День у княжому Києві-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 3-4

Ідеалом «доброї» дружини — господині дому — для старокиївського книжника початку ХІІ ст. був образ  жінки, виписаний ним за біблійними зразками книги Псалмів та Приповістей Соломонових: «Дорожча вона від каменя многоцінного, радується нею муж її, бо робить вона мужеві своєму добрим усе життя. Добувши вовну і льон, зробить вона потрібне руками своїми. Будучи мов корабель, вона чинить торг, здалеку збирає собі багатство; і встає вона ще вночі, і дає їжу в домі й діло рабиням. Побачивши ниву — купує її, плодами рук своїх вона засадить ниву. Перепоясавши міцно стегна свої, укріпить вона рамена свої на діло; і відчуває вона, що робити добре, і не гасне світильник її всю ніч. Руки свої простирає вона на корисне, а лікті свої підставляє під веретено. Руки свої вона розтуляє убогим, а плід подасть жебракам. Не клопочеться про дім свій муж її, коли де-небудь він буде. Подвійну одіж зробить вона мужеві своєму, а собі черлене і багряне одіння. Примітним буває у воротах муж її, якщо коли він сяде на зібранні з старійшинами... Уста ж свої одкриває вона розсудливо і до речі мовить язиком своїм. У силу і в красу вона убралась».

Яскравим контрастом «добрих жінок» у творах давньоруської писемності виступає «зла» чи «злообразна жона». Цю тему дотепно осмислив на зламі ХІІ — ХІІІ століть Данило Заточеник. У своєму славнозвісному Слові він, бідолага, зізнавався: «Краще мені бути волом, господарем у домі своїм, ніж під п’ятою у злої жінки; бо віл не балакає, ні зла мислить, а зла жона, хоч і бий її, все’дно біситься». Звісно, правда життя, сповнена людськими пристрастями, сімейними радощами і бідами була більш багатобарвною і колоритною. 

Вимірюваний повсякденними клопотами ритм  міського життя городян спливав у тривожному неспокої. Достатньо було комусь необережно повестися біля печі — і вмить здіймався вогонь, який, перекидаючись із будівлі до будівлі, міг знищити за лічені години чималу частину міської дерев’яної забудови. Велика пожежа спалахнула у Києві спекотного 1124 року. Як сповіщає літописець, «у се же літо було бездощів’я. Тоді ж погоріло Подолля все, напередодні празника святого рождення Іоанна Хрестителя і Предтечі. А на другий день погоріла Гора і монастирі всі, що їх було на Горі в Києві-граді». Недобрим словом згадує і волинський літописець якусь бабу окаянну, через яку вщент  згоріло новозбудоване Данилом Галицьким столичне місто Холм.

Садиби заможних городян, особливо міських урядовців, іноземних купців та єврейських лихварів у неспокійні часи соціальних заворушень ставали ласою здобиччю київського плебсу. Так, під час заворушень, викликаних смертю князя Святополка Ізяславича 1113 року, кияни, користуючись відсутністю твердої князівської руки, пограбували двір тисяцького Путяти та оселі лихварів — іновірців-євреїв: «Розграбували двір Путяти Вишатича, тисяцького, і пішли на жидів, і розграбували їх». За середньовіччя слово «жиди/жидове» не мало чітко окресленого значення і тих негативних конотацій, які воно несе у собі в нові часи. Тоді в це слово вкладався більш ширший зміст — ним позначалося «все єретичне, нечисте, не згодне з православною вірою». Однак побутувало воно й у вузькому значенні. Сліди  існування єврейської громади у Києві прослідковуються мало не з самого початку історичного життя міста. В ХІІ ст. її місцезнаходження фіксується у північно-східній частині так званого «города Ярослава», на Копиревім кінці (у районі сучасної Львівської площі). Головним заняттям цієї частини міського населення було заборонене Церквою для християн лихварство. Багаті садиби іновірців викликали заздрість у київського плебсу, який у період безвладдя піддався спокусі їх безкарного грабунку. У критичний для влади момент київські «мужі» змушені були звернутися до Володимира Мономаха, що князював тоді у Переяславі Руському, з пропозицією посісти великокнязівський престол: «Піди, княже, до Києва. Бо якщо ти не підеш, то знай, що багато зла підніметься, і тоді будуть не Путятин двір, не соцьких, але й жидів грабувати, а далі підуть на ятрівку твою (удову Святополка), і на бояр, і на монастирі. І будеш ти одвіт мати, княже, якщо ото монастирі розграбують». Лише після того, як Володимир Мономах прибув до Києва, у місті відновлюється  порядок і громадський спокій.  

Нерідко потерпали городяни  від голоду, спричиненого неврожаями та стихійними лихами          — повенями та землетрусами. Останні мали місце у Києві, зокрема у 1108, 1170, 1196 та  1230 рр. Узимку 1195/1196 років «потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні й дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи це, од страху не могли стояти — одні падали ниць, а інші трепетали». Найчастіше страждали від весняних повеней подоляни. Так, під 1128 р. літописець згадує, що того року «була вода велика й потопило людей і жито, змило їхні оселі».

