Iсторія двох сердець-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 80-81

Наречена Володимира Мономаха прибула спочатку до Новгорода, ймовірно, влітку 1075 року (мусимо попередити читача, що, оскільки вступаємо в простір гіпотез, передбачень, припущень, далеко не завжди підкріплених вітчизняними літописними або закордонними документальними джерелами, то й вимушено будемо вдаватися до ремарок: «ймовірно», «можливо», «можна гадати, що...» і т.д.). Мабуть, її зустрічали сини тодішнього Великого князя Київського Святослава Ярославича — Гліб та Олег, які перебували тоді в Новгороді. До речі, про трагічну історію стосунків Мономаха та його двоюрідного брата Олега (ця історія стосується і Гіти) ми ще розповімо.

Отож, спробуємо уявити собі загальну картину подій. На Русь прибула дівчина 19-ти (або 20-ти) років із далекої країни, котра не знала ні слова давньоруською (давньоукраїнською) мовою (але, судячи з усього, невдовзі опанувала її). Королівська донька — наречена дуже молодого князя, далеко (тоді) не першого в черзі на Великий Київський стіл (його Мономах посяде лише у віці 60 років, коли Гіти вже не буде в живих). Святославичі, хтозна, чи говорили їй привітні, ласкаві слова, але можна уявити, погляд дівчини, з розумними, яскравими карими очима, залишався тривожним, настороженим, вона не посміхалась у відповідь, адже зовсім не знала, що чекає на неї у далекій чужій країні... І не могла знати, що один із промовців — Олег Святославич, знаменитий тим, що наприкінці ХІ століття розпочинав більшість міжкнязівських усобиць на Русі (за що й був прозваний «Гориславичем»), через 20 років стане фактичним убивцею одного з її та Володимира синів...

А Гіта, до речі, дала Єлизаветі Ярославні, тітці Володимира, згоду на шлюб із ним лише тоді, коли флот її союзника, данського короля Свена, був розбитий мореходами Вільгельма Завойовника, і, отже, надія на повернення до Англії вигнаної королівської родини мала остаточно згаснути. Але це означало лише те, що відтепер вона щиро вірила (ще не бачачи майбутнього чоловіка), що її місія — допомогти йому здолати всі перепони на шляху до найвищого на Русі сходження — на Київські владні висоти.

Володимир — вже сформована особистість. Його, здається, зовсім не хвилюють поточні, швидкоплинні виграші, перемоги або втрати; він зібраний, спрямований насамперед у майбутнє, у свої 22 роки це вже людина далекоглядна і зріла. Він — із тих, хто може програти битву, але обов’язково виграє похід. Спокійний, стриманий, має непоказну впевненість у собі й уже  солідний досвід.

А Гіта — теж незвичайна дівчина. Не лише вміє чудово шити, але й дуже освічена: вільно читає грецькі та латинські книги, знає зміст давніх та сучасних філософських трактатів, може стріляти з лука, любить подорожі кіньми. Отже, вони (волею Господа, долі або й за збігом обставин) знайшли одне одного. Хоч де б перебував Володимир (у Переяславі, Києві, Чернігові, Смоленську, Володимирі-Волинському, в постійних, мало не щорічних військових походах) — Гіта була поруч. Якщо не фізично, то, принаймні, у думках.

Вони прожили разом 22 (за іншими даними, 32) роки: дати, які повідомляють нечисленні джерела, суперечливі — Гіта померла або 1097, або 1107 року. За цей час донька англійських королів народила чоловіку, щонайменше, п’ятьох синів — Мстислава (прямого спадкоємця Мономаха на Київському престолі у 1125 — 1132 роках, останнього з когорти «єдинодержавних» князів Давньої Русі), Ізяслава (про нього — далі), Святослава, Ярополка, В’ячеслава — і трьох (або, можливо, чотирьох) доньок. Існує ще версія, що після смерті Гіти Мономах одружився вдруге, його обраницею стала Єфросинія (про цю жінку майже нічого не відомо), і нібито саме вона стала матір’ю відомого Юрія Долгорукого, за офіційними джерелами, «засновника Москви». (Утім, частина істориків стверджує, що цей Юрій був сином саме Гіти.) Точних фактів ми, мабуть, вже ніколи не дізнаємося.

