Iвайло, цар народний

З усіх країн європейського Середньовіччя ми знаємо лише один-єдиний приклад (він, проте, не дуже відомий українському читачеві, і тому про це варто розповісти), коли простий селянський син, «свинопас» (так його зневажливо називали запеклі вороги) не лише переміг свого царя, а й посів його трон, ставши главою держави. І хоч царем він залишався недовго, лише три роки (1277—1280), нову династію йому ствердити не вдалося (загинув від рук підступних ворогів), проте сама ця історія справді вражає. Ця країна — Болгарія, цей «народний», «селянський цар» — Івайло, син Момчила із Прибойни поблизу Дунаю. Деякі болгарські історики стверджують, що за силою переконань, вірою у свою виняткову місію — звільнити рідну землю від чужоземних грабіжників, татарських загарбників та «цивілізованих» візантійців, так само як і від «доморощених» «боляр» (олігархічна верхівка того часу), ствердити в державі справедливий лад і зміцнити її (певна річ, справедливість розумілася в системі координат» Середньовіччя) Івайло є духовним братом іншої простої селянки — Жанни д’Арк.

Тим часом відомо нам про Івайла зовсім небагато, значно менше, аніж про його безсмертну французьку посестру Жанну. І значна частина того, що написано про нього та його життя, належить перу його, м’яко кажучи, недоброзичливців. Це або болярські, або візантійські автори. Їхнє ставлення до Івайла (ще його називали «Лохана», «Кордокувас», «Брдоква», тобто «Ботва») легко зрозуміти. Він був їхнім ворогом. Ось що, приміром, пише візантійський історик ХІV ст. Георгій Пахімер: «Жив тоді в Болгарії якийсь селянин-свинопас на прізвисько «Брдоква». Ретельно дбаючи про свиней, він зовсім не турбувався про себе. Харчувався лишень хлібом, дикими плодами й городніми рослинами (звідси, мабуть, і прізвисько «Брдоква». — І. С.), жив скромно і бідно. Він часто розмовляв зі своїми товаришами й казав, що йому належить звершити великі справи. Проте його товариші здебільшого висміювали його й майже не вірили йому. По тому прокинулися в ньому певні надії, і став він часто молитися Богові, чим привернув увагу людей. Він розповідав, що йому являються святі та янголи (не забуваймо: то були 70-ті роки ХІІІ століття. — І. С.) і закликали його до бунту й до влади над народом (цікавий логічний ланцюжок! — І. С.). І як він повсякчас розповідав про те, то люди, зрештою, повірили його словам і вже інакше почали ставитися до нього. Він відкрив їм, що наближається час, визначений Господом для початку великого повстання. Отож, одного разу він повідав, що отримав від Бога особливі знаки або ж знамення, узяв для себе пристойний одяг, накинув на плечі плаща, підперезався мечем, сів на коня й сміливо вдався разом із товаришами до таких справ, котрі далеко перевершили те, на що він мав право за походженням своїм. І коли він декілька разів розгромив татар, то увесь народ рушив за ним».

Отак розповідав про Івайла історик із далеко не дружньої до нього Візантії — адже, як побачить читач, з цією потужною імперією наш герой не раз воював, і не без успіху. А в Болгарії, де ім’я селянського царя здавна оповите легендами й переказами, до нього, зрозуміло, ставляться зовсім інакше. Так, Паїсій Хілендарський, найбільший болгарський історик ХVІІІ століття, писав, що «Івайло був розумною і далекоглядною людиною». Класик болгарської літератури Іван Вазов написав п’єсу, присвячену дивовижному життю «царя-свинопаса», а видатний майстер історичного роману Стоян Загорчинов свій найвідоміший твір, добре знаний в Болгарії, назвав просто: «Івайло».

ТАК УЯВЛЯВ СОБІ ПОСТАТЬ ІВАЙЛА СТОЯН ДАМЯНОВ, ІЛЮСТРАТОР ВІДОМОГО ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ С. ЗАГОРЧИНОВА

Отже, спробуємо, читачу, «відділити зерна від плевели» і коротко викласти (по крихтах) те, що нам, з більшою або меншою мірою достовірності, відомо про цю дивовижні постать. Перш за все варто коротко розповісти про те, що собою являла Болгарія 70-х років ХІІІ століття. Розквіт Другого Болгарського Царства часів потужних володарів Асена, Петра, Калояна, царя Івана Асена ІІ (1218—1241 рр.), які успішно билися з візантійцями, хрестоносцями, сербами, мадярами та іншими супротивниками й знову зробили Болгарію, як і в добу Першого царства (ІХ—ХІ ст.), найпотужнішою державою на Балканах — цей розквіт, на превеликий жаль, залишився у минулому. Після смерті Івана Асена ІІ країну буквально роздирали на шматки внутрішні чвари ненаситних боляр, знову агресивною стала Візантійська імперія, і, головне, Болгарію вщент спустошували набіги монголів, які різали мирних селян, палили їхні селища, забирали людей в рабство (є відомості про те, що й Івайло потрапив у полон до татар, був там рабом, але зміг втекти). Слабка державна влада — символом чого був напівпаралізований стан царя Константина — Асена, за років правління якого жив і боровся Івайло, — була явно неспроможною захистити країну. Боляри були стурбовані не тим, як захистити Болгарію в умовах чужоземних навал, а тим, як зберегти політичну та економічну владу в державі і тримати в покорі безправних селян-»отроків» та «париків». Держава перебувала на межі розпаду і втрати національної незалежності як такої.

