Iмiтацiя

«СТИЛЬ БРЕЗКЛОСТІ»

Слово «застій» більш ніж неточно і вкрай приблизно передає суть того, що відбувалося з нашою країною та з СРСР загалом у 70-і та 80-і роки ХХ століття. Розвиток — (і політичний, і соціальний, і духовний), безумовно, був (а як взагалі може існувати те, що абсолютно не розвивається, абсолютне застійне суспільство, дозвольте запитати?). Але це був злоякісний, хибний розвиток, внаслідок чого суспільна свідомість виявилася фатально отруєною чадним газом брехні, фальшивої парадності та самовдоволення. Скоріше цій добі личить як ключове слово «імітація»; імітували демократію (зрозуміло, соціалістичну!), віру у високі ідеали, удавали, що чесно працюють і отримують гідну зарплату...

Сутiсть була катастрофічно витіснена видимістю, саме це багато в чому й породило тотальний цинізм, презирство й недовіру до влади (чи пішло усе це в минуле, поставимо собі «незручне» запитання!). І головне: тій «коаліції сірої зграї» (термін американського історика Ричарда Пайпса) , що оголосила себе «елітою», не потрібен був сильний лідер. Їх чудово влаштовував Леонід Ілліч; адже як точно зауважив російський поет та дисидент Наум Коржавін, «брежнєвщина взагалі є таким державним ідеологічним утворенням, з якого покладену в його основу ідеологію вийняли й замінили муляжем». Але, додав Н. Коржавін, «муляж — явище двосiчне!» (тобто з непередбачуваними наслідками й «довгоживучою» радіацією... Дійсно так!)

Американський політолог Мерл Фейнсод саме на прикладі діяльності Л.І. Брежнєва сформулювала свого часу «закон зменшення диктаторів», маючи на увазі різке послаблення «особистісної яскравості» у ланцюжку Сталін — Хрущов — Брежнєв. І справді, тоталітаризм, що ідейно видихається, з плином часу починає «бродити» (як бродить вино, поступово перетворюючись на оцет!) і набуває рис виразного маразму, вже з авторитарним, «сірим», не таким кривавим відтінком. Але «сірість» у цьому випадку не є чинником позитивним; досить пригадати про «втрачене покоління», яке повною мірою випило гірку чашу брехні, самовдоволеної демагогії та зазнало всієї чарівності «стилю брезклості» (використовуючи уїдливі слова колишнього Президента Франції Валері Жискар д’Естена).

Справа, звичайно, не у Брежнєві. І все ж скажемо кілька слів про життєвий шлях «зіркового» Генсека. Виходець із робiтничого селища Кам’янка (нині Дніпродзержинськ), виріс на українській землі. Батько працював вальцювальником на Дніпровському заводі Південноросійського Дніпровського металургійного товариства. Батьки прагнули дати Леоніду (він був старшим сином у сім’ї) гідну освіту; хлопчик вступив до гімназії — із 40 учнів 8-річний Льоня був єдиним сином робітника. Але вихор революцій і громадянської війни багато що змінив у долі юнака, йому довелося закінчити лише 6-річний курс трудової школи.

Брежнєв — член ВКП(б) з 1931 року. Брав участь у колективізації, працював землевпорядником, пізніше служив в армії у Забайкаллі, керував металургійним технікумом у Дніпропетровську. Початком успішної кар’єри майбутнього Генсека став 1937 рік (запам’ятаймо це!); саме тоді його висунули на посаду заступника голови Дніпропетровського міськвиконкому, а потім — завідуючого відділом обкому ВКП(б). У роки війни був відповідальним політпрацівником, у 1946-1950 роках — обласним партійним керівником у Запоріжжі та Дніпропетровську. 1952 року на XIX з’їзді його помітив Сталін і обрали секретарем ЦК; після смерті тирана, здавалося, просування Леоніда Ілліча кар’єрними сходинками сповільнилося, але протегувати нашому герою почав вже Микита Хрущов. З червня 1957 року Брежнєв — член Президії ЦК КПРС (це — вдячність Хрущова за підтримку в боротьбі з групою «твердолобих» сталіністів; Брежнєв у розпал сутички за владу на Пленумі ЦК виступив на захист Микити Сергійовича, але, коли Каганович грубо перервав його і почав загрожувати, злякався і навіть знепритомнів...) З травня 1960 року Брежнєв — Голова Президії Верховної Ради СРСР (тобто формальний глава держави); коли ж змова проти Хрущова 1964 р. «увінчалася» успіхом, саме Леонід Ілліч став тією «зручною», «компромісною» фігурою, яка влаштувала всіх у партноменклатурі, і він очолив ЦК.

