Перейти до основного вмісту

Гра в Господа Бога

Карибська криза й доля людства
24 жовтня, 00:00
ТАК НЕЗАЛЕЖНА ЗАХІДНА ПРЕСА ЗОБРАЖАЛА СМЕРТЕЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИЙ «ПОЄДИНОК» МІЖ ХРУЩОВИМ ТА КЕННЕДІ, КОЛИ НА КОНУ БУЛА ДОЛЯ ЛЮДСТВА. КАРИКАТУРА, ЖОВТЕНЬ 1962 р. / ФОТО З САЙТА statehistory.ru

Відчувати сильне душевне потрясіння, переживати стрес — неминуча доля кожної людини. Політика, в тому числі. Проте воістину тяжким випробуванням для будь-якого політика було, є і буде: не просто відчути різкий стрес, а такий, який при цьому ставить державного діяча перед жорсткою необхідністю швидко, негайно, просто зараз прийняти відповідальну ухвалу, від якої залежить майбутнє рідного народу. Трапляється, що й майбутнє всього людства. Адже політики — теж люди, і навіть найбільш мудрим із них теж властиві всі людські слабкості: пихатість, нетерпимість, нерішучість, заздрість до чужого успіху. Щоправда, велич політика (і людини взагалі) обернено пропорційна до суми властивих їй слабкостей.

Наприкінці жовтня 1962 року, рівно півсторіччя тому, доля роду людського, доля всієї цивілізації (або тих уламків, на які вона перетворилася б) висіла на волосині. На якнайтоншій волосині, яка відділяла мешканців Землі від третьої Світової війни. Така ситуація не повторювалася ні до, ні (на щастя!) після Карибської ракетної кризи, про яку зараз йтиметься. Якби події розвивалися не так, як це було в реальній історії, а за гіршим сценарієм, то дуже можливо, що ні того, хто пише ці рядки, ні тих, хто їх читає, давно б не було на світі. Ось чому пам’ятати про тривожні осінні дні 1962-го життєво необхідно. Аби не збувся «чорний жарт» Ейнштейна, що так відповів 1955 року на запитання, чим люди воюватимуть у світовій війні: «У третій світовій — я не знаю. А в четвертій, якщо виживуть — луком і стрілами!».

Результат військово-політичного протистояння в момент Карибської кризи визначався не лише військовим потенціалом, економічним рівнем розвитку і моральним духом суспільства в двох тодішніх наддержавах СРСР і США — але й особистісними рисами двох лідерів — 35-го Президента Сполучених Штатів Джона Фітцджеральда Кенеді і Першого Секретаря ЦК КПРС і члена Президії ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова. Здається, важко знайти двох більш несхожих людей: 68-річний керівник СРСР, своєрідний, талановитий політик-популіст, з яскраво вираженими рисами авантюриста і дилетанта (але, слід відразу підкреслити, що він ні в якому разі не бажав війни) — і 45-річний господар Білого Дому, харизматичний і жорсткий інтелігент, реаліст, ліберал у внутрішньополітичних питаннях і одночасно — непримиренний ворог комунізму в питаннях глобальної стратегії та політики. Обоє вони були дітьми своїх суспільств, своїх соціальних систем — і на обох лягла нелюдська, страшна відповідальність: відвести світ від краю ядерної прірви, «зберігши при цьому обличчя» своїх наддержав. Мабуть, великим благом для людства було те, що і Хрущов, і Кеннеді (на другого тоді сипався град звинувачень у «зайвій м’якості та поступливості Країні Рад», а його вбивство, рік потому, в листопаді 1963 року, схоже, не обійшлося без участі правих кубинських емігрантів, що не пробачили Президентові, що він не пішов на вторгнення на острів) не з чуток знали, що таке війна — за плечима Хрущова був Сталінград, а Кенеді був важко поранений у війні з Японією на Тихому океані, і тому обидва люто її ненавиділи.

Хронологію подій автор спробував відтворити, використовуючи спогади сина М.С. Хрущова — Сергія — і багатий корпус документів і мемуарних свідчень, зібраних у цікавій книзі американського історика Вільяма Таубмана «Хрущёв» (Москва, 2005 г.). Отже, спробуємо вибрати головне.

