Історіографія й українська ідентичність
«Тим, хто розповідає (укладає) історію, належить влада»
(Насмілимося запропонувати «перелицьований» вислів: «Історію укладають ті, кому належить влада», який видається вельми слушним.)
Нещодавно на ХI Форумі видавців у Львові було представлено нову книжку відомого історика, директора Канадського інституту українських студій Альбертського університету Зенона Когута — «Коріння ідентичності» (видавництво «Критика»). У книжці пана Когута йдеться про формування самоідентичності українського народу на різних етапах історії, а головне про те, яке значення мають для формування національної самосвідомості народу такі начебто абстрактні поняття, як історичні концепції, повнота викладення й різносторонність оцінки історичних подій, авторський «підбір» для опису історичних осіб і подій тієї чи іншої епохи та ін. Автор аналізує не тільки історичні праці, написані в минулому, але й ті, що виходять в Україні сьогодні, а також підручники з історії. Один із його висновків полягає в тому, що значна частина істориків незалежної України все ще залишається в полоні імперсько- радянської концепції історії нашого народу й що це має прямий вплив не тільки на об’єктивність історичних досліджень, але й на становлення молодої держави. Книжка Когута «Коріння ідентичності» з’явилася в дуже слушний момент нашої сучасної історії та стала поштовхом до написання матеріалу, який пропонуємо нижче читачеві.
ВСТУП
Протягом кількох століть українці були бездержавним народом і через те не мали можливостей писати дійсну власну історію, а значить — утверджуватися, формувати свою національну ідентичність. Тому не дивно, що до останнього часу в наукових колах Заходу Україна майже ніколи не досліджувалась сама по собі, а тільки як частина Росії. Лише останнє десятиріччя започаткувало зміни у цій царині. Так, Зенон Когут займається історією поглинутої та пригнобленої, але існуючої нації, яка так чи інакше завжди протистояла російській, із одного боку, й польській із іншого — асиміляції, боролася за самостійність.
Коріння української ідеї незалежності треба шукати не в Х I Х ст., як це часто пишуть, а починаючи з ХVI століття, — адже козаки не були тоді ні поляками, ні московитами. Вікове устремління українського народу до самостійності є тим більш дивовижним, що були часи, коли козаки називали Річ Посполиту «ненькою-вітчизною», й що з росіянами нас зближують такі вельми суттєві фактори, як близькість мов, яка забезпечує безперешкодне спілкування людей (якщо, звичайно, не з’являються політичні шуми), та православна віра переважної частини українців (сьогодні ця частина значно зменшилася).
Хоча у новітні часи віра стала як для православних, так і греко-католиків іще одним стимулом устремління до незалежного світського та церковного життя. Бо народу й досі важко примиритися з тим, що Росія викрала, так би мовити, в українців «право первородства»: присвоїла собі не тільки хрещення Русі — безцінну історичну спадщину українського народу, а й поглинула Київську церкву, з якої вийшла російська церква. Тому було би тільки актом справедливості й доброї волі, якби після утворення незалежної України Російська православна церква визнала незалежність Українського православ’я. Однак, так не трапилося.
Протягом століть у процесах мирного чи воєнного вирішення «українського питання» російські політики й історики часто використовували як запоруку єдності, як останній аргумент — православну віру. Москва завжди аж занадто добре розуміла вплив церкви — не дарма вона так поспішила підкріпити Переяславську угоду включенням Київської митрополії до складу Московської патріархії (1686), незважаючи на опір єпископату. Та попри це українці, як свідчить «московський» період їхньої церковної історії, ніколи не забували про ті часи, коли самі займалися своїми церковними справами. Доказів цьому чимало, бо при кожній нагоді, як тільки з тої чи іншої причини послаблювався імперський тиск, українські духовенство та політики поспішали повернути своїй церкві незалежність. Так сталося після революції 1917 року; під час окупації України Третім Рейхом у Другій світовій війні; те саме трапилося й на початку 90-х років. Не забуваймо й про українську діаспору, яка в усіх країнах свого перебування утворила українські церкви, а не подалася під опіку церков російських. Українські православні не втрачають надії самим порядкувати своєю об’єднаною церквою, яка є сьогодні найчисельнішою православною церквою світу й автокефалії якої не перешкоджає жодна канонічна причина, — лише спротив Москви. Той самий затятий імперський спротив.
