Iван Сулима, охоронець військового стягу

Досить часто, звертаючись до минулого, оперуючи загальними фразами, гаслами, ми майже ніколи не бачимо, а, можливо, не хочемо бачити історію, яка розкриває стільки прикладів героїзму, духовності й патріотизму наших дідів і прадідів.

Сьогодні ми продовжимо сторінку історії українського героїчного епосу розповіддю про козацького ватажка й сміливого воїна — Івана Федоровича Сулиму, — онука славного гетьмана Івана Сулими.

Народився він у родині Федора Сулими, Переяславського полковника. Вперше згадується 1683 року, коли разом з батьком та двоюрідним братом Олексієм їздив до Москви з тим, щоб прийняти присягу на вірність російським царям Івану та Петру. Згодом взяв шлюб з дочкою Леонтія Полуботка, Переяславського полковника, і став сотником Вороньківської сотні, на уряді якої перебував до 1687 року. З 1688 року носив звання знатного військового товариша. Цього ж року разом із батьком отримав універсал гетьмана Мазепи, який підтверджував майнові права на родові села: Сулимівку, Лебедин і Кучаків.

Звичайна, на перший погляд, біографія, але це тільки здається, бо постать Сулими неможливо розглядати без врахування тих політичних і суспільних подій, учасником яких він став.

На той час Лівобережжя (Гетьманщина) була у складі Росії, яка вела військові дії за вихід до Чорного, Азовського та Балтійського морів. Тривала російсько-турецька війна (1677—1681) і м. Чигирин був двічі в облозі турецькою армією. Плани захоплення українських земель турками було зірвано Чигиринськими походами (1677 та 1678). Це були спільні походи російської армії та українських козаків. Продовжуючи військові традиції свого роду, Іван Федорович Сулима брав участь у цих походах: Чигиринському (1677) та Перекопському (1687 та 1689), в Азовському поході (1695), а також під Кизи-Керменом, Таваном і Кам’яним Затоном. Проте, незважаючи на всі свої старання, Івану Сулимі не вдалося одержати якого-небудь звання і 1699 року він був усе ще знатним військовим товаришем. Однією з причин, можливо, був тісний родинний зв’язок Сулими з гетьманом Самойловичем, якого Мазепа терпіти не міг. Рідна сестра Івана Сулими — Марія була дружиною Семена Івановича Самойловича, Стародубського полковника, найстаршого з синів гетьмана, якому батько хотів передати булаву.

Особисті неприязні відносини між Сулимою і Мазепою поступово стерлися, ймовірно завдяки тому, що Іван Обидовський, полковник і старший небіж Мазепи (саме йому він хотів передати гетьманську булаву), був у родинних стосунках і користувався гербом Сулимів (збереглися листи, які писав Іван Обидовський своїй рідній тітці Сулимі, коли був студентом Києво-Могилянської академії). Після спільного горя (Іван Обидовський, наказний гетьман, загинув під час походу на шведів 1701 року під Нарвою), гетьман Мазепа своєю «родинною» милістю поставив 1704 року Сулиму генеральним хорунжим. Отже, отримавши таке звання, Іван Сулима став ближче до Мазепи. Генеральний хорунжий — охоронець військового стяга, хоругви й гідний виконавець гетьманських доручень військового та адміністративного характеру. Зайве нагадувати, що військовий стяг — частина доблесті і чести військової, який несуть з собою в бій, можливо в останній, і кожний воїн в бою шукає очима цей острівець мужності і перемоги.

Північна війна (1700—1721) Росії за володіння узбережжям Балтійського моря внесла свої корективи. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро I, палкий прихильник західних звичаїв, вирішив модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше мусили воювати винятково за інтереси російського царя. Замість того, щоб захищати свої землі від постійних ворогів: поляків, татар і турків, українці билися зі шведською армією у далекій Лівонії, Литві або Центральній Польщі.

У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Окрім того, коли Петро I почав ставити на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків зовсім занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м’ясо. Нащадкам бойової слави козацтва протягом майже трьох століть таке було важко усвідомити. Старшина була цим особливо занепокоєна й поділилася на два табори: прибічників та противників гетьмана Мазепи. Все це особливо загострилося напередодні Полтавської битви.

