Фінляндія: чому реалізувався шанс на свободу-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 165-166

Вже згаданий нами сучасний фінський історик Ейно Кейтола дуже доречно наводить у своєму дослідженні «Шлях Фінляндії до свободи» воістину єзуїтське висловлювання Сталіна з його виступу (як наркома у справах національностей) на засіданні ВЦВК у Петрограді (квазі-парламенту). Ось слова майбутнього Великого Вождя (22 грудня 1917 року): «Якщо ми уважніше подивимося на картину отримання фінляндської незалежності, то ми побачимо, що фактично Рада Народних Комісарів дала свободу (так говорив Сталін: не народ здобув свободу, а її дав фінам уряд Леніна! — І.С.) проти своєї волі не народу, не представникам пролетаріату Фінляндії, а фінляндській буржуазії, яка через дивний збіг обставин захопила владу і здобула незалежність із рук соціалістів Росії (тут уже й слова немає про невід’ємне право «народів (націй) на самовизначення», хоча б і в більшовицькому тлумаченні, право, яке не дарується «з рук соціалістів». — І.С.).

Фінський робітничий клас опинився у такому становищі, що має приймати «свободу не безпосередньо з рук соціалістів Росії, а за допомогою фінської буржуазії. Це — трагедія фінського пролетаріату (ось так — дуже цікаві слова, особливо в контексті 1918 року, про що мова піде далі, й року 1939-го! — І.С.). Хай же незалежність Фінляндії полегшить справу визволення робітників і селян Фінляндії і створить міцну базу для дружби наших народів». Той, хто пам’ятає про ультиматуми, що їх ленінський Раднарком пред’являв Центральній Раді, й особливо про підривну пропаганду більшовиків проти України, — той не може не помітити спільність підходів.

А виступаючи на ІІІ Всеросійському з’їзді Рад 15 (28) січня 1918 року, той же Сталін заявив, що принцип права націй на самовизначення підпорядкований принципам соціалізму. З його точки зору, «конфлікти буржуазії околиць колишньої Російської імперії з радянською владою зводилися до загального питання про владу. Місцева буржуазія прагне замаскувати національними шатами свою боротьбу проти трудящих. Все це вказує на необхідність тлумачення принципу самовизначення як права на самовизначення не буржуазії, а трудових мас даної нації» (така риторика застосовувалась і проти України).

Історичною заслугою Маннергейма, його оточення, більшості керівників тогочасного фінського Сенату на чолі з Пером Свінхувудом було те, що всі ці люди чудово розуміли: жодному слову більшовицьких народних комісарів, які нібито «визнали» незалежність Фінляндії, вірити не можна. І не тільки розуміли це, але й діяли відповідно. Це і врятувало новопосталу державність в умовах, коли в Гельсінкі 27 січня 1918 року було оголошено (не лише примітивними маріонетками Москви) про початок «пролетарської революції» і створення Ради народних уповноважених. Отож, діяти треба було справді негайно.

Ось як згадує ці дні Маннергейм у своїх  «Мемуарах»: «Попри все, я був переконаний, що наша країна має більш широкі можливості для порятунку культури і суспільного ладу, ніж Росія. Там я спостерігав лише відсутність віри й пасивність, на Батьківщині ж я відчув нездоланне прагнення людей боротися за свободу... На початку січня 1918 року я довідався, що велику підготовчу роботу провели Військовий комітет і Комітет активістів — була створена організація з офіцерів розпущеної фінської армії й молодих людей з руху за незалежність. Тоді я зрозумів, що у народу Фінляндії було не лише бажання, а  й можливість для звільнення країни. На прохання друзів я увійшов до Військового комітету...»

І далі лідер Фінляндії згадує: «Лише тепер я дізнався, що 1800 фінських добровольців — 27-й єгерський  батальйон — проходили навчання в Німеччині. Ця звістка значно зміцнила мою впевненість у наших силах. Група добровольців, що були зібрані з різних верств суспільства, являла собою відповідь на найгостріше запитання: де знайти командний склад для майбутніх боїв?» (Взагалі — Маннергейм не був палким прихильником опори на німецьку допомогу. — І.С.). Командувач фінськими силами визнає: «Проте того, що робилося, було недостатньо, тим більше, що поки країну окупували російські війська, навчання відбувалися напівтаємно. Частина зброї була секретно придбана у Німеччині, частина — куплена у російських солдатів, які розклалися, або привезена контрабандним шляхом з Петрограда. Цього явно не вистачало, і в сенсі озброєння шюцкор перебував у значно гіршому становищі, ніж фінська Червона гвардія». Проте справи невдовзі змінилися на краще.

