Гра з вогнем

Навіть досить наївні, довірливі люди змушені (хто має очі, то хай побачить!) визнати, що політика взагалі — і наша українська політика зокрема — це маскарад, причому, на жаль, вельми цинічний і безсоромний, де видимість рішуче не збігається з сутністю, а форма зі змістом. Ті чи інші лідери гілок влади, парламентських фракцій, політичних партій, прагнучи сподобатися громадській думці (а точніше — маніпулювати нею), видають себе за істинних, єдиних демократів, які відстоюють інтереси народу — і лише народу... При цьому, зрозуміло, надягається приваблива маска, використовуються широкі можливості сучасної політичної технології, демагогії та реклами.

Єдиний критерій, який дозволяє судити, наскільки щирі подібні заяви — конкретна історична спадщина, від якої об’єктивно невільні і не можуть бути вільні які б то не було політичні сили. Так, представники правлячої парламентської коаліції, борючись із «узурпацією влади», президентськими структурами, щохвилини голосно заявляють про свою прихильність «правовому полю», конституційній законності, нормам представницької парламентської демократії. Мало не найбільш жорсткою (послідовною, за їхньою власною оцінкою) є — серед усіх представників даного політичного табору — позиція фракції Компартії України. Адже аж ніяк не зараз і не нами, а ще два тисячоліття назад було сказано: «За справами їх узнаєте їх», і було заповідано: «Бережіться вовків у овечій шкурі». Тому вважаємо вкрай необхідним пригадати (реконструювати) на одному яскравому прикладі практичний — не декларативний! — підхід до цінностей представницької демократії людини, яку українські комуністи визнавали й визнають своїм Вождем і Вчителем: Володимира Ілліча Ульянова (Леніна). У нас також піде далі мова про політичну філософію створеної ним більшовицької партії і про вплив цієї філософії на сучасну історію України.

Відразу ж після лютневої революції 1917 року в Росії Тимчасовий уряд, який прийшов до влади, так сформулював своє пріоритетне, першочергове завдання: «Скликати в якомога найкоротший термін на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування Установчі збори, покликані своєю ухвалою про образ правління висловити волю народу». Йшлося про перший вільно обраний парламент у історії Російської держави; Максим Горький мав усі підстави написати в січні 1918 року: «Кращі наші люди майже сто років жили ідеєю Установчих зборів. У боротьбі за цю ідею загинули у в’язницях, на засланні і каторзі, на шибеницях і під кулями солдатів тисячі інтелігентів. На жертовник цієї священної ідеї пролиті ріки крові». Але доля першого органу представницької демократії в країні багатовікової тиранії, країні Івана Грозного, Петра I і Миколи I Палкіна виявилася трагічною: це був «найкоротший парламент» в історії людства, бо його засідання загалом тривали лише близько 12 годин. Простежимо, як змінювалася публічна (а також офіційно не заявлена) позиція Леніна та більшовиків щодо Установчих зборів і яку роль ця партія зіграла в його долі.

Ще до повернення зі швейцарської еміграції до Росії (перша половина березня 1917 року) Ленін у написаній ним листівці закликав вимагати «негайного скликання Установчих зборів». А в статті «Про завдання пролетаріату в даній революції», в основу якої було покладено його відомі квітневі тези 1917 року, Ленін із пафосом спростовує «наклеп» ворогів: «Мені приписують погляд, начебто я проти найшвидшого скликання Установчих зборів!!! Я би назвав це «маревними» виразами». І, нарешті, відразу ж після приходу до влади більшовиків, у жовтні 1917 року, газета «Правда» урочисто заявила: «Товариші, ви своєю кров’ю забезпечили скликання в строк господаря землі російської — Всеросійських Установчих зборів».

Такі були слова, гасла Леніна і ленінців. Розглянемо ж, якими були їхні справи. Ще в червні 1917 року стала більш- менш активно працювати Комісія для виборів до Установчих зборів, куди ввійшли шановані в суспільстві юристи, громадські діячі, політики різних партій і напрямків: В. Маклаков, М. Вишняк (майбутній секретар Установчих зборів), В. Набоков, В. Гессен, І. Яшунський, М. Авінов та інші. Вибори були запланованi на 12 листопада 1917 року, а відкриття Установчих зборів — на 28 листопада (ці терміни було зірвано). У ході виборів — а цей процес затягнувся не на один день — більшовики отримали в майбутньому парламенті лише 175 місць із 715, в той час як есери — 370 (!), ліві есери — 40, меншовики — 15, кадети — 17... Власне кажучи, результати голосування обернулися найсерйознішою політичною поразкою для Леніна і його партії.