Полтава мала велике стратегічне значення: вона стояла на перехресті доріг із Запоріжжя, Криму, Туреччини, Правобережної України, Дону, Московщини. Хто володів Полтавою, той володів Південним Лівобережжям. Але Полтава визнала владу Івана Скоропадського, а отже підтримала російського царя, а не шведів, як розраховував Мазепа.

Іван Сулима був соратником Мазепи і у числі генеральної старшини перейшов разом з ним до шведів. Разом з ним перейшли найвірніші однодумці Мазепи: Дмитро Максимович, генеральний бунчужний та Дмитро Зеленський, Лубенський полковник, обидва — чоловіки рідних сестер Івана Сулими. Пізніше за відносини з Мазепою Д. Максимовича, Д. Зеленського та інших «мазепинців» заслано до Сибіру, а їхні маєтки конфісковано. У тій складній політичній і військовій обстановці Сулима повернувся від шведів до свого війська разом з старшинами, у їх числі був і Данило Апостол, якого згодом оберуть гетьманом. Цар Петро обіцяв амністію тій старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. Що ж до Івана Сулими, то враховуючи «особливі заслуги його діда, — гетьмана Сулими», цар йому пробачив.

Полтавська битва — найважливіша битва в європейській історії — відбулася 28 червня 1709 року. Перемога Росії у цій битві зробила її могутньою державою. Але ця битва також ознаменувала початок занепаду козацтва.

Іван Федорович Сулима брав участь у Полтавській битві. Він хоробро відзначився, був тяжко поранений, але продовжував бій. У цьому бою пліч-о-пліч з ним мужньо билися з ворогом його близькі родичі: Федір Іванович та його рідний брат Самійло Іванович Сулими, обидва бунчукові товариші. А їхній рідний дядько Олександр Степанович Сулима, полковий хорунжий, під час бою потрапив в полон до шведів і звільнився тільки 1711 року.

Потім був Прутський похід (1711) і знову Сулими кров’ю доводили свою вірність російському цареві. У цьому поході під час російсько-турецької війни (1710—1713) війська під командуванням Петра I в союзі з молдавським господарем Д. Кантемиром вступили до Молдавії, але були оточені турками. Петру I вдалося укласти Прутський мир, за яким Росія повернула туркам Азов, щедро і багато разів политий козацькою кров’ю, а ще за умовою цієї угоди було назавжди зруйновано сумнозвісну фортецю Кодак.

Від того часу Іван Сулима — наказний Переяславський полковник (керував з 1715 року після смерті полковника Степана Томари) та наказний гетьман в Царицинському (1718) і Ладозькому (1721) походах. У 1716 та 1718 роках Сулиму було призначено наказним гетьманом над сімома українськими полками й підправлено у похід на Царицин, де він воював близько трьох років.

У невеликі проміжки часу між походами полковник Іван Федорович Сулима 1714 року заснував Сулимин хутір, неподалік від родинного маєтку Сулимівки (тепер Бориспільський район). Спочатку це було невеличке поселення над річкою Журавкою, в якому розміщувалася одна з численних сулимівських садиб (тепер с. Сулимівка Яготинського району Київської області).

Ладозький похід, куди було вислано декілька українських полків, якими керував Іван Сулима, став для нього останнім. Петро I вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей, козаків та посполитих, примусово відправляли на спорудження фортець, риття каналів біля Ладозького озера (ці роботи називали «канальськими»), для будівництва нової столиці Санкт-Петербургу на фінських болотах, в тяжкому, особливо для українців, кліматі. Щороку на місце померлих, покалічених козаків надсилали нових і знову тисячі їх вмирали від холоду, голоду та епідемій.

Будучи у війську наказним полковником Переяславського полку, Сулимі вдалося дійти лише до Вишнього Волочка, далися взнаки старі рани і хвороби. Славний син козацького роду, Іван Федорович Сулима, помер у березні 1721 року на будівництві Ладозького каналу, де масово клали свої голови запорожці. Та свояк Івана Сулими, гетьман Полуботок, випросив у царя Петра дозвіл поховати небіжчика не на чужині, де його ніхто ніколи не пом’яне, а на рідній землі, в Сулимівці. За особистим указом російського царя Петра I тіло генерального хорунжого було доставлено в труні, при конвої, полковій музиці й урочисто поховано в родинній усипальниці Сулимів. А 1728 року хутір Сулимівка перейшов у спадок його синам, один з яких (Семен Іванович) у майбутньому, як і батько, став Переяславським полковником.