Маннергейм пише: «16 січня 1918 року я відвідав Свінхувуда. Глава держави і голова Сенату, як і я, був переконаний, що моїм обов’язком буде не просто підтримання порядку в країні, а звільнення Фінляндії. Я заявив про свою готовність стати головнокомандувачем, але за умови, що Сенат не проситиме допомоги ні у Швеції, ні у Німеччині (! — І.С.). Судячи з усього, Свінхувуд не вірив, що ми зможемо покластися на власні сили. — У генерала немає армії, немає солдатів, немає зброї, — як же Ви зможете придушити опір? — запитав він. Я відповів, що у мене немає жодних сумнівів у перемозі. Проте необхідно було терміново створювати армію. Я був упевнений у стрілецькій майстерності й лижній підготовці фінів... Моя впевненість у власних силах справила сильне враження на Свінхувуда. Він пообіцяв, що Сенат не буде звертатися по військову допомогу до Німеччини або до Швеції».

Маннергейм додає: «Наприкінці бесіди я заявив, що впродовж найближчої доби відбуду в місто Васа й організую там штаб. Окрім того, я поділився своїми думками про перебування в країні російських частин. Я був переконаний, що ці частини належить терміново роззброїти та вивести з Фінляндії. Свінхувуд дотримувався такої самої думки.

На вулиці я зустрів свого старого товариша Акселя Ернруута, директора-розпорядника «Приват-банку». Він запитав, чи прийняв я пропозицію створити й очолити армію. Я відповів ствердно і додав, що фінансовий бік справи ще не обговорювався. Наступного дня Ернруут сповістив мене, що перевів у Васу на військові потреби 15 мільйонів марок. Це, по суті, був тільки початок». Але вже буквально за кілька днів «Сенат уповноважив нас розробити план створення сил правопорядку. Події розвивалися настільки стрімко, що дуже швидко стало зрозуміло: тепер потрібні не просто «потужні сили правопорядку», ми потребуємо справжньої армії».

23 січня Маннергейм віддав наказ почати роззброєння і виведення російських гарнізонів у центрі й на півночі країни, зокрема в Лапуа і Сейняйоки. А ще за чотири дні владу в столиці, як уже згадувалося, перейняла Рада Народних уповноважених на чолі з Куллерво Маннером. Революціонери впродовж січня-лютого узяли під контроль низку міст півдня Фінляндії — Турку (Або), Тампере (Таммерфорс), Виборг, Котка, Порі... Центр і північ тримали сили шюцкора і створюваної Маннергеймом у швидкому темпі регулярної армії.

Розпочалася трагедія — Громадянська війна (цей термін, вживаний більшістю фінських істориків, засвідчує, що тоді країна зіткнулася не лише з військовим втручанням «червоної» Росії, а й із кривавим громадянським протистоянням). За різними оцінками, лише кількість загиблих (включаючи полеглих у боях, розстріляних, померлих від ран або хвороб) з обох таборів становила від 36 до 60 тисяч осіб. Це величезна цифра для такої країни, як Фінляндія. Треба додати, що до крайньої жорстокості у січні — травні 1918 року (хронологічні рамки війни) вдавалися обидві (!) сторони, такою є правда історії. Проте перемогли ті, хто, вслід за Маннергеймом, прагнув урятувати незалежність своєї Батьківщини, не допустити перетворення її на російську провінцію (але тут є «іронія історії» — зовсім юний 17-річний боєць білого шюцкора Урхо Калева Кекконен, ставши через 40 років президентом Фінляндії, впродовж двох із половиною десятиліть проводив політику, вельми лояльну до СРСР...).

Результат війни став очевидним після перемоги Маннергейма в боях за Тампере 16 березня — 6 квітня 1918 року (місто лежало в руїнах; у так званий кривавий четвер 28 березня частини шюцкора втратили подекуди до 50% особового складу). Але було ясно, що гору беруть «білі», тобто прихильники незалежності. 12-13 квітня «червоні» залишили столицю, а 26 квітня було узято Виборг. Невдовзі війна завершилася. 1923 та 1928 року була оголошена широка амністія переможеним. До речі, це ще «відгукнулося» фінам у 1939-му (позитивно!): нація зберегла єдність. Ось таку ціну заплатила за незалежність ця країна, зараз одна з найрозвиненіших у світі...

***

Чому Маннергейм переміг? І що означала його перемога в історичному та цивілізованому плані? Історик Ейно Кейтола відповідає на це так: «Культура і філософія свободи, що були покладені в основу системи цінностей Маннергейма, виявилися зрештою більш життєздатними, ніж та тоталітарна суспільна система, що її представляв радянський комунізм, народжений у Росії». Додамо, що тут знайдено і запоруку перемоги України у нинішній війні з Кремлем. Передовсім тут, а не в зовнішній допомозі чи санкціях.