Намісник «Південного краю»

Південна Україна, що ввійшла до складу Росії як підсумок російсько-турецької війни 1768—1774 рр., на початку ХIХ ст. являла собою особливий регіон імперії. Етнічна строкатість населення уживалася із міжетнічним поділом праці, до того ж впадала у вічі часткова або повна відсутність кріпосного права. Центральний уряд не поспішав заводити тут бюрократичні порядки, щоб не відштовхнути колоністів від інтересів держави. Іммігранти принесли на зайняту територію свій уклад життя, господарські, правові, релігійно-культурні традиції того середовища, звідкіля приїжджали. Як правило, вони володіли буржуазними навичками діловитості, ремеслами, тягою до нового у виробництві й торгівлі. Населення, котре засвоїло відмінні від Росії форми політичної та правової культури, вимагало вільніших економічних відносин, не поспішало приймати російське підданство, сподіваючись із часом повернутися на батьківщину. Вважалося, що збереження самобутності іммігрантів сприятиме прискореному освоєнню малозалюдненого краю та дозволить виховати з них добрих захисників південного порубіжного кордону імперії.

1. ПОЧАТОК

Значною мірою цьому сприяли й урядовці французького походження Арман Рішельє та Александр Ланжерон, управлінська культура яких відрізнялася від російських традицій, бо враховувала інтереси населення, підданих інших держав, що залюднювали край. Їхні заходи направлялись на полегшення умов праці й проживання колоністів, які осушували болота, зрошували угіддя, надаючи колишнім цілинним землям «квітучого» вигляду. Вони наполягали на звільненні жителів від військового постою, протекційній політиці щодо новоприбулих поселенців. Державним селянам надавалися пільги, засновувалися орендні господарства на противагу великим поміщицьким маєткам, впорядкування яких вимагало коштів і не так швидко давало бажаний результат. Державна рада згоджувалася, що південь «не завершив облаштування і потребує особливого урядового сприяння». Рішельє належать слова, що якби російський уряд забув про цей край років на 25, то він ручається за його процвітання, Одеса б перетворилась на Марсель.

У геополітичному просторі півдня України панувала атмосфера підприємливості й комерційної кмітливості, якої не знали в центральній Росії, саме в цьому вбачалась урядом і громадськістю «неросійськість» цього регіону. Формування державності на півдні, наштовхуючись на його поліетнічність і регіоналізм, було подразником для ідеологів «російського патріотизму». З часом французам все важче було знаходити порозуміння з Санкт-Петербургом, зокрема, щодо матеріального сприяння колоністам та важливості порто-франко. Центральний уряд розумів, що військові губернатори неросійського походження — Рішельє і Ланжерон — виконали завдання з колонізації краю, який надалі уряд хотів бачити більш інтегрованим у економічний простір імперії. Краще забезпечити цей процес могли російські сановники.

Призначення новоросійським генерал- губернатором і бессарабським намісником М. С. Воронцова засвідчило зміну політичного курсу на повне інтегрування південного регіону у складі імперії. Князь, на думку центру, був здатний підхопити позитивні тенденції його розвитку і надати краю російського «забарвлення». Покладанням урядових повноважень на Воронцова, доcвідченого державного і військового діяча, уряд відкидав деяку податливість та споглядальність за стихійними локальними процесами, пасивність адміністрації у заведенні російських порядків, очікував активного втручання у його підпорядкування центру.

Воронцов отримав край у намісницьке управління «неначе в законний спадок», бо був одружений з графинею Є. Браницькою, мати якої О. Енгельгардт доводилась племінницею Г. Потьомкіну. За порадою батька він ще до призначення почав скуповувати землі, серед них — і колишні маєтки А. Рішельє. Князь мав у Херсонській губернії 27 тис. дес., а всього за його маєтками в різних губерніях, без маєтків дружини, нараховувалося 27 тис. душ. Складається враження, що від початку кар’єри він знав, чого хоче, й був налаштований обійняти посаду правителя Новоросії.

