«Книга життя» Джакомо Казанови
Що підказує нам перш за все уява, коли ми чуємо це прізвище? Яскрава особистість, але багато в чому аморальна людина, розпусна, хитра і жорстока. Фігура Джакомо Казанови, який народився 2 квітня 1725 року у Венеції в сім’ї актора Гаетано Казанови та дочки шевця Дзанетти Фаруссі, залишиться в історії, але скоріше як застереження: ось до чого може призвести авантюризм і нерозбірливість у засобах. Така розхожа думка людей, мало знайомих з життям і вчинками нашого героя. Спробуємо показати, що вона не краще передає образ Казанови, ніж засушений експонат гербарію — красу живої квітки, а карта тієї або іншої місцевості — красу природи.
У Казанові передусім підкоряє його вроджений артистизм, уміння привабити і вмить зацікавити співрозмовника (вплив генів не тільки батька, але й матері, яка також стала відомою актрисою). Прославлений італієць блискуче умів, залишаючись самим собою, почергово і продумано перетворюватися то на світського лева, чарівного серцеїда, то на мудрого філософа, що увібрав у себе тексти сотень вчених книг (а це було правдою, адже ще у 17 років(!) Джакомо захистив у Падуанському університеті дисертацію з правознавства), то на досвідченого фахівця з рудної справи та фінансів, який дає компетентні поради з цих питань, то на відомого політика, то на поважного дипломата...
І ось що важливо: Казанова розумів, що треба бути, а не здаватися, щоб домогтися заслуженого визнання публіки. У жодній з зазначених галузей він, м’яко кажучи, не був дилетантом, дійсно дуже непогано розбирався у кожній з них (а крім того, природа наділила його дивним талантом письменника, про що ми коротко скажемо пізніше). Уже на схилі віку, розмовляючи з принцем Шарлем де Лінєм, який протегував йому, знаменитий венеціанець признався: «Відкрию Вам головний секрет: у багатьох випадках достатньо просто мовчати — співрозмовник все скаже сам. Ви можете навіть знати тонкощі науки досить посередньо, але, розмовляючи з великим фахівцем, черпати необхідні для відповідей відомості з самих запитань».
Особистість Казанови глибоко симпатична нам ще й неприборканим, завзятим прагненням зазнати всього у житті, все побачити, всюди побувати (за 11 років, з 1761, його десять разів висилали за карколомні авантюри, масонську діяльність, дуелі, образу монарших персон та інші гріхи з різних європейських столиць: Парижа та Берліна, Лондона і Санкт-Петербурга, Рима і Варшави...). Здається, саме тому цей чоловік, який говорив про себе: «Я був і абатом, і солдатом», пережив і турецький полон, і ув’язнення у неприступній фортеці Пьомбі (звідки він, звичайно, з ризиком для життя втік!), любив «перемагати суперника його ж зброєю» (так він сказав про свою дуель з польським аристократом графом Браніцьким, коли наш авантюрист, уперше в житті взявши до рук дуельний пістолет і звиклий битися тільки на шпагах, все-таки убив суперника!) — саме тому він був улюбленцем у жінок.
«Кохання — це моє покликання, а не професія». Такий був девіз Казанови. Для нього кохання саме по собі містить вищий сенс життя, всі інші перемоги, поразки і блага — у порівнянні з ним — другорядні. Ця дивовижна людина все життя була переконана, що не можна ділити любов на «високе почуття» і «продажну», «низовинну», «плотську» пристрасть, бо душа і тіло — єдине ціле, тому єдині і нерозривні всі компоненти любові. І навіть незважаючи на те (а може, завдяки тому), що Казанова чесно признавався: «Я любив жінок до нестями, але завжди віддавав перевагу свободі», — незрівнянний італієць не знав поразок у коханні. Так тривало до 1763 року, коли 38-річний Казанова, пристрасно закохавшись в юну куртизанку Шарпійон, зустрів холодний і презирливий розрахунок, а не взаємність. І тоді, згадує Казанова, я зрозумів: молодість позаду...
Чим тільки не займався Джакомо за останні 35 років життя (він помер у віці 73 років, у 1798 році!) Продавав «рецепт вічної молодості» і «формулу філософського каменя», торгував красою юних дівчат (виховував їх, давав їм освіту і вчив їх гарним манерам, а потім за великі гроші «продавав» багатим аристократам)... Але не тільки. Коли у революційній Франції настали дні якобинського терору, старий Казанова направив Робесп’єру гнівного листа на багатьох сторінках, де були такі слова: «Яке Ви маєте право ламати життя тисячам і тисячам людей заради «загального щастя»? Треба залишити людям їх переконання, навіть їх забобони — про це я сперечався з Вольтером у 1760 році. Інакше ви робите їх нещасними».
І все ж обезсмертив своє ім’я «Геній з Венеції» (Стендаль) знаменитими мемуарами, названими ним «Історія мого життя». Там є все: блиск стилю, гранична щирість, широка панорама людей і столиць XVIII століття, його галантної, холодної та жорстокої вдачі... Щоб відчути, як дотепно писав Казанова, наведемо хоч би такі рядки: «Якщо пророкування не збувається, то гріш йому ціна, але я відсилаю поблажливого мого читача до загальної історії: там знайде він безліч подій, котрі, не були б вони напророковані, ніколи б і не здійснилися».
Старість Казанови була невеселою. Його манера говорити, одяг, погляди викликали у молодого покоління сміх. І все ж цей «вередливий і пошарпаний старий» (такий відгук про нього записав принц Шарль де Лінь) з повним правом сказав про себе: «Я умів читати велику Книгу Життя, тільки не сторінки, а душі та серця людей». Кожному з нас необхідне це вміння — і тому зараз уроки Великого Авантюриста актуальні.
