Доба нашої слави

Історія українського народу є надзвичайно багатою на довготривалу, жертовну боротьбу за волю («вольності козацькі», якщо вжити термін минулих епох), за право бути господарем на власній землі. Йшлося про створення суверенної державної організації на споконвічних українських етнічних землях, про захист незалежності Української держави, політичної самостійності нації. Проте навіть на високогір’ї можна знайти найвищий Еверест. Таке образне означення буде, поза сумнівом, цілком доречним для характеристики грандіозного українського національного козацько-селянського повстання, котре спалахнуло на наших теренах у 1648 році й невпізнанно змінила увесь політико-соціальний «ландшафт» тогочасної Східної Європи. То був справжній «момент істини» в нашій історії — бо він визначив її подальший перебіг не на десятиліття, а на віки наперед. Й досі (розуміємо ми це чи ні) український народ певною мірою перебуває в тій «системі координат», що вона була задана унікальною людиною, яка очолила Революцію європейського масштабу та розмаху. Задана Богданом-Зиновієм Хмельницьким.

Абсолютно природно, що як величезна проблематика Хмельниччини в усіх її аспектах, так і вражаюча постать найзнаменитішого гетьмана України в усі періоди історії України завжди були в центрі уваги як українських, так і зарубіжних істориків, політиків, письменників. Якщо взяти лише вітчизняних науковців, то все одно вражають найширший спектр думок, сузір’я імен, пристрасність дискусій. Таємничий автор «Історії Русів», Михайло Максимович, Микола Костомаров, Михайло Грушевський, Матвій Яворський, Іван Крип’якевич, Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Володимир Голобуцький... Це — максимально стислий перелік (лише істориків першорядної величини!) імен фахівців, котрі зробили визначний внесок у вивчення життя й діяльності Хмельницького та його доби за останні два століття. Проте процес історичного пізнання за самою своєю природою є беззупинним, невичерпним та самооновлюваним: давно вже всіма, здавалося б, визнані аксіоми раптом піддаються сумнівам (а то й радикально переглядаються), нові, раніше не знані факти поглиблюють наше концептуальне розуміння вузлових проблем доби, ще нагальнішою стає потреба у системному узагальненні цих фактів. Все це мусить знаходити своє відображення в системних, фундаментального плану працях дослідників — без цього годі й говорити про осмислення такої центральної, «націєутворюючої» доби в історії України, як революція Богдана Хмельницького.

Дві книги, щойно випущені у світ високоповажними київськими видавництвами, а саме: «Українська національна революція XVII ст.. (1648 — 1676 рр.), Видавничий дім «Києво-Могилянська академія, 2009 р. та «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет». (Видавництво «Темпора»), 2009 р., стали подією в українській історичній науці, особливо в тій галузі, яка займається вивченням пізньосередньовічної та ранньомодерної доби нашої історії. Написані вони добре знаним в нашій країні та за її межами блискучим тандемом вчених-«хмельницькознавців» — академіком НАН України, директором Інституту історії України НАН України Валерієм Смолієм та доктором історичних наук, професором Валерієм Степанковим (постійні читачі «Дня» добре пам’ятають його чудові статті, лекції, публіцистичні виступи, один з яких, саме з проблем української національної революції XVII ст., надрукований у книзі «Війни і мир» серії «Бібліотека газети «День»).