І тут дуже доречно буде згадати слова Леніна, сказані ним ще 10 жовтня 1917 року, коли вождь більшовиків жорстко вимагав від членів ЦК своєї партії готувати якомога швидше збройне повстання: «Чекати до Установчих зборів, які явно будуть не з нами (ось — головне для Леніна: буде парламент «з нами» чи «не з нами»! — І.С. ), безглуздо, бо це означає ускладнювати завдання». Щойно Володимир Ілліч і його соратники пересвідчилися, що більшості в Установчих зборах їм не отримати ніколи, навіть разом із союзниками, лівими есерами, вони стали діяти гранично жорстоко.

У середині листопада 1917 року Комісія з виборів, про яку ми вже згадували, опублікувала в своєму бюлетені звернення до народу від імені Тимчасового уряду такого змісту: «Здійснена в 20-х числах жовтня спроба захоплення влади (більшовиками — І.С. ) розладнала в ряді виборчих округів справу проведення виборів... Не вважаючи за можливе скасувати день скликання Установчих зборів, Тимчасовий уряд призначає їх відкриття в Петрограді, в Таврійському палаці, 28 листопада 1917 року о 2-й годині дня». Довідавшись про це звернення, Ленін наказав негайно заарештувати весь склад Комісії. Небагато її членів, які залишилися на свободі, з’явилися з протестом до одного з наркомів нового більшовицького уряду й зажадали пояснити причини репресій. «Ви займалися підлогом та фальсифікацією!» — заявив нарком. І додав: «Ми не дозволимо контрреволюції використати ширму Установчих зборів для своїх цілей!». Цим наркомом був Йосиф Джугашвілі (Сталін)...

Після спроби партій кадетів і правих есерів провести 28 листопада 1917 року демонстрацію протесту проти зриву демократичного процесу (Ленін, Троцький та інші лідери більшовиків розцінили її як спробу збройного повстання в Петрограді) Ленін вніс до Раднаркому проект декрету «Про арешт найвидніших членів ЦК партії кадетів — ворогів народу (! — І. С. ) і віддання їх під суд революційного трибуналу». Коли за декілька днів було оприлюднено список новообраних депутатів Установчих зборів, ВЦВК за наполяганням Леніна та Свердлова в екстреному порядку приймає декрет «Про право виборців відкликати депутатів, що не виправдали довіри» (хто саме не виправдав — визначати взялися більшовики!). Нарешті, в грудні 1917 року Ленін пише «19 тез про Установчі збори», де заявляє: Ради є більш високою формою демократизму, аніж Установчі збори. Причому не лише більш високою, але й єдиною! Отже (цю думку Ленін тоді наполегливо й часто повторював), «розгін Установчих зборів радянською владою є повна й відкрита ліквідація формальної демократії в ім’я революційної диктатури». Так було теоретично обґрунтовано трагічну долю парламенту.

І все ж таки більшовики змушені були допустити, щоб Установчі збори почали роботу. Напередодні їх відкриття, 5 січня 1918 року, в Петрограді пройшла масова мирна демонстрація на підтримку депутатів (понад 60 тис. осіб вийшло на вулицю!). 4 січня «Правда» опублікувала грізну резолюцію Петросовєта: «Це буде демонстрація ворогів народу (знову ці слова! — І.С. ) 5 січня на вулицях Петрограда демонструватимуть саботажники, буржуазія, прислужники буржуазії. Жоден чесний робітник, жоден свідомий солдат не візьме участі в цій демонстрації ворогів народу!» (до речі, серед демонстрантів було чимало саме робітників).

Біля Таврійського палацу дорогу величезному натовпові (лунали вигуки: «Хай живуть Установчі збори!», «Геть радянський уряд!», «Геть більшовиків!») перегородив озброєний патруль червоногвардійців. Пролунали перші постріли. Очевидець подій, робітник Ліберман, згадував: «Червоногвардієць у сірій куртці й білій шапці виривав прапор у старика й бив його шашкою. Старик плакав, але прапора не віддавав. До нього на допомогу кинулася якась жінка. Вона стала прохати червоногвардійця залишити старика. У відповідь червоногвардієць ударив жінку шашкою по руці. Кров бризнула з-під пальта...». Число жертв не встановлене й досі. Наступного дня «Правда» написала явну брехню: «Лише найбільш незначні групки робітників примкнули до цієї контрреволюційної демонстрації і, на превеликий жаль, з їхніх лав вирвано декілька випадкових жертв» (насправді — декілька сотень, можливо, навіть тисяч!).