КОЗАЦЬКА АВТОНОМІЯ
На дослідження політичної історії східних слов’ян виказали неабиякий вплив численні стереотипи. Почати з того, що як у Росії, так і на Заході українців часто вважали, а іноді вважають і сьогодні, блудними синами єдиної російської нації. Це, звичайно, призводить і до відповідної оцінки історичних подій та особистостей (наприклад Івана Мазепи). Відмінності ж між росіянами та українцями поясняються тривалим «польським впливом». Цей погляд принесли на Захід російські історики-емігранти, багато хто з яких залишився з імперським переконанням. Цікаво, що радянська політична історія Російської імперії після недовгих коливань пішла битим шляхом історії імперської. Вже в 30 ті роки перемогла дещо модифікована стара російська школа з її концепцією-гаслом «історичної єдності росіян, українців і білорусів у складі давньоруській нації». Під цими гаслами й сьогодні живе та діє чимало російських учених. А також — українських (деякі з відомих — вельми відомих — українських істориків-академіків, відмовившись на початку 90-х років від російської імперської концепції, через кілька років повернулися «на круги своя»).
Навіть в Україні сьогодні можна часто чути про щасливе «возз’єднання» українців та росіян Переяславською радою (хоча історики знають, що від часу Переяславської ради до переходу гетьмана Мазепи на бік шведів на початку ХVIII ст. козацька Україна брала участь у чотирьох війнах проти Московії, а в 1668 в Україні відбулося масове антиросійське повстання). Стосунки між Московією та козацькою Україною (Гетьманщиною) завжди були складними й неоднозначними. Їхні політичні інтереси остаточно розійшлися після Андрусівського миру Росії з Річчю Посполитою, — не було такого гетьмана, який не мріяв би повернути собі Правобережну Україні навіть тоді, коли Польщу й Росію поєднував «вічний мир». Усе, однак, закінчилося повним скасуванням не лише козацьких інтересів, а й автономії. Хоча ця столітня автономія Гетьманщини ніколи не була забута і зберегла певний вплив на так зване малоросійське суспільство наступних часів.
Це пояснюється, зокрема, тим, що в часи автономії Гетьманщини (скасована 1764 року) повстала унікальна система управління, подібна укладу козацького війська, яка не мала нічого спільного з системами управління Російської імперії. Козацька старшина взяла тоді на себе всі адміністративні, судові, податкові функції. Гетьман та його оточення виконували роль центрального уряду, Старшинська рада була постійно діючою інституцією з виборними представниками від усіх регіонів Гетьманщини й визначеними повноваженнями. Ця Рада прийняла, зокрема, програму адміністративних та законодавчих реформ і звернулася до цариці Катерини II з проханням підтвердити права різних соціальних груп. У Гетьманщини сформувалася місцева шляхта, яка почала брати на себе роль захисника Малоросії (так тоді називали Гетьманщину), її устрою. Існували зводи «Законів, за якими судиться малоросійський народ». І хоча 1801 року українські суди на території Малоросії було скасовано та замінено на російські імперські суди, Російський кодекс законів доповнювався тут українською звичаєвою системою. Ці правові особливості були останнім залишком колишньої автономії Гетьманщини і збереглися до самої революції 1917 року.
ПОШУКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
«Малоросійський патріотизм» (пізніше він набув іронічного відтінку як серед російської, так і української інтелігенції) ХVIII ст. підсилювався новим літературним жанром — козацькими хроніками, що були у великій моді. Вони виникли з тої причини, що літописці-ченці звичайно не згадували у своїх літописах про козаків, про їхні битви та подвиги. Як написав 1718 року писар Лубенського полку Стефан Савицький, «духовні особи, яким із часу звільнення від Польщі не бракувало ні людей здатних, ані нестачі типографічних засобів, не написали і слова про Гетьманщину». Цей виклик прийняли писарі та урядники Гетьманщини й видали низку хронік й оповідань, започаткувавши цим історичну малоросійську мітологію. Найбільш відомими були Григорій Грабянка та Самійло Величко — в їхніх творах йшлося про «брані» Богдана Хмельницького, давалося «описание знатнейших действ и случаев».
Як бачимо, серед української еліти XVIII ст., попри повну залежність від Московії, відбувалися процеси, характерні для національного будівництва. Еліта Гетьманщини наївно вважала Малоросію окремою державою з власними кордонами, урядом, інституціями — все згідно з Переяславськими угодами. Очевидною була самоідентифікація, пошуки автентичності цього суспільства в межах імперії. Все це за інших обставин могло б стати ядром «малоросійської» нації. Цього, однак, не відбулося — з «іграми» в автономію покінчила Катерина II , яка будувала абсолютну та повністю уніфіковану монархію й не любила «місцевих особливостей». Автономні права Гетьманщини було скасовано, селяни закріпачені, а еліта почала «занурюватися» в імперське культурне середовище, русифікуватися. Якраз тоді почалося активне нехтування староукраїнської літературної мови; у 1780-х роках її було усунено з Київської академії та замінено російською. Українська мова надовго стала ознакою некультурності, «селянськості». Пізніше Володимир Антонович сказав, що козацька шляхта «зрадила своє первородство».
РОЗДВОЄННЯ
Входження до російської культури не покінчило, однак, із малоросійським патріотизмом, а лояльність до російського трону якимось чином поєднувалася в українцях із відданістю Малоросії та її інституціям. Історик Зенон Когут пояснює це співіснуванням двох ідентичностей, — явище, яке було на той час розповсюдженою нормою у великих багатонаціональних державах. Так людям було легше жити — можна було висловлювати лояльність до царя, російського православ’я та Російської імперії й одночасно залишатися «малоросом». Скажімо, відомий літератор Василь Капніст, хоча й писав російською мовою, був палким захисником малоросійських інтересів і мріяв про відновлення козацьких військових формувань. Є дані, що він навіть вступив у переговори з прусським королем, благаючи допомоги (не військової, звичайно) у відродженні Малої Росії.
Збереженню «подвійної» малоросійської ідентичності сприяло й те, що деякі раніше скасовані правові та військові інституції періодично відновлювалися. Так, під час війни 1812 року було створено 15 козацьких полків (їх розформовано зразу після перемоги). Те саме трапилося під час Польського повстання 1830 року — цар Микола I схвалив відновлення восьми козацьких полків по 1200 осіб у кожному; ці полки також зліквідовано після придушення постання. Хоча козаки згаданих вище полків зберегли деякі привілеї у сфері землеволодіння, податків та військової служби. (До 1917 року в селах колишньої Гетьманщини ще зберігся поділ мешканців на «селян» — колишніх кріпаків, та на «козаків». Так, мій лубенський дід завжди пишався тим, що він «вільного роду — з козаків». — К.Г. )
На початку Х I Х століття відбулася важлива для малоросів подія — вийшла у світ анонімна «Історія Русів» — апологія Малоросії, її прав і вольностей. Книжка була дуже популярною серед малоросійського дворянства й широко розходилася в рукописах. Автор зображує Малоросію як потужну східнослов’янську державу, занепад якої порушив рівновагу сил у Східній Європі. (Так воно й було, бо без повного підпорядкування Російській імперії українців не відбулися б, очевидно, поділи Речі Посполитої, усунення її як держави з європейської арени.) Одним із дуже важливих тверджень автора було те, що період Київської Русі історично належав українцям і що пізніше цей період було зараховано — без жодних історичних підстав — до російської історії.