Маємо всі підстави вважати, що досліджень такого масштабу, рівня узагальнення та наукової якості в Україні давно вже не з’являлось (а мова ж йде про, ще раз підкреслю, той історичний відрізок часу, який багато в чому визначив подальший розвиток нації на десятиріччя, сторіччя наперед — і про ту людину, яка була душею, «мотором» і стратегом цього часу, про Богдана Хмельницького!). Перша з цих двох книг присвячена актуальним проблемам української національної революції 1648 — 1676 рр. (автори ѓрунтовно і переконливо доводять правомірність характеристики грандіозного історичного явища, очолюваного Б. Хмельницьким, саме як «національна революція», правильність хронологічних рамок цієї революції: 1648 — 1676 рр.), вперше за кілька останніх десятиліть дає системний, комплексний аналіз революції XVII ст. саме як явища (не як хаотичного набору окремих фактів і як сукупності політично заангажованих тенденційних оцінок). Цей аналіз включає в себе величезну кількість складових (в цьому і полягає цінність книги Валерія Смолія та Валерія Степанкова), а саме: порівняльне зіставлення української революції в контексті європейського революційного руху раннього нового часу (йдеться про нідерландську, англійську, Велику французьку революцію, про селянську війну в Німеччині 1525 — 1526 рр.); аналіз наростання в українському суспільстві опозиційних настроїв польському політичному режиму. Початок Української революції (1596 — 1648 рр.); розповідь про національно-визвольну боротьбу українців у 1649 — 1652 рр.; аналіз Селянської війни 1648 — першої половини 1652 рр. (автори окремо й цілком слушно виділяють цей величезної сили соціальний рух з загального потоку революції) та закладення основ нової соціальної політики; злам польської і становлення української політичної системи, зародження української державної ідеї; вплив геополітичного фактора на результативність Української революції та боротьба української дипломатії за збереження революційних завоювань (принципово новий і дуже цікавий розділ!), і, нарешті, завершальна стадія Української національної революції та її поразка (1658 — 1676рр.).

Як результат — авторам вдалося створити цілісну, методологічно вивірену концепцію колосальної сили соціального вибуху 1648 — 1676 рр., який «докорінним чином змінив політичний і соціальний розвиток на українських теренах, стан господарських відносин, призвів до утворення національної держави у вигляді козацької України, відіграв винятково важливу роль у розвитку національної свідомості, збагаченні арсеналу засобів і методів національно-визвольних рухів українців». Ця книга не є повторенням розвідки «Українська національна революція XVII ст.», що вийшла друком у 1999 р. у серії «Україна крізь віки». У процесі її підготовки В.Смолій та В.Степанков прагнули відійти від традиційної структуризації викладу за подієвою основою, а закцентували увагу на найважливіших проблемних складових єдиного революційного потоку, які акумулюють у собі надзвичайно великий і різнобічний комплекс факторів (деякі з них наведено вище).

Ще більшу увагу, очевидно, приверне друга книга наших авторів — соціально-політичний портрет Богдана Хмельницького. Це — третє, проте кардинально розширене й доопрацьоване видання політичної біографії «геніального бунтаря» (перше вийшло друком у 1995 році й стало бібліографічною рідкістю). Успіх у читачів цієї праці можна заздалегідь прогнозувати Адже не втратили своєї актуальності й сили слова видатного письменника та історика XVIII ст. Самійла Величка, який писав: «Бог послав їм (українцям. — І. С.),як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький, і дав йому підставу і розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ і віднайти йому сподівану свободу», Хмельницький, завдяки своїм особистим винятковим якостям, і, головне, завдяки тому, що він зумів відчути «таємничу ходу історії» й правильно вгадати напрям її розвитку — завжди був і залишається одним з найвеличніших українців. Як пишуть Валерій Смолій та Валерій Степанков, знаменитий Гетьман, «відбиваючи загальнонаціональні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили, організував і повів їх на виборення незалежності України,збагатив її політичну культуру виробленням засадничих принципів національної державної ідеї, стояв біля джерел створення і утвердження Української держави».

Книга «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет» (до речі, справляє прекрасне враження її художнє оформлення видавництвом «Темпора») — це зведення усіх відомих на сьогодні фактичних даних про основоположника Української Козацької держави — від перших свідомих кроків у житті до трагічної, раптової смерті в момент, коли над щойно посталою державою нависла грізна небезпека ( у серпні 1657 р.). Це чудовий зразок біографічного жанру в сучасній українській науковій літературі; попри легкість, невимушеність мови, завдяки чому об’ємна праця обсягом 680 сторінок (!) читається «на одному диханні» — вражає, з іншого боку, і науковий апарат видання, адже лише розділ «Джерела і література» (опубліковані й неопубліковані, українські та закордонні) містить декілька сотень назв опрацьованих робіт й близько 50 сторінок тексту...

