Монархія від монархії різниться,

Еволюцію та джерела світової цивілізації важко осягнути без врахування ролі, яку зіграли в її поступальному розвитку монархії. Нам, людям, котрі відчули всепоглинаючу роль технічного прогресу на зорі ХХI століття, здавалося, повинні бути нецікавими в якомусь розумінні лубочні картинки з історії династій, які продовжують жити в основному своїм неквапливим життям. Ось питання, на яке немає однозначної відповіді.

Не будемо сильно заглиблюватися в історію. Нас цікавить у першу чергу генезис монархій, які пройшли у ХХ столітті через безліч важких, часто-густо трагічних випробувань. Щоб зберегти своє єство, королі, князі та принци повинні були як мінімум встигати за суспільством, що динамічно розвивається. Не всім iз них це вдавалося. Дві світові війни, соціальні потрясіння стали серйозною перевіркою для інституту монархії. У більшості європейських країн (джерела монархічного способу правління — в античному світі Древньої Греції та Древнього Риму епохи імперії) був затверджений республіканський лад. І все ж таки ряд історичних династій зберегли свої трони.

Серед нині правлячих династій у світі є серйозні відмінності. Так, умовно «традиційними» можна назвати монархів, котрі правлять за британським зразком (їх більшість); вони царюють, але не правлять, хоча і мають всі права — від призначення урядів до видання законів. Втім, уряди цих країн (Данія, Нідерланди, Норвегія, Бельгія, Іспанія, Таїланд, Малайзія, Камбоджа, Люксембург, Ліхтенштейн, Монако) повинні підтвердити своїм рішенням «вищу волю монарха».

Бувають і виключення з правил, коли глава держави все ж таки приймає важливе рішення одноосiбно. Так, іспанський король з династії Бурбонів Хуан Карлос I в лютому 1981 року зіграв вирішальну роль у зриві військового перевороту, підготовленого прихильниками диктатора Франсіско Франко. Парадокс полягав у тому, що сам диктатор, який помер у 1975 році, ще за життя готував Хуана Карлоса до сходження на трон. 22 листопада 1975 року, через день після смерті Ф. Франко, спадкоємець престолу прийняв присягу, ставши королем Іспанії (у квітні 1931 року 70% іспанців проголосували за соціалістів та республіканців, і країна стала республікою). І ось, номінальний по суті глава збройних сил Іспанії, її король виступив по національному телебаченню. Він одягнув форму генерал-капітана і відповідно до повноважень, наданих йому конституцією країни, віддав наказ зберігати встановлений законом порядок: «Корона — символ єдності й непорушності Вітчизни — не може терпіти в будь-якій формі діяльність або ідеї осіб, котрі прагнуть перервати силою демократичний процес...». Армія беззаперечно виконала наказ свого головнокомандуючого — змовники на чолі з підполковником Техеро Моліна були заарештовані.

Конституція Іспанії не дозволяє королю брати участь у політичній боротьбі, проте його роль у визначенні ціннісних орієнтирів суспільства досить значна. Хуан Карлос I є гарантом стабільності країни. Він та його дружина-королева Софія (дочка грецького короля Павла I) залишаються відкритими для спілкування з найширшими колами іспанського суспільства.

Є й інший вид правління монархів — «номінальний», — коли в правителя немає навіть мінімальних прерогатив влади. Яскраві зразки, якщо можна так сказати, «безправних» глав держав — це шведський король Карл XVI Густав і японський імператор Акіхіто. Акіхіто тiльки формально є главою держави, він лише «символ нації та єдності народу». Представник найдревнішої монархії світу відмовився після закінчення Другої світової війни і від титулу прямого нащадка японської богині Сонця (обряд «даїдзесаї»).

А от «безправ’я» Карла XVI Густава не заважає йому користуватися повагою громадян, хоча його владні королівські прерогативи просто мізерні — він може виконувати лише три церемоніальні функції — зустрічатися з главами іноземних держав, виступати перед шведським народом з новорічним вітанням і вручати Нобелівську премію. Навіть державні установи у Швеції вже понад 20 років не називаються королівськими.

З ім’ям Карла Густава XVI пов’язана романтична історія, що змусила по-іншому подивитися на проблему взаємин між особами королівської крові та простими смертними.

Хто не знає пісню «Все можуть королі...». Але зараз, наприкінці ХХ століття, королі, як виявилося, можуть все ж таки дозволити собі «жениться по любви». 15 вересня 1973 року Карл Густав замiнив на тронi свого діда — Густава VI Адольфа. Він рано залишився без батька, який загинув в авіакатастрофі, а за рік до коронації — і матері. Учився спадкоємець престолу у найвідомішому університеті Північної Європи — Упсальському, де вивчав історію.