Історик Рой Медведєв писав: «Брежнєв не просувався вперед, використовуючи всі дозволені й недозволені методи. Його просували уперед інші, і в цьому, можливо, криється загадка його такої незвичайної кар’єри». Але особиста слабкість Брежнєва (ця людина, зазначимо, панічно боялася Хрущова і, готуючи «палацовий переворот» проти нього, періодично впадала в істерику і кричала у сльозах: «Якщо Микита дiзнається — він нас усіх розстріляє!..») — ця слабкість не означала слабкості його влади. Чому? Рівнодіюча політичних сил у керівництві СРСР — а утворився «троїстий альянс» із вищих чиновників КПРС, КДБ й армії — забезпечувала «Іллічу» стабільну підтримку. Навіть незважаючи на те, що починаючи з листопада 1974 року здоров’я Генсека з щомісяця погіршувалося, а з 1979- 1980 років почалося повільне вмирання старої, хворої людини на очах у всього світу... Але ніхто — ані в керівництві партії, ані у вищих державних структурах не зумів жорстко порушити питання про відставку Брежнєва. «Реальний соціалізм» агонізував разом із СРСР — і справа була зовсім не в підступах Рейгана, Папи Римського або Маргарет Тетчер.

Справа була в тому самому «стилі брезклості» гниючого тоталітаризму. Створювалася особлива, штучна, «зручна» реальність, в якій і жило керівництво СРСР (вірна ознака злоякісних недуг Системи!). І всі ці «трудові рапорти», привітання від імені Генсека у зв’язку з рекордним урожаєм зернових або запуском нового космічного корабля були не більш ніж безнадійним самообманом сліпих вождів; бо у змученому від браку свіжого повітря суспільстві визрівали зовсім інші процеси...

«РОЗКВІТ» І «ЗЛИТТЯ»

Що означала для Брежнєва Україна? На нашій землі він народився, тут сформувався як політичний діяч (втiм, не зовсім так: у тоталітарному суспільстві в точному значенні слова політичним діячем є лише сам вождь ; коли ж його, вождя, особисті якості «не на рівні», то подальше багато в чому є зрозумілим). Цікавий факт: аж до початку 50-х років, тобто до переїзду до Москви, Брежнєв у паспортній графі «національність» писав: українець (після 1952 року аналогічний запис був вже таким: росіянин ). Але — наважимося припустити — внутрішньо Леонід Ілліча завжди відчував себе «радянською» людиною, і працював він на відповідальних посадах у різних провінціях величезної імперії, там, куди посилала партія: у Молдавії та Казахстані, на Україні або в Білорусії...

Тонке, високо розвинуте національне почуття вимагає високої культури (чи то почуття істинної національної гордості — вільного від шовінізму — українця, росіянина або будь-якої іншої людини; але ось «радянська людина», зауважимо — це тема для окремої докладної розмови). Брежнєв такої культури, схоже, не мав — «вождь» усе життя писав з численними граматичними помилками, майже не читав книг і навіть важливі політичні матеріали не прочитував особисто, а просив помічників оповідати їх вголос, кажучи: «Так я краще сприймаю!»). Чи не звідси виникають, скажімо прямо, елементи шовіністичного міщанства у ставленні Генсека до України? На кшталт таких заяв: «українська мова — суржик російської»; «українізація (така, наприклад, як була у 20-і роки за Скрипника) — це абсурд, сміх» (з достовірних спогадів Першого секретаря ЦК КП України П.Є. Шелеста!).

