Думки про людський поступ-2

Закінчення. Початок читайте «день», № 89-90

Видатним діячем української культури, який, як уже говорилося, зазнав впливу Драгоманова, хоча з часом розійшовся з ним у питаннях державного устрою, був Іван Франко (1856 — 1916). Народився він у селі Нагуєвичі, неподалік від Дрогобича, у родині коваля. Тоді ці землі входили до Австрійської імперії. Після закінчення Дрогобицької гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету, однак через свою громадську діяльність не закінчив його. За соціалістичну пропаганду його неодноразово заарештовували й ув’язнювали. Лише в 1891 р., будучи автором не лише численних художньо-літературних, публіцистичних творів, а також наукових робіт у галузі фольклористики та літературознавства, Франко закінчив Чернівецький університет.

Після себе Франко залишив величезну літературну спадщину. Є в ній праці, які стосуються питань суспільної організації. Це, зокрема, такі твори, як «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», «Що таке поступ?», «Мислі о еволюції в історії людськості», «Наука і її становище щодо працюючих класів», «Про соціалізм», «Католицький панславізм», «Соціалізм і соціал-демократизм» та інші.

Погляди Франка на державу, зокрема критика ним поглядів на неї анархістів, знайшли найповніший вияв у його роботі «Що таке поступ?», яка була опублікована в 1903 р. На відміну від свого колишнього наставника й соратника Михайла Драгоманова Франко вважав основним критерієм поступу (прогресу) не збільшення прав людини, а розвиток поділу праці, який полегшує життя людей, робить його більш динамічним і, зрештою, сприяє розвитку громадянських прав, в кінцевому підсумку — генезису цивілізації. «Головна різниця між диким і цивілізованим чоловіком, — писав Франко, — різниця, з якої випливають всі інші, — се поділ праці. Дикий чоловік робить сам собі все, чого потребує; чого сам не зробить, без того мусить обійтись. Освічений чоловік робить звичайно якусь одну, тісно обмежену роботу, а поза те нічого більше, та за те користується роботою інших».

Визнаючи цінність держави, яка «приносять величезні користі» і є «сильним двигачем людського поступу», Франко критично ставився до поглядів тих теоретиків, які закликали повернутися до «природного стану», коли була відсутня державна організація (Жан-Жак Руссо, Лев Толстой), а також близьких до них анархістів, до числа яких зараховував і Драгоманова. На його думку, «анархісти бачать корінь усього зла» у «власті», яка «обмежує свободу і права громад на користь повітів, свободу повітів на користь країв, свободу країв на користь держав, а свободу і права тих держав на користь невеликої горстки вибранців...». Тому «найпростіша річ була би сказати: коли великі держави шкідливі, то скасувати їх». Однак, зауважує Франко, таке легше сказати, ніж зробити.

«...одиноким і найвищим огнищем власті, по думці анархістів, — вказує він, — повинна бути громада, в якій усі члени мали би рівні права і завідували би своїми справами через виборну старшину. Автономія громади — то головна основа ліпшого ладу і щасливішого життя людей. Кожда громада живе собі сама для себе і дбає сама за себе і за всіх своїх членів. Оскільки вона стикається з іншими громадами, має з ними спільні інтереси або якісь незгоди, остільки входить з ними в умови або в згоду, як рівний з рівним, добровільно і без примусу, лише з огляду на спільну користь або спільну небезпеку. Так само в’яжуться в більших справах цілі повіти з повітами, краї з краями — і так повстає, знизу вгору, велика держава, яка держиться купи не силою примусу, війська, платних урядників, але силою спільних інтересів громад, повітів, країв, силою так званого федералістичного устрою».

З приводу цього «анархістичного ідеалу», на який, зокрема, орієнтувався Драгоманов, Франко зазначив: «Нема що й казати, що якби всі люди були високоосвіченими, добросердними, здоровими на дусі й на тілі, то такий устрій міг би бути для них добрий. Він, певно, й лишиться ідеалом людського громадського устрою на пізні віки і, як усякий ідеал, ніколи не буде вповні осягнений».

Адже, вважав Франко, коли нині «маємо діло з людьми темними, здеморалізованими і в величезнім розмірі хорими тілом і духом (найбільша часть тих хворих навіть не знає про свою хворобу і вдає з себе здоровісіньких, а іноді такі хворі робляться проводирями народу, високими урядниками та органами власті) — такий устрій попросту неможливий, не простояв би ані одної днини, і якби яким чудом заведено його, скінчився б величезною мішаниною і загальним безладдям».

І якщо Драгоманов, відстоюючи свій анархічний, чи то громадівсько-федералістичний ідеал, звертався до історичного досвіду Запорозької Січі, то Франко (що показово!) звертався до іншого, близького для українців, історичного досвіду — досвіду Речі Посполитої, який сприймався негативно.

«Що федералістичний устрій сам собою не мусить вести до добра, а, навпаки, може вести до великого лиха, маємо добрий приклад на старій Польщі, — відзначав Франко. — І там головною основою державного устрою була т. зв. шляхетська вільність та рівність, і там кождий шляхтич у своїх добрах був найстаршим паном і не признавав над собою майже ніякої власті, і там повіти в’язалися від часу до часу в конфедерації для осягнення своїх цілей, і там ухвала державних законів, податків та війська залежала від доброї волі репрезентантів краю, і кожна ухвала могла бути спинена голосом одного репрезентанта. А проте сей устрій допровадив не лише до повного поневолення селян, але також до упадку міст, до повного безправства між самою шляхтою і нарешті до того, що Польщу, без скарбу, без війська, безвладну, розірвали між себе сусідні держави. Конституція 3 мая, навіть якби була введена в життя, не була би багато помогла, бо не змінювала анархістичних основ державного устрою».

У критиці Франком анархізму, в т. ч. анархізму Драгоманівського типу, можна побачити конфлікт двох українських політичних традицій — східної й західної. Для східних, наддніпрянських українців, які опинилися в складі деспотичної Росії, держава була чимось чужим, що варто було знищити. Тому вони охоче апелювали до анархічних традицій Запорозької Січі. Щодо частини західноукраїнців, передусім галичан, то вони опинилися в складі Австрійської імперії. Звісно, Австрія для них не була «матір’ю», радше, «мачухою». Але ця «мачуха» створила своїм «нерідним дітям» певні можливості для національного існування. Звідси позитивне ставлення західних українців до держави, розуміння цінності цієї інституції — що і знайшло вияв у Франка.

Мислитель був далекий від того, щоб творити свою модель «ідеальної держави», спираючись на «підказки розуму». Він розумів, що це марна затія. Тому писав з цього приводу: «Те, що ми досі роздивили, всі оті ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повної спільності — все се такі панацеї, яких не зварить і не приготує ніякий аптекар. Вони бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг, і в тім їх велика вартість, їх історична заслуга. Але певності, панацеї в них не шукайте. Поступ цілої людськості — се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духовні сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі кермувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тоті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений, Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод, се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде».

У контексті цих міркувань важливою була думка Франка про необхідність існування національної держави. І хоча ця держава не є ідеальною, але саме вона дає широке поле для реалізації можливостей людини й для поступу.

«Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нацiї, — писав Франко. — Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу, отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому».

Таким чином, Франко приходив до думки про потребу створення українцями своєї національної держави, що і знайшло вияв у його роботах пізнього періоду.