Отже, історія, минуле залишилися тим єдиним, що вирізняло українську еліту. «Бо відомо, що перше ми були те, що тепер московці: правління, першість і сама назва Русі перейшла до них від нас». Між тим Україну, на думку деяких оптимістів, ніколи не було завойовано — у своїй історії до всіх союзів вона входила як вільний і рівний партнер. Загалом то були часи безнадії. Так, Олекса Мартос написав у своєму щоденнику після відвідин 1812 року могили гетьмана Івана Мазепи: «Мазепа помер далеко від вітчизни своєї, незалежність якої він захищав. Він був другом свободи і це заслуговує поваги нащадків. Але після нього малоросіяни втратили свої права — священні права, які Мазепа захищав із притаманною кожному патріотові любов’ю та запалом. Його не стало й ім’я вітчизни та її хоробрих козаків зникло зі списку народів. Нині багата Малоросія є просто однією з губерній».
Як бачимо, українська ідентичність, замість того, щоб перерости в національну свідомість, обмежилася оплакуванням славного минулого та зацікавленістю старовиною.
НОВІ ЧАСИ
Українська шляхта зуміла зберегти рештки ностальгічної малоросійської ідентичності аж до ХIХ ст. — до «зміни караулу». Тоді на сцену виступили люди, які відкрили для себе український народ із його самобутньою мовою, звичаями, піснями. Слово «малоросійський» почало активно витіснятися «українським». Трохи пізніше інтелігенція поєднала українську культурно-просвітницьку роботу з формуванням політичних поглядів та історичних знань, що стало подальшим ступенем пошуків уже не «подвійної малоросійської», а української ідентичності. Почали укладатися твори українською мовою, видаватися збірки українських пісень, створювалися українські гуртки. Українські інтелігенти пішли в народ, почали перейматися його освітою. Вірніше — неосвіченістю. Бо, скажімо, 1897 року 87% українців були неписьменними (згадаємо про високі освітні стандарти козацької доби). Влада опиралася. Так, 1862 року було відхилено прохання Санкт-Петербурзького Товариства грамотності на дозвіл створення українських початкових шкіл. Ту саму долю мала пізніше петиція 37 українських депутатів Держдуми щодо того ж питання (1908). Загальновідомі обмеження використання української мови указами 1863 та 1876 років.
Попри все, українська тема поступово зайняла помітне місце у великодержавному письменстві, живописі, музиці тощо. Завдяки, головним чином, численним російським митцям із малоросійським корінням і з розбудженою національною самосвідомістю. Ще до заборон 60-х та 70-х років Х I Хст., почала розвивалася література, писана народною українською мовою, хоча й як провінційний варіант загальноросійської літератури. А через кілька десятиліть українські інтелектуали звільнилися від пут російського минулого й почали стверджувати, що Україна відрізняється від Росії в усіх аспектах: у мові, літературі, культурі, історії та політиці. Це стало ознакою народження нового українського націоналізму — світогляду, який уже не допускав співіснування в одній людині різних ідентичностей. Визнавши себе українцем, скажімо, в культурі, людина вже не могла бути росіянином у політиці чи історії. Найбільшу роль у цьому визволені зіграв Тарас Шевченко, який не тільки першим так яскраво і сміливо заявив про свою повну нелояльність до російсько-імперського істеблішменту, але й засудив козацьку шляхту (пізніше — малоросійське дворянство), історично скомпрометовану вірним служінням трону, відчуженням від автентичної автокультури, роздвоєнням ідентичності («Раби, подножки, грязь Москви»).