Шлюби можновладних государів iз жінками iз «простих» родин у минулому завжди були подібні до скандалу. Згадаємо хоча б історію з російським цесаревичем Костянтином Павловичем (у 1825 році він відмовився від престолу, віддавши перевагу полячці Іоанні Грудзинській, графині Лович, яка була, звичайно, не простолюдинкою, але й особою не королівської чи князівської кровi). Стурбована вибором Костянтина, родина Романових ще в 1822 році передала права на престол Миколі Павловичу. Саме цей мезальянс став формальною причиною повстання декабристів. На Дворцовій площі під час присяги на вірність новому царю Миколі I і розгорнулися події, що залишили глибокий слід в історії Росії. На одній з найближчих сторінок «Історія і «Я» читайте про найгострішу династичну кризу 1825 року в Росії і пов’язаний з нею нумізматичний курйоз — випуск «карбованця Костянтина».

«Костянтинівська» ситуація повторилася у Швеції. Ще будучи наслідним принцом, Карл Густав на Олімпіаді в Мюнхені (1972 рік) знайомиться з чарівною перекладачкою Сильвією Зоммерлат. Манірна шведська аристократія була обурена. Але... 1975 рік — це не 1825 і навіть не 1936 рік, коли англійський король Едуард VIII, який знаходився на престолі менше року, був змушений піти на крайню міру (відректися від престолу) через те, що хотів одружитися з двічі розлученою американкою Уолліс Сімпсон. Стався формений скандал. Консервативна Велика Британія не була ще готова до «такого» розвитку подій.

Роман спадкоємця шведського престолу і перекладачки був таємницею для широких верств суспільства протягом майже чотирьох років. На допомогу закоханому не на жарт Карлові Густавові прийшов дядько — принц Бертіль, у якого в минулому була своя романтична історія кохання (у 1943 році він познайомився у Великiй Британії з простою фабричною робітницею місіс Крейг і всупереч традиціям залишився вірним своєму вибору). Незабаром «зламався» і дідусь-король Густав VI Адольф, котрий за рік до смерті, наприкінці 1972 року, дуже добре прийняв на балі обраницю спадкоємця престолу Сильвію. Її чари виявилися сильнішими за закостенілі закони вищого суспільства.

19 червня 1976 року Сильвія все ж таки стала королевою. Шведський парламент — риксдаг — був змушений, під шаленим тиском закоханого монарха, внести важливі, по суті революційні, зміни в закони країни. А Сильвія (по батьковi — німкеня, по матері — бразильянка) опанувала шведську мову, після чого остаточно розтопила серця співгромадян чоловіка. Вона прекрасно вписалася у королівську родину Бернадотів, нащадків великого французького маршала часів Наполеона Бонапарта. До речі, і дядько короля принц Бертіль узаконив свої відносини з коханою завдяки новим законам.

Шлюб Карла XVI Густава та Сильвії можна із впевненістю назвати щасливим. У монаршого подружжя народилося троє дітей — принцеси Вікторія, Мадлейн та Карл Філіп II. Але незважаючи на те, що в родині є спадкоємець чоловічої статі, риксдаг оголосив спадкоємицею старшу із сестер — Вікторію. У Швеції свято дотримується принцип рівності статевих стосункiв.

Цікаво, що діти королівського подружжя не поспішають укладати шлюби з особами «блакитної крові». Вікторія, якій ладили за чоловіка іспанського принца чи голландського спадкоємця престолу Віллема-Олександра, поки що віддає перевагу 25-літньому пасинку голови банку Швеції Стефану Коллерту.

У ряді країн світу форма правління подібна до британської (Непал, Кувейт, Марокко, Свазіленд, Лесото) — монархи формально радяться з парламентом, хоча насправді є абсолютними правителями. Абсолютними монархами в стилі правління французького короля Людовика XIV є правителі ряду східних країн — Брунею, Бахрейну, Катару, Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів та Оману. Про конституцію, парламент, як інститути влади у таких, можна сказати, традиційних східних деспотіях, немає і мови.

На тлі всіх без виключень монархій світу виділяється своїм багатством династія брунейських султанів. Нинішній правитель- султан Хассанал Болкіах вважається одним із найбагатших людей на планеті. Треба відзначити, що він не обділяє і своїх підданих, котрим зовсім не потрібні політичні партії, конституція — ці неодмінні атрибути демократії. Султан є новим гарантом добробуту своїх підданих. Бруней — це острівець благополуччя, де зримо, на практиці втілена шведська модель суспільства, яка базується на соціальній справедливості.

Долі більшості держав у світі нерозривно пов’язані з монархіями. Ідея монархії в контексті світової цивілізації, звичайно ж, змінювала свій вигляд, не завжди встигаючи за викликами часу. Але для вищого суспільства монархія — це щось більше, ніж просто традиція; поки вона існує, «вершки» суспільства почувають себе убезпеченими від несподіванок. Монархія виглядає в очах своїх підданих інститутом, котрий стоїть над політикою, над міжпартійною боротьбою.

Англійський публіцист і письменник Джордж Оруелл зауважував, говорячи про роль британської династії Віндзорів: «Люди тепер можуть обходитися без барабанів, прапорів, парадів, і краще, якщо вони будуть боготворити когось, хто не має реальної влади. В Англії ж реальна влада — у джентльменів у котелках, а в золоченій кареті, що символізує велич, сидить інша персона, і поки зберігається таке становище, поява Гітлера або Сталіна в Англії виключена». Нейтральна позиція «над сутичкою» — ось одна з переваг інституту монархії, яка залишається актуальною і на початку XXI століття.