Кореспондент «Дня», прагнучи бодай частково задовольнити інтерес читачів до двох праць відомих українських істориків, попросив їх відповісти на декілька коротких запитань.

— Шановні Валерію Андрійовичу та Валерію Степановичу! У Ваших книгах викладено майже все, що відомо історичній науці про життя Хмельницького та про велику Революцію, яку він очолив. Але ж, очевидно, завжди залишаються недостатньо з’ясовані, дискусійні проблеми, що над ними «ламають списи» історики. Які з цих проблем ви могли б назвати?

Валерій СМОЛІЙ: — Найбільш нерозробленими на сьогодні залишаються теоретичні проблеми історії війн і революцій взагалі (і, звичайно, стосовно конкретної української історії доби Хмельницького). Справа в тому, що навряд чи ми збагатимо істотно фактологічну канву цього періоду. Так, можливі якісь уточнення, якісь «розширення сюжетів», можливе залучення джерел турецького походження, шведських документів. І все ж нам потрібно сьогодні займатись передовсім теоретичними проблемами.

Коротко перелічу їх. В чому спільне й особливе між аналогічними революційними явищами в Європі і в Україні? Треба прослідкувати типологію цих подій, вийти на висновки, які б засвідчили, що то була (або не була) єдина сторінка в житті Європи — перехід від середньовіччя до раннього нового часу. Друге питання — це дипломатична історія тих подій й тих війн. Ця історія (при всіх нинішніх подвижках, які існують) все ж таки ще не розроблена до кінця. Потребує незрівнянно глибшого дослідження проблема суспільної свідомості (назвемо так) доби Хмельницького, з охопленням різних верств соціуму того часу. Це дуже важлива і цікава тема: світогляд козаків, селян, міщан, духівництва, шляхтичів того часу.

Я не хотів би зараз торкатися суто політичних питань у трикутнику «Польща — Україна — Росія», а також оцінки Переяславського акту. Бо тут занадто багато зайвої заангажованості. Хоча і це, звичайно, дискусійні проблеми, які потрібно вивчати. Проте знову зауважу: попереду розробка проблем теоретико-методологічного плану, а зовсім не подієвого — за винятком, щоправда, дипломатичної історії, бо тут інший масштаб та рівень вивчення.

Валерій СТЕПАНКОВ: — Такі дискусійні проблеми можна перелічувати дуже довго. Коротко означу лише деякі з них.

Перше — це життя майбутнього гетьмана Богдана Хмельницького до 1648 року (саме до цього історичного рубежа). Маються на увазі не тільки малодосліджені факти його біографії (наприклад, обставини звільнення з турецького полону), а й світоглядні моменти: як формувалися його погляди, під впливом яких саме подій, як вони еволюціонували тощо.

Друге — це виникнення і розвиток ідеології Української національної революції XVII ст., вивчення цієї ідеології у всій її складності (беручи національний, релігійний, соціальний, культурний, зовнішньополітичний аспекти — це тільки дуже стислий перелік).

Третє — це необхідність правильного, далекоглядного й справедливого вибудовування соціальних відносин. Прикметно, що після укладання Зборовського миру (серпень 1649 р.) українське покріпачене селянство, яке так активно підтримувало Хмельницького впродовж попередніх місяців революції, побачивши, що гетьман йде на поступки противнику, на поступки, по суті,старим порядкам — зробило щодо Хмельницького відповідні висновки, що мало, м’яко кажучи, сумні наслідки для нашої історії.

Четверте — це драма зовнішньополітичного вибору (на кого орієнтуватися — на Варшаву, Москву, Швецію, турецького султана?). На моє особисте переконання, Хмельницький зробив явну помилку, відмовившись від пропонованого протекторату Оттоманської Порти у 1655 році. Прийняття цієї протекції могло б убезпечити Україну від багатьох реальних зовнішньополітичних загроз, які невдовзі реально виникли. Чому так сталося — це інше питання, відповідь на яке вимагає залучення додаткових джерел й вивчення східного (або південно-східного) напряму в історії нашої держави.