І в цих умовах — так завжди було, є і буде в історії — своє вагоме слово сказав сам болгарський народ. Івайло, людина, яка самовіддано вірила у власну місію, у «свою зірку», проте до того ж наділена величезним здоровим глуздом, розумінням людей і волею, виявився ідеальним вождем повсталих селян, які, власне, й утворювали тоді, 1277 р., болгарський народ. А «Божі знаки» були абсолютно неминучими, з огляду на ментальність епохи. Дуже показово, що Івайло, на відміну від Пугачова, не вдавався до самозванства, не оголошував себе «государем імператором Петром ІІІ, котрий чудесно урятувався», а прямо, від імені повсталих і себе особисто, заявив про наміри скинути владу й рушити на столицю Болгарії — Тирново. Для цього необхідним був належний авторитет у народі. Івайло швидко спромігся здобути його, розбивши у декількох боях загони монголів. За короткий час селянський ватажок зробив те, чого ніяк не могли здійснити царські війська! Хворий і неспроможний цар Константин І Асен Тих зібрав війська для придушення «заколоту» Івайла, проте ці війська або розбігалися ще до зустрічі з селянською армією Івайла, або переходили на його бік. Наприкінці 1277 р. цар Константин особисто очолив урядову армію, відбулася битва, в перебігу якої царське військо було вщент розбите, а сам Константин загинув. Після цього практично вся Болгарія, за винятком столиці, яку контролювала вдова царя — візантійка Марія Палеолог, опинилася в руках повстанців.

Невдовзі візантійський імператор Михаїл VІІІ Палеолог вирішив скористатися подіями в Болгарії з вигодою для себе і посадити на трон свого ставленика і вихованця, якого він постійно тримав біля себе як політичну «козирну карту» — Івана ІІІ Асена із правлячої династії Болгарії. Нова загроза примирила колишніх супротивників, тирновську володарку Марію та повсталих, і після певних політичних домовленостей 1278 р. повсталі вступають у столицю Болгарії. Тут взагалі сталося «дивнеє диво» — Івайло одружується з Марією Палеолог, ставши царем та співправителем разом з її малолітнім сином Михаїлом. Новому цареві одразу довелося вести найважчу боротьбу — боротьбу на два фронти, проти візантійців та монголів. Підбурювані Візантією монголи (улюблений дипломатичний прийом імперії) знову напали на Болгарію, проте новий цар, зібравши війська, зумів у декількох битвах відкинути їх за Дунай. Тим часом на півдні Болгарії у масований наступ пішли візантійці. За п’ять місяців військових дій цар Івайло остаточно розбив візантійців, зокрема в битві під Філіппополем, і зупинив візантійську загрозу.

Проте майже одразу йому знову довелося збирати армію в похід на північ, проти монголів, які виявились супротивниками, значно сильнішими від візантійців (нагадаємо, що тодішні правителі Московії були фактично рабами, васалами ординських ханів). Під тиском монголів Івайло змушений був відступити за мури укріпленої фортеці Доростол на Дунаї, яку свого часу захищав ще наш князь Святослав. Оборона Доростола тривала три місяці, тим часом у Тирновому поширилися чутки про загибель Івайла в обложеній фортеці, серед боляр зароджується змова, в результаті візантійська маріонетка Іван ІІІ Асен за підтримки константинопольського війська вступив у столицю. Марія та її син Михаїл були взяті під варту і відправлені у заслання до Візантії.

А Івайло, уявіть собі, зміг прорвати облогу татар, вирватись із Доростола, здобув свободу дій і, зібравши прихильників, напав на візантійців. Візантія вислала армію на підтримку Івана ІІІ, і в місті Девня 17 липня 1279 р. відбулася вирішальна битва. Попри триразову (!) чисельну перевагу візантійців Івайло таки переміг. Рештки війська імператора втекли. Так само була розбита восени 1279 р. і друга армія, забрана візантійцями. Після цих поразок Іван ІІІ потайки залишає Тирново, боляри обирають нового царя — Георгія Тертера.

Проте, незважаючи на блискучі перемоги, армія Івайла була вкрай виснажена. За нового політичного розкладу в Тирновому, втративши союзників внаслідок підступів боляр, Івайло був вимушений втекти до Золотої Орди — до свого запеклого ворога. Історики досі сперечаються, чому розважливий селянський цар прийняв таке фатальне для себе і для Болгарії рішення. Він був страчений ханом Ногаєм навесні 1280 року. Декілька разів наприкінці ХІІІ століття, вже згодом, серед народу з’являлися люди, які оголошували себе... Івайлом, який чудом урятувався від татар.

* * *

Колись Макс Вебер, відповідаючи на запитання: «Поясніть простою мовою, що таке харизма?» — сказав так: «Це коли людина гукає (звертається) до народу зі словами: «Хто мені вірить — за мною!» — і за нею йдуть». Івайло належав саме до цієї когорти героїв, які творили й творитимуть історію. Бо за ними — народ.