Сучасна українська суспільна свідомість вже виразно уявляє собі, що означали для майбутнього нашого народу заборони української мови імператором Олександром II (проте, чи так уже виразно? Народилася ж «ідея» привезти до Санкт-Петербургу на ювілейні торжества, присвячені 300-річчю міста, бюст саме цього імператора як «подарунок від українського народу»!). А ось брежнєвсько-сусловську концепцію розквіту, зближення та злиття всіх народів СРСР в одну, нову «історичну спільність» — радянський народ, ще далеко не всі, навіть і вчені-суспільствознавці, оцінили як слід. Тим часом замислимося, читачу: адже йшлося в перспективі про зникнення і української, і будь-якої іншої нації Союзу з лиця землі і про створення якогось нового, небувалого в історії суперетносу (з російською мовою як рідною, нехай не одразу, а через 2—3 покоління, і «добровільно» вибраною!). Чи треба бути непоправним «націоналістом», щоб гнівно виступити за право будь-якої, в тому числі й української, нації на життя та вільний розвиток? Право, яке дав Бог!

І найнезручніше запитання: якщо наша українська партійно-державна еліта тих років бачила, що приніс республіці «розвинутий соціалізм» у сусловсько-брежнєвській інтерпретації — чому підтримали такий курс? Чому не тільки мовчали, а творили «одобрямс», захоплено аплодуючи? Хто вони, українські «батьки застою?». Найпростіше відповісти персонально: це давно відомі фігури В. Щербицького, А. Ватченка, В. Маланчука, І. Лутака, І. Грушецького та багатьох інших. Але цікавіше інше: а що ж об’єднувало всіх цих людей? Який їх політичний портрет?

Спробуймо — з неминучими суб’єктивними застереженнями — змалювати його. Ці керівники були, безперечно, «патріотами», але не України, а саме УРСР (це у кращому разі!); їхній «патріотизм» не підіймався вище захисту деяких, не дуже істотних, економічних інтересів УРСР перед священним Центром, без підкорення якому вони взагалі не мислили собі життя. Що ж до ідеології, то тут просто розцвіло пишним цвітом мракобісся й гоніння на все істинно прогресивне й національне (однак підступна річ історія: попри все слід визнати, що навіть за часів Щербицького й Маланчука питома вага україномовних книг і газет була на порядок, істотно вище, ніж зараз! «Ринково» обгрунтована русифікація жахливіша за адміністративно-командну?)

Відомий історик Орест Субтельний називає стиль керівництва в УРСР зразка 70-х років «комплексом новітнього малоросійства». І ось що ще істотно: це ж місцеві «кадри», а не посланці Москви прагнули бути «святіше за папу римського», це ж саме «наші» поставили із захопленим завзяттям на околиці села Ставище Коростишівського району на Житомирщині величезний монумент з написом: «Тут у ніч з 11 на 12 грудня 1943 року начальник політвідділу 18-ї армії Л.І. Брежнєв вів кулеметний вогонь, відбиваючи атаку противника». Невже не знали, що все це — фальш і неправда? І не в силах були розірвати кругову поруку брехні, що душила суспільство, творячи ганебний культ?

Банальністю буде зауважити, що й нині чимала частина нашої еліти (більшість тих, кому за 50) пройшли школу брежнєвських часів. Але не таким очевидним є інше: і незламна наша звичка імітувати, а не реально проводити ринкові реформи, і «рапортоманія» разом з показухою, і лестощі «першим особам» різного рівня, з районного і вище, і корупція, породжувана «мертвою» спайкою бізнесу та влади — усе це звідти, з «доби муляжів», із грандіозного брежнєвського «театру політичного абсурду». Усе це з тих років, смердючий дух яких блискуче передав Володимир Висоцький лише в чотирьох строчках:

Спасите наши души!
Мы бредим от удушья.
Спасите наши души!
Спешите к нам...