І знову: слова більшовиків і їхні справи... Цікаво, що виступаючи на другий день після Жовтня, Ленін урочисто заявив: «І якщо навіть селяни підуть і далі за соціалістами-революціонерами, і якщо навіть вони цій партії дадуть на Установчих зборах більшість, то й тут ми скажемо: «Нехай так. Ми повинні йти за життям, ми повинні дати повну свободу творчості народним масам». Практичні дії виявилися досить далекими від подібних декларацій.

5 (18) січня 1918 року 430 обраних депутатів Установчих зборів, які зуміли добратися до бунтівного Петрограда (з них 259 есерів, 136 більшовиків, 40 лівих есерів, 3 меншовика, 3 народних соціаліста...) зібралися на перше засідання. На трибуну піднявся офіційний глава Радянської держави, Голова ВЦВК, більшовик Яків Свердлов (до речі, есери зустріли його лютими вигуками: «Руки в крові! Досить кровi!»). Не звертаючи уваги на галас, Свердлов холоднокровно провів вибори голови Установчих зборів; ним став есер Віктор Чернов (244 голоси — це ще раз показало реальний розподіл мандатів), який урочисто проголосив у своїй промові: «Вже фактом відкриття першого засідання Установчих зборів, самим цим фактом встановлено кінець громадянської війни між народами, які населяють Росію».

Абсолютно в іншій тональності виступали більшовики. Наведемо, наприклад, уривок із промови Миколи Бухаріна: «Питання про владу остаточно буде вирішене тією самою громадянською війною, яку зупинити не можна аж до повної перемоги російських робітників, солдатів і селян. (Шум у залі. Оплески зліва.) З нашими смертельними класовими противниками ми клянемося з цієї трибуни вести громадянську війну, а не примирення». Чи згадав про ці полум’яні слова Бухарін, катований у сталінських катівнях 1937 року? І чи пригадав інший більшовик, Федір Раскольников, яскрава і фанатично віддана ідеї людина, яка порвала зі Сталіним 1939 року й усунута тоді ж його агентами, про такі слова, сказані ним з тієї ж трибуни Установчих зборів: «Дебати протягом дня показали наочно, що партія правих есерів годує народ обіцянками... Не бажаючи жодної хвилини прикривати злочини ворогів народу, ми заявляємо, що покидаємо ці Установчі збори!» (Бурхливі оплески публіки.)

Подальше — відоме. Більшовики, виконуючи установки вождя («Нехай депутати наговоряться, — казав соратникам Ленін, — не потрібно їм у цьому заважати, а завтра ми повісимо замок на цій будівлі, коли вони, втомившись від розмов, розійдуться»), разом із лівими есерами покинули Установчі збори. У залі залишалося ще приблизно 240 депутатів, було близько четвертої години ранку. У цей момент до Голови Установчих зборів Віктора Чернова підійшов матрос Анатолій Желєзняков (Желєзняк), анархіст за переконаннями, і заявив: «Я вимагаю — в мене є інструкція — щоб усі присутні покинули залу засідання, бо варта втомилася. Інакше застосуємо силу!». Вимоги довелося виконати. Увечері того ж дня, 6 січня, депутати побачили двері зали замкнені на замок. Розгін здійснився. Ленін так обґрунтував цю акцію в промові на засіданні ВЦВК: «Народ хотів скликати Установчі збори — і ми їх скликали. Але він зараз же відчув, що з себе представляють ці Установчі збори!» Правда, безперечно, полягала в тому, що саме байдужість громадської думки росіян до долі цього представницького органу визначала його долю. Але правда і в іншому: розгін Установчих зборів відкрив шлях до кривавої, страшної громадянської війни, до мільйонів жертв...

Хотілося б поставити крапку на констатації даного факту: така ось історична спадщина ідейних вождів і наставників лівих, які становлять найактивнішу частину правлячої коаліції у Верховній Раді, говорить сама за себе і наочно демонструє міру їхньої щирості (скажуть: то була інша доба, 1918 рік! Але хіба ті ж комуністи коли-небудь публічно засуджували не взагалі «окремі помилки», а конкретно — ось цю акцію свого вождя? Ні — бо це означало б перехід цієї партії на, власне, соціал-демократичну платформу!). Але поставити крапку не виходить. Істина вимагає сказати й про інше.

Політична філософія більшовизму (нехай і забарвлена в які завгодно «демократичні» кольори), згідно з якою парламент є ворожим, із ним потрібно жорстко боротися, якщо він «не наш», якщо там немає «нашої» більшості, і, більше того, основою політичного курсу має бути співвідношення (баланс) сил у даний момент, а зовсім не вимоги закону та моралі (що за Кантом одне й те ж) — ця політична філософія і зараз впливова й сильна. У всіх фракціях і таборах. Чи не в цьому трагедія України?