У той самий час — можливо, під впливом пробудження української національної ідеї — росіяни почали ототожнювати Російську імперію переважно з великоросійським народом і його культурою. Все, що колись належало українцям, білорусам, молдаванам та росіянам, стало набутком великоросійської нації. Для прикладу — Київський митрополит Петро Могила, який помер до Переяславської угоди, ніколи не був у Росії й завжди залишався патріотом польсько-литовської Речі Посполитої, для деяких російських вчених став раптом захисником «російської» релігії, культури та ін. Такий підхід зробив «логічним» і заборону української мови на тій підставі, що «особливої (від російської) малоросійської мови не було, немає й бути не може».
ЗІТКНЕННЯ ДВОХ ІСТОРІЙ
То ж, починаючи з другої половини ХIХ ст. українці та росіяни тлумачили свою історію на підставі двох діаметрально протилежних концепцій. Українці наголошували на тих сферах, у яких проявлялася їхня окремішність від Росії, і вважали ці сфери доказом самостійного від Москви історичного розвитку України. Росіяни ж ставили (і ставлять) акценти на тому, що є спільним для українців і росіян і з чого випливає, що Україна була й повинна бути на віки віків російською. Адже, як написано ще у «Казанской истории» ХVII ст., «Москва есть вторым Киевом». Відомі російські історики ХIХ ст. намагалися довести, що українська історія — частина історії Росії й що давній Київ заселяли росіяни, яких пізніше витіснила звідти монгольська навала. А вже після того київські землі заселили «карпатські племена». Навіть такий історик, як Сергій Соловйов, пише про Україну, як про «західно-російські землі», народ яких завжди боровся за відновлення своєї «російської ідентичності».
Тож перед українськими істориками постало масштабне завдання неупереджено дослідити і написати дійсну історію України, історію її народу, яка має власне прадавнє коріння і є безперервною в часі. Микола Костомаров у статті «Две русские народности» зробив спробу показати відмінності між українцями та росіянами. А в лондонському виданні Герцена «Колокол» він анонімно опублікував статтю «Україна»; де твердить, що рушієм української історії завжди був волелюбний дух народу і що «ні поляки, ні росіяни не можуть вважати своєю землю, де живе наш народ». Але дійсним засновником нової історіографії України, на думку Зенона, став Михайло Грушевський. У статті «Звичайна схема «руської» історії та справа раціонального укладу історії східного слов’янства» Грушевський «деконструював» традиційну схему російської історії — відокремив українську історію від російської й запропонував нову періодизацію української та східноєвропейської історії. Грушевський писав: «Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський ХIII ст., потім у Литовсько- Польський XIV—XVI ст. Володимиро- Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської; вона виросла на своїм корені і відносини з нею Київської можна скоріше порівняти, наприклад, з відносинами Римської держави до її гальських провінцій, а не з приємством двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життя Києва, але на цій підставі не можна включати Київську державу в історію великоруської народності. Етнографічна й історична близькість не повинна служити причиною до їх переміщувань — вони жили своїм життям поза історичними стичностями і стрічами».
Між тим загальна — імперська — концепція російської історії, трохи модифікована або в своїй первісній формі (сконструйованій російськими істориками Х I Х ст.), панує в Росії й тепер, так само, як вона панувала в Радянському Союзі. За її збереження активно виступає Російська православна церква — об’єктивний науковий погляд на історію Київської та історію Московської церков їй зовсім не вигідний.
Сьогодні українці з усіх сторін оточені країнами, державницьке буття яких ні в кого не викликає найменшого сумніву, статус яких визнається й поважається цілим світом. На цьому фоні в українському суспільстві виникають роздуми, питання, сумніви щодо власних державотворчих «здібностей». Варто, однак, не забувати, що становлення та остаточна інтеграція деяких європейських країн, які сьогодні в усьому передують у ЄС і складають його еліту (як наче такими вони вийшли з рук Божих), завершилися тільки у другій половині Х I Х століття (Італія, Німеччина). Більше того, й сьогодні проблеми цементування державної нації та боротьба з дезінтеграційними тенденціями є вельми актуальними для таких країн, як Іспанія, Італія, Велика Британія та ін. То ж відчуваймо себе українцями й не втрачаймо надії, панове!