І п’яте — це військове будівництво Богдана Хмельницького. Як відомо, йому вдалося в історично неймовірно стислі терміни створити боєздатну армію. Яким чином він досяг цього? Яким був соціальний склад війська? Як бачимо, і тут ми неминуче виходимо на цілий комплекс соціальних проблем, вивченню яких, на мою думку, варто приділити особливу увагу.

— Які висновки (або ж застереження) можемо ми зробити з великої, воістину насиченої трагедіями нашої історії XVII сторіччя? Чому вона може навчити сучасних українців?

Валерій СТЕПАНКОВ: — Перший урок полягає для нас в тому, що запорукою розвитку української держави і в XVII ст., і тепер була й залишається єдність еліти — політичної та інтелектуальної еліти перш за все. У разі відсутності цієї єдності на нас чекали ( і чекають) «боротьба за булаву», коли на перший план виходять не національні, а вузькостанові (групові, кланові) інтереси, що надзвичайно згубним чином позначається на долі держави. Власне, саме таким чином Україну було кинуто у вир громадянської війни з наступним її розділом на Лівобережну Гетьманщину та Правобережжя.

Другий урок. Джерелом і запорукою єдності цієї еліти може бути лише загальноукраїнська національна ідея (а не регіональні «ідеї» або інтереси Запоріжжя, Право- чи Лівобережної Гетьманщини тощо). Переважання вузькорегіональних інтересів над загальнодержавними завжди свідчить про глибинну слабкість держави, часто фатальну. Коли «регіональні еліти» не прагнуть до об’єднання країни та держави — у нас немає майбутнього.

Третій урок. Будь-які реформи (в тому числі лише плановані) мають спиратися на задоволення передовсім соціальних потреб населення. Українці в своїй ментальності мають таку дуже характерну рису, як прагматизм: їм хочеться на практиці переконатися в тому, що грядущі зміни підуть їм на благо, перевірити це «на дотик». В іншому разі довіри до змін не буде — і це треба обов’язково враховувати. І саме та обставина, що Українська новостворена козацька держава XVII ст. сприймалась народом як «своя», і надихало людей на самовіддану боротьбу за збереження цієї держави. Нагадаю, що 5 млн. українців загинуло в боях, померло від ран, розрухи в боротьбі за незалежність!

І четвертий урок. В жодному разі не можна йти на поступки за рахунок національної ідеї. Бо так можна здати (послідовно) політичну свободу, мову, культуру — а згодом і державу.

Валерій СМОЛІЙ: — Застереження, по суті, має бути одне. Лише присутність власної держави може забезпечити прогрес й процвітання народу. А бездержавність — шлях в нікуди. А «побічних» (другорядних — але тільки в порівнянні з основним) застереження можна наводити скільки завгодно. Це і згубність егоїзму в соціальній політиці — егоїзму власть імущих; застереження в національно-релігійній сфері; застережень щодо запеклої боротьби численних «партій» та угрупувань й орієнтації цих партій на різні зовнішні центри впливу; загрозлива регіоналізація (автономізація) держави — нагадаю про вплив анархічного, бунтівного Запоріжжя і про те, що це означало для держави; застереження про необхідність вдалого вибору союзників — бо ми не живемо у вакуумі.

Всі ці питання так чи інакше перегукуються з днем сьогоднішнім. І все ж найбільш злободенним й пекучим видається мені той висновок, що ми з Валерієм Степановичем сформулювали в останньому розділі нашої книги про Українську національну революцію. Він звучить так: «Варто пам’ятати, що найважчі й найскладніші проблеми становлення держави та обстоювання її незалежності слід розв’язувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насамперед із захисту національних інтересів. Спроби поставити їх вирішення у залежність від допомоги ззовні та найменші поступки суверенітетом в ім’я навіть найвищих і найблагородніших цілей обертаються для нації й держави катастрофою».