14 жовтня 1962 року. Над Кубою (Кубою Фіделя Кастро, де наближаються до завершення встановлення і монтаж радянських ракет, націлених у «м’яке підчерев’я» США) пролетів американський розвідувальний літак У-2. Якість зроблених ним світлин була такою, що можна було розрізнити навіть найдрібніші деталі. На знімках було видно, як СРСР вмонтовує пускові установки для балістичних ракет, спроможних досягти території Сполучених Штатів. Президентові Кенеді (після аналізу, проведеного в дослідному центрі ЦРУ) цю інформацію доповіли вранці 16 жовтня. Кенеді (перша його реакція була такою: «Можливо, доведеться їх розбомбити») був приголомшений: він, по-перше, не міг точно «визначити мотиви дій росіян», а, по-друге, не міг повірити, що всі миролюбні запевнення Кремля і особисто Хрущова, і на приватному рівні, під час «довірчих» бесід із близькими до Кеннеді людьми, і на Хрущова, і на рівні офіційних заяв Уряду СРСР («СРСР ніколи не зробить в однобічному порядку жодних дій, які могли б заподіяти шкоду радянсько-американським стосункам, а наша допомога Кубі носить виключно оборонний характер») — все це було просто цинічною брехнею.

Брат Президента, Роберт Кенеді, генеральний прокурор США, відреагував на «ракетну новину» 16 жовтня досить відверто: «Хай йому біс, ну й лайно! Сучі діти ці росіяни!». Державний секретар США Дін Раск має сумнів відносно того, що «Хрущов цілком розумний». А Президент Кенеді (саме йому належало ухвалювати рішення, як діяти далі) тоді ж сказав своїм радникам: «Хрущов грає в Господа Бога; але чому він... можливо, експерти по Росії можуть нам сказати, чому вони... Хай йому біс, для мене багато що зрозуміло про суть держави, очолюваної Хрущовим»).

Кенеді мав на увазі неясність мотивів дій Кремля: чому Хрущов, знаючи, що для США розміщення радянських ракет на Кубі абсолютно неприйнятне, все ж пішов на цей крок (а самовпевнений Микита Сергійович просто розглядав цю акцію як черговий етап «ядерного блефу», «атомного шантажу», будучи переконаним, що «слабак» Кенеді проковтне це — тут він гірко прорахувався). Про свої мотиви Хрущов згодом сам повідомив у мемуарах і в бесідах з близькими людьми: «Я дійшов висновку, що коли ми все зробимо таємно, і американці дізнаються про це, коли ракети вже стоятимуть на місці, готові до бою, то перед тим як ухвалити рішення ліквідовувати їх військовими засобами, вони повинні будуть замислитись. Ці засоби можуть бути знищені США — але не всі. Достатньо однієї чверті, навіть однієї десятої того, що було б поставлено, аби скинути на Нью-Йорк одну-дві ядерні ракети, і там мало що залишиться... Я не кажу, що там всі загинули б. Ні, не всі б загинули, але важко сказати, скільки не загинуло б. Вважалося, що це зможе утримати США від військових дій». І далі: «Якби склалося так, то було б непогано: вийшла б певною мірою «рівновага страху». Тут американці самі б відчули, що означає таке становище. Ми вже звикли до цього. Ми за останні півстоліття провели на своїй землі три великі війни (прекрасне слово: «провели»! Хто ж саме «провів»? — І.С.), а США воєн на своїй території давно не мали. Вони в багатьох війнах брали участь, але при цьому збагачувалися, витрачаючи мінімальну кількість крові своїх людей, а наживали мільярди і грабували весь світ».