Звернімося краще до постаті Володимира Мономаха як державного діяча, письменника і, головне, як людини. А постать ця є багато в чому унікальною та навдивовижу повчальною саме для наших часів. Бо цьому князеві довелося жити у тяжку, жорстоку добу (втім, а яка доба в історії, власне, не є такою?) безперервної хижої боротьби за владу синів великого Ярослава — Ярославичів, а потім і його внуків — Святославичів та Ізяславичів у першу чергу, — коли «цілували хрест» й клялися не воювати проти своїх сусідів-князів, не спалювати руські міста дощенту, не приводити на Русь половців, які грабували все, що тільки могли, або іноземних володарів — польських, угорських, німецьких — і брутально порушували слово...

Мономах, звісно, був сином свого часу, а не ангелом. І йому доводилося спалювати руські міста (приміром, Полоцьк за часів правління тамтешнього князя Всеслава, запеклого ворога усіх Ярославичів та Мономаховичів). І йому теж доводилося вимушено брати в союзники половців (утім, саме його їм’ям останні лякали своїх дітей!), бути жорстоким у битвах. Але можемо стверджувати, що, проте, його моральне обличчя геть випадало з войовничих «стандартів» ХІ — ХІІ століть. Ось лише один приклад.

У вересні 1096 року в жорстокій «січі» неподалік Мурома вже згадуваний Олег Святославич («Гориславич») переміг загін молодого Ізяслава Володимировича, сина Мономаха. Ізяслав загинув у цій битві. Як же відреагував Мономах, на той час — князь Переяславський, другий «за рангом» на Русі, дізнавшись про цю трагедію (додамо, що мати Ізяслава — Гіта — на той час була ще жива)? Піддав Олега — вбивцю і розкольника єдності Русі — прокляттю? Вирішив вдатися до кровної помсти ворогові — справи звичайної для тієї доби?

Він пише Олегові (своєму близькому родичеві, двоюрідному брату) листа, де є, зокрема, такі слова: «Я ж людина грішна, більш грішна за всіх людей... Коли ж вбили дитя моє і твоє (бо загиблий Ізяслав був хресником Олега. — І.С.) пред тобою, варто було б тобі, побачивши кров його і тіло його, що зів’яло, неначе квітка, котра щойно розквітла, неначе агнець заколотий, — сказати, стоячи над ним і збагнувши у глибині душі своїй: «Горе мені, що накоїв! Скориставшись нерозумінням його, заради неправди світу цього химерного, здобув гріх собі, а батьку й матері — сльози...» Але якщо почнеш каятись перед Богом і до мене будеш добрий серцем, пославши людину свою або ж єпископа, то напиши грамоту з правдою — тоді й князівство добром отримаєш, і серце наше звернеш до себе, і  кращими будемо, ніж дотепер: ані ворог я тобі, ані месник. Бо не хочу зла, але добра хочу братії та Руській землі».

Вражає те, що в цьому листі — винятковий випадок в історії воєн — практично відсутні суто політичні вимоги (зректися влади, віддати певні міста тощо). Натомість є заклики суто морального порядку: звернення до людяності, співчуття, християнського обов’язку. І знову нагадаємо — лист цей адресований вбивці власного сина... Більше того — Володимир Мономах залишився вірним даному слову — зверненню до миру, до припинення ворожнечі. Все це Мономах поставив вище від «злободенної» політичної вигоди, і, як показала історія, виявився абсолютно правий. Бо так він здобував величезний моральний авторитет — унікальний на Русі. Саме тому повсталі у 1113 році кияни, руйнуючи маєтки «кращих людей» — бояр, заможних дружинників, багатих купців, — заявили, що є тільки одна людина, котрій вони вірять, котра може встановити справедливість, лад і порядок. Це — 60-річний Володимир Мономах. І він постарався зробити це.

Автор посмертної статті-некролога, присвяченої пам’яті Мономаха, з Іпатіївського літопису написав про Великого князя так: «просвъти Руськую землю, акы сонце луча пущая, егоже слухъ произиде по всимъ странамъ, наипаче же бъ страшенъ поганымъ, братолюбець и нищелюбець и добрыи страдалець за Руськую землю...» Причому слово «страдалець» тут  означає не лише «людина, яка зазнає страждань», а ще й «трудівник», «працівник», який із зусиллям домагається чогось. Таким і був Володимир Мономах — трудівником на княжому престолі.

Може, саме тому Володимир Всеволодович залишився у пам’яті сучасників та нащадків як «ідеальний князь», справжній захисник Руської землі.

Це (звісно, також і довгий життєвий шлях, пройдений разом із Гітою англійською) є значно важливішим, аніж добре засвоєний масовою свідомістю міф про так звану «шапку Мономаха», нібито подаровану князеві одним із візантійських імператорів, згодом успадковану царями Московськими — а насправді виготовлену вправними майстрами хана Узбека лише на початку ХІV століття.