нацистів у війні з СРСР неминуче зійдуть нанівець. За Сталіним, цією причиною є «дурнувата політика Гітлера, яка перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». І справді: досить було бути ледь-ледь розумнішим за фюрера, щоб виграти цю війну. Тому й обійшлося, зрештою, без рятівної висадки американців на радянській території: Гітлер виявився найкращим союзником Сталіна в боротьбі за збереження останнім свого тоталітарного режиму.