Хрущов був щедро обдарований від природи — і «мужицьким здоровим глуздом», і спритністю, і розумом. Але зіткнувшись зі складними, нестандартними «рівняннями з багатьма невідомими», починав імпровізувати, азартно підвищуючи ставки, адже йшлося про глобальне виживання і світову війну (парадокс, але неосталіністська більшість ЦК, відправляючи Хрущова у відставку в жовтні 1964 року, звинуватили його, зокрема, і в тому, що в період Карибської кризи він «грав долею людства» — і це значною мірою було правдою). Здавалося б, лідер СРСР прекрасно розумів: успіх всієї «спецоперації», «блискуча ідея» якої належала особисто йому, залежить переважно від того, чи вдасться її зберегти в таємниці від США. Хрущов щиро вірив, що це можливо, і знав про всі заперечення (дуже характерно, що коли радянський військовий представник у Гавані генерал-майор Олексій Дементьєв перед самим схваленням відправки ракет на Кубу, на зустрічі з Хрущовим спробував пояснити, що американські розвідлітаки У-2 неодмінно засічуть «особливий вантаж», то особисто міністр оборони СРСР маршал Родіон Малиновський штовхнув його ногою під столом, аби змусити замовкнути («Не супереч Господареві!»).

Було схвалено розміщення на Кубі 36 ракет середньої дальності (1200 морських миль) і 24 — більшої дальності (2200 морських миль); ядерні боєголовки ракет першого типу важили від двох до семи тисяч кілотонн (у 10—35 разів більше «хіросімської»; вага боєголовок другого типу — від двох до восьми тисяч. До ракет було «додано»: два полки з крилатими ракетами (по 80 ракет у кожному), три підрозділи ракет типу «земля-повітря», 33 бойових вертольота, ескадрон з восьми бомбардувальників ІЛ-28 зі звичайною зброєю, ще шість літаків з ядерними бомбами на борту... Як все це замаскувати? Маршал Сергій Бірюзов, головнокомандуючий Ракетними військами стратегічного призначення СРСР, вніс «геніальну» пропозицію: «закрити» ракети пальмовими гілками і листям! Результат було легко передбачити — з землі не було помітно, з повітря видно було все.

І попри те, що моряків та інших учасників «ракетної мандрівки» на Кубу було поставлено в нелюдські умови з міркувань конспірації (18—20 днів плавання в задушливих трюмах, туалет — за розкладом, харчування і рух — виключно ночами, біля Куби температура в трюмах піднімалася до 35 градусів, ще в радянських портах солдатів селили в бараках, що охоронялися, відбирали всі документи, зрізали всі знаки розрізнення, командам кораблів було суворо заборонено сходити на берег і зв’язуватися з рідними, люди не повинні були знати, куди пливуть: зведення про пункт призначення вручалися капітанам у порту в двох запечатаних конвертах, і розкривалися лише після виходу в Атлантичний океан у присутності старшого за званням офіцера і представника КДБ) — попри все це крайньою наївністю (і це — м’яко кажучи!) було вірити, що таку масштабну операцію можна приховати від американців. Але повернімося до хронології подій. 22 жовтня президент США виступив з жорстким зверненням до нації, лейтмотив якого: Країна Ради пішла на «свідомий обман» США і всього світу, запевняючи, що жодних ракет на Кубі немає і їх не планують розміщувати; як «початковий крок» Вашингтон встановлював «карантин» (фактично — військову блокаду) острова; Хрущова президент закликав «зупинитися, усунути цю безрозсудну і провокаційну загрозу миру в усьому світі і повернути стосунки між нашими країнами в колишнє русло» (тобто забрати ракети!). Потрібно зазначити, що у Вашингтоні безперервно засідав Виконавчий комітет ради національної безпеки (орган, створений спеціально для управління за умов «особливих ситуацій»; очолював його сам Кеннеді), і думки розділилися: «яструби» в оточенні Президента (більшість Виконавчого комітету) виступали за вторгнення на Кубу — зі зрозумілими наслідками; до честі Кеннеді, він був категорично проти цієї ухвали, заявивши, що «робитиме все можливе для порятунку світу, якщо лише все не погубить шалена непоступливість росіян».

Ситуацію загострювало ще й те, що Хрущов часом давав украй суперечливі інструкції командуванню радянських ракетних військ на Кубі (то генералові Плієву, який очолював їх, дозволялося використовувати тактичну ядерну зброю на свій розсуд без санкції Москви (!), зв’язок з якою працював поганенько, то цей наказ екстрено відкликався і на всякі самовільні дії накладалася сувора заборона). 23 жовтня 1962 р. Хрущов скликав термінове засідання Президії ЦК (найближчі 6 днів після цього члени Президії ночували в своїх кабінетах в Кремлі; цілодобово засідали і їх американські «візаві»). Повідомивши колегам, що Кеннеді налаштований дуже рішуче і війна може розпочатися в кожну хвилю, Хрущов зиркнув на маршала Малиновського, який завжди «підтакував» йому (за 2 роки, маршал, старий друг Хрущова, зрадить шефа і перебіжить до Брежнєва!). «Це ви всі продули!» — гаркнув Перший секретар (?! — І.С.). Малиновський хотів щось сказати. «Сидіть! — махнув рукою Господар — Все одно вам сказати нема чого!».