Не віщували добра та стабільності городянам і нерозважливе правління київських князів та їхніх управителів. Наприклад, Києво-Печерський патерик так характеризує «дні княжіння» в Києві князя Святополка Ізяславича (1093                — 1113 рр.): «Багато насильства людям вчинив Святополк — у заможних домах без вини їхніх господарів майно численне забрав. Через що попустив Господь поганим (половцям) силу мати над ним. І були битви численні з ними, а до того ж і усобиці, голод сильний, і злидні великі настали в усій Руській землі». Підступно осліплений ним князь Василько Теребовлянський, прагнучи помститися кривднику, «не пустив купців із Галича, ні лодій від Перемишля, через що не стало солі у Києві і по всій Руській землі. Такі неуправства настали і грабунки беззаконні... І можна було видіти людей у великій печалі, знеможених від голоду та війни, і не мали вони ні пшениці, ні солі, аби чимось нестачу перебути». Коли ж доброчинні печерські ченці почали роздавати людям сіль з монастирських запасів, цьому позаздрили перекупники солі, які хотіли добряче заробити на цій біді. Купці стали шукати покровительства київського князя, який став на бік  представників торговельно-лихварського капіталу, що й призвело, не в останню чергу, до масових заворушень киян, які спалахнули у місті після смерті Святополка Ізяславича навесні 1113 року.

Не меншим лихом були для городян безкінечні міжкнязівські чвари. У затятій боротьбі за право володарювати у Києві князівські клани нерідко намагалися помститися за свої невдачі мирним жителям міста та вчинити наругу над його святинями. Наприклад, коли у березні 1169 року Київ захопили військові союзники Андрія Юрійовича (Боголюбського), завойовники, за свідченням літописця, «грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії».

Разом із тим, незважаючи на соціальну напруженість і тривожне очікування біблійних пророцтв про прийдешній «кінець світу», городяни знаходили місце і час для веселощів. Сміхова культура була складовою частиною світу повсякденного життя Київської Русі. Остання була суспільством переважно усної комунікації, ось чому ми безнадійно позбавлені можливості почути живі голоси давньоруських вулиць, міських майданів і торжищ, жарти і дотепи простонароддя. Давньоруські петенціалії засвідчують переважно недоречні вияви сміху. У повсякденному ж побуті комічні ситуації виникали спонтанно і непередбачувано. Сміх вихоплюється зненацька. У всі часи люди сміялися над обдуреними обдурювачами, обкраденими крадіжниками, нерозторопами, хвальками і тому подібними «вічними» персонажами. Висміювалися також люди, одягнуті неадекватно до відповідної пори року, віку та соціального стану. Будь-яке преодягання/перерядження має здатність викликати сміх. Церква, проте, намагалася покласти край жартам, що переходили межу дозволеного. Під забороною було, зокрема, забруднення для сміху чужого одягу. На таких пустунів накладалася церковна єпитимія.

Популярними у народі були різноманітні забави та ігри. Гра для середньовічних спільнот мала особливе очарування. Особливо люди полюбляли гру в шахи. Майстерно вирізьблені фігури цієї гри існували чи не  на кожному столі в оселях київських аристократів. Церковні настанови застерігали віруючих від цієї спокуси. За порушення канонічних заборон на гру в шахи, шашки і кості представники духовенства могли позбутися сану, а на мирян накладалась єпитимія. Втім, подібні заборони були, як уявляється, малоефективними. Виявлені археологічними дослідженнями в культурних шарах давньоруських міст доволі численні знахідки гральних кісточок, шахових фігур свідчать про популярність цих ігор на Русі. Вони були порятунком від одноманітності буденного життя.

Такою ж втіхою для городян були святкові учти, що влаштовувалися з будь-якої нагоди, — чи то весілля, чи то церковного або родинного свята. Продуктовий набір тогочасного споживача визначався його статками та кліматичними умовами. Кліматичні аномалії — засуха, саранча, недосконалість середньовічної агротехнічної техніки та економіки, примітивні способи збереження продуктів не сприяли розвитку гастрономічної культури. Звісно, на обідньому столі князя, архірея, дружинника чи простолюдина набір страв, їх якісний і кількісний склад був різним. Перші куховарні з’явилися у Західній Європі в середині ХІІІ століття (Данія), а в XIV—XV ст. вони поширилися у Франції та Італії, а потім — у Німеччині. Про розвиток гастрономії у Київській Русі можна скласти уявлення лише на основі принагідних літописних звісток. Основу харчування простолюду складала рідка каша, або юшка з гороху, доповненням до якої була городина: цибуля, часник.

Місцем для публічних видовищ у середньовічному Києві був збудований у Верхньому місті іподром, який був органічним продовженням Великого Ярославового двору.

Різноманітні видовища для киян влаштовувались і на міських торжищах і майданах, де нерідко лунала музика і сміх. Тут зазвичай улаштовували свої вистави скоморохи. Співаки й танцюристи веселили народ під акомпанемент музикантів, що вправно грали на гуслях, бубнах та сопілках. Фрагменти таких інструментів — дерев’яних гудків та гуслів — виявлені археологічними розкопками в культурних шарах багатьох давньоруських міст. Вуличні, нерідко кумедні, часом драматичні і курйозні мізансцени, що саме життя розігрувало їх на вулицях середньовічного міста, потішали уяву його мешканців та чужоземних гостей. Із них витиналися й тихо згасали узори повсякденного життя княжого Києва.