Двобій з долею

У цьому році наукова громадськість відзначає 190-річчя від дня народження визначного історика, письменника й громадського діяча Миколи Івановича Костомарова. Його творами, починаючи від другої половини 19 століття й практично до сьогодні, зачитується кожне нове покоління не лише фахових істориків, а й поціновувачів історичних знань. Науковцям й до цього часу важко збагнути феномен історика Костомарова, який вперше, потіснивши знать й самодержця, вивів на арену історії народ й проголосив його найвищою пізнавальною цінністю. А що вже говорити про спільне й відмінне між російською і українською народностями, питання, яке продовжує з’ясовуватися дотепер і яке чи не першим гостро поставив М. І. Костомаров у публікаціях «Две русские народности» та «Украинофильство». Незвичним було і його соціальне походження. Нащадок давнього дворянського роду, поміщик І. П. Костомаров, вчорашній військовий, одружився з власною кріпосною селянкою Т. П. Мельниковою. Однак цього шлюбу родичі не визнали й позбавили, після трагічної смерті батька, юного Миколу спадку. А власне одруження Костомарова з панною Аліною Крагельською, його ученицею, через арешт за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, «перемістилося в часі» на цілих 28 років. Перелік незвичного у біографії історика на цьому не закінчується. Його наукова кар’єра, яка згідно з існуючою традицією перепліталася з чиновницькою, сповнена не меншої інтриги, суть якої полягає у непростих стосунках ученого, влади і громадськості.

Закладена батьком жагуча любов до пізнання штовхала молодого Костомарова вчитися, хоч би чого це йому й коштувало. Тепер мати стала його спільницею і незмінною помічницею. На залишені чоловіком статки вона викупила сина з кріпосної залежності й допомогла отримати і середню, і вищу освіту. Тож 1836 р. М. І. Костомаров закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету із званням дійсного студента.

Тож сприяла, а чи навпаки — не сприяла існуюча в Росії система наукових звань і посад кар’єрному зростанню визначного історика М. І. Костомарова? Щоб відповісти на це питання, варто вдатися до кількох найзагальніших зауважень. Наука в Російській імперії від самого початку мала державний принцип організації насамперед через те, що фінансувалась державою. На відміну від багатьох західних корпорацій і Петербурзька академія наук, і університети отримали статус державних закладів, працювали згідно з державним законодавством, з чітко виписаними функціями, бюджетом, штатними розписами, які змінювалися відповідно до внутрішнього, а часом і зовнішнього урядового курсу. Система вчених ступенів була запозичена у західноєвропейських університетів, і найперше в німецьких, коли на початку 19 століття Росія почала запроваджувати власну університетську освіту. Звернення саме до цього досвіду пояснюється тими властивостями та підходами, що були притаманні німецьким університетам й привабили російських діячів в галузі освіти. Серед них: державний контроль за освітою та спрямування вищої освіти на підготовку якісного чиновницького апарату. Лише 20 січня 1819 р. «Положением о производстве в ученые степени» було підготовлено правову уніфіковану базу, згідно з якою кожний університет мав право присвоювати наукові ступені. Вони набувалися у встановленій послідовності, і ця система протрималася в Росії до запровадження університетського статуту 1863 р.

Як відомо, першу вчену ступінь М. І. Костомаров здобув 1836 р., коли закінчив навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Йому було присвоєно звання дійсного студента, що, починаючи з 1819 р., надавалося всім студентам, які після закінчення університетського курсу отримували диплом, і відповідало воно ХII класу «Табелю про ранги». А ще рік тому, до набуття чинності статуту 1835 р., ця ступінь відповідала нижчому рангу — ХIV класу. До власника цього чину, за російською традицією чинопочитання, слід було звертатися «Ваше благородіє». В автобіографії М. І. Костомаров не без притаманної йому іронії зауважував, що Харківський університет поставляв цілий чиновницький контингент всіляким канцеляріям і департаментам Петербурга, куди, як до обітованої землі, намагалися потрапити його випускники.

Наступна ступінь кандидата наук, вже справді більш подібна до наукової, М. І. Костомарову була присвоєна 1837 р. Її студент міг отримати відразу, якби мав відмінні знання, якщо ж ні, то через рік складався спеціальний іспит, який полягав у написанні твору на історичну тематику у присутності екзаменаторів. Студент Костомаров сподівався на отримання кандидата «за отличие», але законовчитель виставив йому «bene» (добре) ще за перший курс навчання, і тому йому довелося здавати через рік спеціальний екзамен.

Ступінь кандидата також давала право претендувати на чин Х класу (а ще пару років тому, до набуття чинності статуту 1835 р. — ХII класу). Якщо кандидат йшов на державну службу, то він отримував би чин губернського секретаря . А ще донедавна при одержанні чину IX класу студентові на відзнаку цієї події в університеті урочисто вручали шпагу. Ця ступінь, скоріше за все, не відіграла суттєвого значення, бо, отримавши її, молодий Костомаров пішов служити юнкером до Кінбурнського драгунського полку. Внаслідок схвалення результатів радою Харківського університету, Сенат виключив його 14 червня 1838 р. із купецького звання.

Черговою, справді науковою, була ступінь магістра, і порядок її присвоєння відбувався у два етапи. Спершу слід було скласти магістерські екзамени із загальної історії та російської історії професорам Харківського університету М. М. Луніну і П. П. Гулаку-Артемовському. Через кілька днів відбувався додатковий екзамен з політичної економії та статистики, а потім слід було написати два письмові твори на задані теми, один з яких був із загальної, а інший — із російської історії. Такий порядок складання екзаменів запроваджувався згідно із «Положением» про вчені ступені від 28 квітня 1837 р. Ставши магістрантом 1840 р., М. І. Костомаров отримував дозвіл на написання тексту дисертації, тему для якої він обирав сам. Не зупиняючись на перебігу відомого незахисту дисертації про причини і характер унії у західній Росії, наступну — про історичне значення руської народної поезії — М. І. Костомарову вдалося підготувати та захистити лише через чотири роки. 1844 р. він стає магістром російської історії — ступінь, яка прирівнювалася до титулярного радника, чину IХ класу.

Державна служба супроводжувалась спеціальним документом — формулярним списком, у якому зазначалась вся важлива для відомства інформація про чиновника. Перший формулярний список М. І. Костомарова було укладено у Рівненській гімназії і передано до Київської першої гімназії 1845 р. разом з іншими особистими документами історика. Там були записані важливі для нас дані про соціальне походження вченого. Отже, магістр Костомаров належав до IХ класу «Табелю про ранги», обіймав посаду старшого учителя історичних наук; православного віросповідання, був вихідцем із купецького звання Воронезької губернії Острогозького повіту слободи Юрасівки. Власник 19 душ селян і 500 десятин землі. Із 26 серпня 1842 р. виконував обов’язки помічника інспектора студентів Харківського університету. Наступного року, а саме 2 лютого, його кандидатура була представлена на отримання чину колезького секретаря, що відповідав званню кандидата.

Якщо ж на наукові ступені та їх відповідність «Табелю про ранги» подивитися ширше, то відразу зауважимо, що згідно з чинним тоді законодавством, до 1845 р., особи з правом на класний чин від XIV до IХ класу могли отримати особисте дворянство. Тож внаслідок здобуття магістерського ступеня Костомаров ставав особистим дворянином.

Ставлення до особистого дворянства у тодішньому суспільстві було неоднозначним. У найширших колах вважалося, що воно є несправжнім, бо справжнім вважався той, хто був дворянином за походженням. Набуте дворянство зіграло з істориком злий жарт. Воно було використане матір’ю Аліни Крагельської, нареченої Миколи Івановича, як один з вагомих аргументів, щоб не дати дозволу на їхнє одруження. Вона дорікала доньці, що її кавалер приховував від неї, і коли почав залицятися до Аліни, і коли просив її руки, не лише своє справжнє, кріпосне, походження, а й те, що він дворянин лише за своїм чином, чином колезького асесора.

Через два роки після захисту магістерської дисертації Костомарова у червні 1846 р. було обрано ад’юнкт-професором російської історії університету св. Володимира у Києві. Ця посада передбачала виконання обов’язків помічника професора та поглиблення під його керівництвом своїх фахових знань, а також викладання окремих предметів і у випадку хвороби професора читання замість нього лекцій студентам. Молодому вченому тоді було доручено підготувати й прочитати курс лекцій із слов’янської міфології, в яких він доводив єдність слов’ян в доісторичну епоху.

Посада ад’юнкт-професора зараховувалася згідно з «Табелем про ранги» до VIII класу, відповідала «колезькому асесору» й мала титул «Ваше високоблагородіє». У разі успіхів в науковій та педагогічній діяльності університетська вчена рада мала право надати ад’юнкту звання екстраординарного професора. Однак доля Костомарова склалася інакше. Його участь у Кирило-Мефодіївському братстві, а потім ув’язнення в Петропавловській фортеці завдали відчутної шкоди науковій кар’єрі. Її невдовзі замінила державна служба, яку М. І. Костомарову запропонував саратовський губернатор. Однак цьому чиновнику бракувало інформації про час звільнення колезького асесора Костомарова з посади ад’юнкта Київського університету, щоб зарахувати його наприкінці 1853 р. на посаду перекладача Саратовського губернського правління. Імперія не могла собі дозволити нераціонально розпоряджатися тією освітою, яку отримав історик, не використати її в інтересах держави. Однак поспішне вивезення М. І. Костомарова з Києва на допити у Петербург та нестандартність ситуації призвели до того, що до його формулярного списку не було внесено дати та причини відсторонення від посади.

1857 р., після амністії, Костомаров здійснив поїздку з науковою метою до Швеції, Німеччини, Франції, Італії та Австрії, а у квітні 1859 р. його було вибрано екстраординарним професором російської історії Петербурзького університету. Однак до Олександра II дійшла інформація про те, що перу історика належить «неблагонамеренная» книжка «Бунт Стеньки Разина», видрукувана відразу після звільнення історика від поліцейського нагляду. Перш ніж схвалити рішення Петербурзького університету, Олександр вирішив сам прочитати цей твір, незважаючи на запевнення міністра народної освіти Є. П. Ковалевського в його благодійності. Це читання, що вирішувало долю М. І. Костомарова, затягнулося з травня по жовтень, і лише тоді, коли імператор схвально поставився до «Бунту», історик отримав право служити по відомству Міністерства народної освіти.

Час від зарахування до звільнення у 1862 р. був для М. І. Костомарова «зоряним». Блискучі, неперевершені лекції зробили його кумиром студентів та столичної публіки. Лекційні лави не вміщали всіх бажаючих, і охочі послухати розміщалися і по двоє на одному стільці, і на підвіконнях. Дослідження, які стали новим словом в історичній науці, та полеміка й диспути з М. П. Погодіним принесли М. І. Костомарову не лише славу та популярність — розпочалося й шельмування вченого, до організації чого вдалося III відділення власної його імператорської величності канцелярії. Наукова та громадянська позиція М. І. Костомарова підривала авторитет офіційної історіографії й ідеології, адже народ розглядався у його дослідженнях як самостійний фактор історії, котрий не потребував значної опіки держави й самодержавної влади.

Для можновладців молодіжні студентські виступи, польські маніфестації, масові зібрання на лекціях професора Костомарова виявились викликом, на який вони не здатні були адекватно відреагувати. Демонстрації, арешти, побиття, позбавлення студентів звичних для них студентських кас, збільшення платні за навчання обурювали Петербург. Ці обставини, як і непорозуміння зі студентами, для яких ще вчора професор був кумиром, а тепер відмовляв їм у підтримці, змусили його подати у відставку. На цьому офіційна кар’єра М. І. Костомарова обірвалась. На переконання знаного фахівця Ю. А. Пінчука, відставка носила політичний характер, однак ученому її мотиви не були публічно заявлені.

Петербурзька Археографічна комісія, де він готував до видання «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» та інші історичні джерела (і лише там залишився на державній службі), призначила йому жалування відповідно до посади ординарного професора. Натомість, наукова громадськість, незважаючи на заборону посідати університетську кафедру, запрошувала Костомарова до штату професорів. Лише Київський університет пропонував це двічі — 1863 і 1869 рр. Але і Київському, і Харківському університетам М. І. Костомаров відмовив, бо вирішив повністю присвятити себе «кабінетним заняттям».

Наукову ступінь доктора наук (honoris causa) історику було присвоєно вченою радою Київського університету 1864 р. за його наукові праці й, зокрема, за видрукуваний твір «Кто был первый самозванец?». Якби він отримав доктора наук раніше, то міг би претендувати на спадкове дворянство. Але згідно з іменним указом від 9 грудня 1856 р. була суттєво піднята чино-станова планка. Право на отримання спадкового дворянства давав лише чин дійсного статського радника (IV клас), який набувався на державній цивільній службі та через присвоєння російських орденів перших ступенів. Цей чин та орден св. Станіслава I ступеня 53-річному вченому було присвоєно лише 1870 р.

В наступні роки М. І. Костомарова обирали членом або ж почесним членом багатьох наукових товариств, серед яких Віленська археографічна комісія, Московське археологічне товариство, Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті, Санкт- Петербурзька академія наук, Історичне товариство Нестора-літописця у Києві. 1876 р. Костомарова було обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

Тож, якою має бути відповідь на питання, поставлене на початку статті — чи сприятливою виявилась система наукової атестації для Костомарова? Безперечно, вона була породженням «Табеля про ранги» і давала можливість залучити до університетів здібну молодь з непривілейованих станів, до яких належав чільний історик. Для всієї першої половини XIX століття це питання було надзвичайно актуальним, адже йшлося про те, щоб витіснити з університетів іноземних викладачів і замінити їх «природними росіянами». У цьому разі наукові ступені дозволяли Костомарову отримати титул особистого дворянина. Внаслідок цього він з непривілейованого стану автоматично отримував права, якими наділялося дворянство: не сплачувати податки, не відбувати рекрутської повинності, уникати фізичних покарань і т. д. У цьому відношенні система присвоєння наукових ступенів була вагомим стимулом до їх здобуття.

З іншого боку, наявна ієрархічна система, хоча й була свого часу запозичена в європейських університетів, на початок 19 ст. вважалась застарілою, і там від неї вже відмовились. Разом з тим, хоч і змушений її дотримуватися, М. І. Костомаров не зміг повною мірою нею скористатися. Відсутність політичної свободи стала тим фактором, який стримував, і досить суттєво, наукову кар’єру М. І. Костомарова. Є підстави стверджувати, що історик відмовився від формалізованих державою принципів і розірвав у цьому плані відносини з владою. Такою була його громадська позиція, й авторитет Миколи Івановича Костомарова в суспільстві від цього лише зріс.