Два лідери обмінювалися безперервними посланнями, інколи по 2—3 на день. В одному з перших листів Хрущова дії Кеннеді (військово-морська блокада Куби) іменувалася «серйозною загрозою миру і безпеці», «агресивними діями проти Куби і СРСР». Було терміново скасовано звільнення і відпустки для солдатів та офіцерів Радянської Армії; приведено в повну готовність до запуску стратегічні ракетні установки. Характерно, що в заяві уряду СРСР, яка таврує «агресивні плани американських імперіалістів-паліїв війни» (а «Правда» вийшла в ті дні із заголовком майже на всю першу шпальту: «Захистімо і зміцнімо мир на Землі! Руки геть від Куби!»), жодного слова не було сказано про головну причину і джерело кризи — розміщення ракет на Кубі. Москва взагалі не визнавала офіційно цей факт аж до 28 жовтня, коли вдалося, нарешті, відійти від краю ядерного урвища!

І все ж ті «вкраплення» розуму, які, поза сумнівом, були в Хрущова, підказали йому: потрібно думати не так про те, як «рятувати обличчя», як про те, що потрібно уникнути страшної ядерної війни. Тон його листів до Кеннеді змінився. «Ви погрожуєте нам війною — писав кремлівський керівник 26 жовтня — Але війна стане лихом для всіх народів. Можете не мати сумніву щодо цього, ми цілком розуміємо і усвідомлюємо те, що, коли ми першими завдамо удару, ви відповісте тим же — але й ви отримаєте те ж саме, що пошлете нам. Якщо вже війна вибухне, то не в нашій владі буде її затримати, бо така логіка війни (ще, на щастя, не пізно було це визнати! — І.С.). Війна закінчується тоді, коли вона прокотиться містами і селами, сіючи всюди смерть і руйнування. Нам із вами не слід зараз тягнути за кінці мотузки, на якій ви (саме так: ви! — І.С.) зав’язали вузол війни, тому що чим сильніше ми з вами тягнутимемо, тим сильніше затягуватимемо цей вузол, доки не доведеться його розрубати. А що це означає, не мені вам роз’яснювати, тому що ви самі чудово розумієте, яку грізну силу мають наші країни».

Рятівний компроміс — усупереч смертоносному «кільцю ракет» — було знайдено 28 жовтня 1962 року (перед цим Роберт Кеннеді відвідав радянського амбасадора Анатолія Добриніна і абсолютно прямим текстом заявив: якщо не домовитися в найближчі години — буде війна; Президентові все важче стримувати войовничих генералів. Хрущов терміново (текст його послання було передано у «відкритому етері» Московського радіо — часу вже не було!) погодився на вивіз ракет із Куби (взамін: гарантія ненападу на острів, зняття блокади — і — в останню мить радянський лідер виторгував і це! — американці прибирають свої ракети з Туреччини).

Звичайно, це була поразка майже притиснутого до стінки Хрущова. Члени Президії, які принижено й покірно голосували (зрозуміло, що одноголосно!) за кубинську авантюру, за 2 роки пригадали йому все. Вже 23 листопада 1962 року, на Пленумі ЦК, явно виправдовуючись, Хрущов у своєму неповторному стилі запитував: «А що нам було в тих обставинах робити? Що, ми мали поводитися, як офіцери за царських часів — пукнув на балу і застрелився від ганьби?». Втім, все це не перешкодило все тій же «Правді» заявити в числі від 30 жовтня: «Мудрість і холоднокровність радянського уряду врятували світ від ядерної катастрофи!». Людство зазирнуло — зблизька — в прірву небуття, — і, жахнувшись, зробило крок від провалля...

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати