Меценати, козаки, державотворці
Славетний рід Лизогубів в історії України
«Олюднити» історію — значить осягнути її трагічну складність, глибину драматичних колізій, яскравість пристрастей, конфліктів, безліч болісних проблем минулого. А це неможливо зробити без доброго знання родоводу знаменитих українських сімей, відомих і у нас, і в Європі династій, які впродовж не одного століття давали світові видатних військових, культурних, політичних діячів, розвивали нашу економіку, будували храми, друкували книги, проливали кров у битвах з ворогами України... І за гетьманських часів, і в ХІХ столітті родини Скоропадських, Дорошенків, Тарновських, Галаганів, Симиренків, Терещенків, Чикаленків залишили нащадкам дивовижні приклади благодійництва, самовідданої праці задля майбутнього України та її культури — звісно, не за гроші державного імперського бюджету, а за власні кошти! Це жива, «пульсуюча» історія, яку нам конче потрібно пізнати і наслідувати.
Знаменита родина Лизогубів, уславлена українська козацько-старшинська (від наприкінці ХVIII століття — імперсько-дворянська) династія, не поступається, без перебільшення, жодному зі згаданих щойно наших знаних сімейств. Про цю родину й буде наша розмова, читачу, трохи розлогіша за звичайну — бо ті люди справді того варті. Хронологічні рамки — від середини ХVII століття, коли воював з поляками «фундатор» роду Кіндрат Лизогуб із містечка Гельмязів, нині це село поблизу Золотоноші на Черкащині, — й аж до доби Гетьманату Скоропадського, коли Федір Лизогуб, визначний український державний, громадський, культурний діяч став 1918 року главою українського уряду. Звичайно, розповісти про всіх яскравих представників цього роду (їх же десятки) навіть у дописі з трьох частин не буде жодної можливості, тому зосередимось на найважливішому.
Отже, родоначальником династії Лизогубів вважається Кіндрат Лизогуб, простий козак (що показово: не нащадок шляхетського або князівського роду), котрий, за сімейними переказами, брав участь в облозі Львова гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 — 1649 рр., був там тяжко поранений і помер. Цю оповідь можна знайти в такому писемному джерелі, як «Лизогубівський літопис»; як бачимо, люди цієї родини, крім усього іншого, ще й складали описи історичних подій! У цього козака Кіндрата було двоє синів: старший Іван та молодший Яків. То були обдаровані, здібні, молоді хлопці, сповнені бажання служити Вітчизні. Їхні долі, дуже цікаві, склалися геть по-різному. Іван Лизогуб, який у дуже молодому віці став уже канівським полковником (1659 — 1662 рр.; взагалі в ті буремні часи «соціальні ліфти» таки працювали!), ще 1658 року у складі посольства гетьмана Івана Виговського їздив до Москви на вкрай важкі перемовини з царським урядом (гетьманська Україна перебувала на порозі московської інтервенції), згодом брав найактивнішу участь у переможній Конотопській битві проти Московії (червень 1659 року), а через три роки його було розстріляно за наказом «гетьманича» Юрія Хмельницького як відданого соратника Івана Виговського... Отже, життя цього хороброго козака було не довге.
Інакше (і дуже цікаво) склався шлях його молодшого брата Якова Кіндратовича Лизогуба. Він теж став полковником у молодому віці; за дорученням гетьмана Івана Брюховецького їздив посланцем до Москви, одержав від царя дворянство «за многие службы» (близько 1667 року). Згодом Яків перейшов на службу до гетьмана Петра Дорошенка, був канівськми полковником (1668 — 1669 рр.), генеральним осавулом (1669 — 1674 рр.), навіть наказним гетьманом (тобто «в. о.» гетьмана; 1670— 1673 рр.). Як бачимо, посади дуже поважні. Але гетьман Петро Дорошенко все ж таки вбачав у Якові Лизогубі особистого політичного суперника, який здобув велику популярність серед козаків Правобережжя, і це стало причиною усунення Якова з посади полковника.
У ті часи поважні представники козацької старшини (та й козаки «нижчого» рангу) зазвичай охоче займалися, в перервах між війнами та внутрішньополітичними конфліктами, господарською діяльністю на землі. Ось і Яків Лизогуб, тимчасово усунений від справ, мусив перейти на лівий берег Дніпра, оселився поблизу Конотопа, куди швидко перегнав численні стада власної худоби, і став «давати раду» своєму господарству. У тому краю було на той час дуже багато вільних земель — отож було де розгорнутися. Яків Кіндратович аж до смерті невтомно переводив у свою особисту власність невеликі маєтності, серед них — містечко Седнів поблизу Чернігова (раніше іменоване Сновськ). Саме Седнів стане згодом знаменитим «родинним гніздом» усіх Лизогубів, культурною та природною перлиною Лівобережної України. Ми ще згадаємо про нього.
Яків Лизогуб прожив довге життя, але доля не дала йому такого блага — спокійно облаштовувати на схилі років своє багате господарство. Будучи вже немолодим, цей знатний козак постійно перебував у епіцентрі різноманітних політичних, військових та дипломатичних колізій і мав можливість розкрити свої багатогранні таланти. Він брав участь у захисті Чигирина від турецьких військ під час облоги османами цієї давньої гетьманської столиці 1677 р, був цілком утаємничений у змову козацької старшини супроти гетьмана Самойловича після невдалого походу козацьких та московських військ на Крим 1687 року; результатом цих подій стало обрання Івана Мазепи гетьманом України, а Яків Лизогуб отримав тоді посаду чернігівського полковника, бо попередника, сина Івана Самойловича, було заарештовано, піддано тортурам і заслано до Сибіру разом із батьком. 1689 року Яків входив до складу посольства на чолі з Мазепою, яке було представлено цареві Петрові. За вірну службу Іван Мазепа та царі Петро й Іван наділили Я. Лизогуба низкою нових сіл і маєтків на Чернігівщині. В останні роки життя старий Лизогуб був серед тих козацьких військових, які брали штурмом турецьку фортецю Азов у складі війська царя Петра, і був за це ним нагороджений. Цар дуже хвалив «малороссийские войска, при которых неотступно пребывал муж добродетельный и военных трудов искусный, Гетман Наказной, Яков Лизогуб...».
Незадовго до смерті у травні 1698 року Яків Кіндратович, ревний будівник храмів, що й досі гідно представляють добу українського бароко, щирий поціновувач срібних окладів до ікон, дорогих оправ до Євангелій, столового срібла з орнаментами, розкішних кубків, чарок та інших дорогоцінних речей, цей син простого козака, склав заповіт, де, серед іншого, було написано: «Яко всему християнському народови явный то єсть ведом праведний вырок Божий: аще який чловек родится на сей свет, мусит умирати...» — то він, чернігівський полковник Його Царського Пресветлого Войска Запорозкого Яків Лизогуб, заповідає, щоб у його родині панувала взаємоповага, молодші слухалися старших, син та онуки належним чином доглядали його дружину. Яків Кіндратович заповідав онукам свою козацьку зброю, щоб захищали Вітчизну від ворогів, а між собою жили в мирі й злагоді, не допускали жодної ворожнечі. Великі суми грошей — не одну сотню золотих — вмираючий переказав Києво-Печерській лаврі, Святій Софії, чернігівським Борисоглібському та Іллінсько-Троїцькому монастирям.
Син Якова, Юхим Лизогуб (близько 1651 — 1704 рр.) успадкував від батька чернігівський полковницький уряд, був учасником кампаній проти Швеції під час Північної війни — брав фортецю Нотебург. Але невдовзі помер. Його дружиною була дочка гетьмана Петра Дорошенка Любов Петрівна. Вони мали трьох синів — Андрія, Якова та Семена, долі яких також є доволі цікавими. Старший, Андрій Лизогуб (1673 — 1737 рр.), знатний «бунчуковий товариш», мешкав у Конотопі, звідки управляв своїм великим господарством і, до того ж, мав неабиякий підприємницький хист: розводив биків на продаж, випасав їх на своїх землях, а потім продавав аж у Данцигу! Упродовж п’яти років Андрій Юхимович був конотопським сотником. На нього були численні скарги за великі утиски підлеглих і несправедливий суд. Через це свою посаду він втратив. Перед смертю А.Ю. Лизогуб своїм коштом збудував у Конотопі кам’яну церкву Різдва Богородиці.
Семен, молодший син Юхима Лизогуба (1677 — 1734 рр.), також був бунчуковим товаришем. Під час різанини в Батурині у листопаді 1708 року був свідком цієї страшної трагедії і зробив (принаймні так вважає Олександр Оглоблін) такий запис про це в родинному «Лизогубівському літописі» — головним упорядником його, вірогідно, був старший брат Семена, Яків Лизогуб (1675 — 1749 рр.; про цю людину — розповідь попереду). Ось ці рядки: «Много там людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел... Паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и детей и рубали, а того боячися, прочие в скрытых местах сидели, аж когда огонь обошел весь город и все эти скрытые погорели... Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стеною вала стоячая, уцелела, якоїсь старушки...».
Варто згадати, що Семен Лизогуб був серед тих людей козацької старшини, котрі пішли за гетьманом Мазепою і залишилися з ним аж до Полтави. Проте згодом Семен повернувся додому, був амністований — можливо, завдяки тому, що був одружений із дочкою наступника Мазепи Івана Скоропадського, Іриною. Ось звідки починаються родинні зв’язки цих двох уславлених родів...