За спогадами сучасників, це був вельможа аристократичного походження, міг бути простим у побуті, як солдат — у військовому поході; привітним, поштивим і уважним. Відзначали його здібності та європейський світогляд намісника. Разом з тим, вказували на амбітність Воронцова, яку підкреслював такий випадок. Коли Олександр I зробив йому, тоді ще корпусному командирові, зауваження з приводу того, що його солдати крокують повільно, той відповів: «Государь! Ми цим кроком прийшли до Парижа». Історик і археолог М. Мурзакевич відзначив, що генерал-губернатор наодинці любив вислуховувати будь-які поради, але абсолютно не зносив публічних заперечень, як, до речі, не терпів хабарників, невиправдано жорстокого ставлення до нижчих станів. Монархіст за переконаннями, котрий ототожнював служіння государю із служінням державі й батьківщині, він із певним зацікавленням ставився до індивідуальної свободи, яка, однак, повинна була підпорядковуватися державним інтересам. Він був переконаним прихильником сильної та дієздатної адміністрації, що при потребі мала йти назустріч населенню, швидко приймати рішення і рішуче їх виконувати. Будь-які пропозиції щодо інтенсивного розвитку регіону викликали в нього державне зацікавлення.

2. ГОСПОДАРЮВАННЯ ЗАДЛЯ ІМПЕРІЇ

Особистість Воронцова достатньо типова для урядової кадрової політики першої половини ХIХ ст. Зміна військової служби на цивільне урядування продовжувала тісно переплітатись із військовою справою. Йому доручено було загальне керівництво Дунайським і Азовським козацькими полками, якими він опікувався та дозволив займатися торгівлею, чумацьким та іншими промислами.

Традиційно за головними правителями приєднаних територій закріпилося настановлення державних інституцій. На півдні воно не мало аналогії через майже повну відсутність об’єднаної корпорації національної еліти, навіть у Криму, де десятиліттями татарські мурзи добивалися дворянства. Генерал-губернатор залишав за собою право ініціювати нові посади в місцевому апараті управління, наглядати за місцевою адміністрацією. Місцеві особливості змушували більш оперативно, ніж у центральних губерніях, вирішувати адміністративно-організаційні питання.

До стратегічно важливих галузей господарства Воронцов відніс торгівлю, особливо зерном, якого все більше потребувала Європа і від продажу якого збагатився не один російський землевласник. Міжнародна торгівля вимагала адекватної інфраструктури портів, внутрішньої торгівлі й шляхів сполучень. Воронцов пред’являв високі вимоги до місцевого сільського господарства та промисловості, котрі не встигали за випереджаючими можливостями торгівлі. Ставало очевидним, що край потребував адміністративно-структурних змін, нової політики держави щодо місцевого населення, без якої не можна було досягнути економічного успіху. Ось чому курс Воронцова у багатьох питаннях був продовженням найважливіших тенденцій його попередників — А. Рішельє і А. Ланжерона.

Оскільки наближався час припинення пільг, наданих урядом чорноморським містам ще 20 років тому, генерал-губернатор 1825 р. звернувся із законодавчою ініціативою щодо продовження терміну несплати державних податків на більш довготривалий період Одесі, Феодосії, Таганрогу, Керчі. Торгівля в цих містах розвивалась мляво, бо купці через війну із Туреччиною втратили свої капітали у її володіннях, а види на врожай хліба не дозволяли поліпшити ситуацію. Воронцов переконливо довів, що не може забезпечити високого темпу міжнародної торгівлі. Одним із шляхів її поліпшення він вважав зосередження керівництва портом у руках однієї особи. На його пропозицію начальником порту призначено капітана 2-го рангу Зонтага, фахівця морської справи. Для розширення морської торгівлі та залучення до неї російських купців Воронцов виклопотав у Міністерстві фінансів виділення коштів на будівництво у Херсоні купецької верфі. Уряд надав у розпорядження генерал-губернатора одноразову суму — 150 тис. руб.

Заходи Воронцова, скоріше за все, не приносили бажаного успіху, бо 1826 р. він звернувся до Миколи I з пропозицією поновити у повному обсязі порто-франко згідно з маніфестом 1817 р. та подовжити його одеську межу. Міністр фінансів Є. Канкрін тоді не заперечував і навіть пропонував заснувати сухопутну митницю з посиленням діяльності портової. Він заперечував лише проти ввезення солі, міцних напоїв, заліза й чавуну. 1832 р., переймаючись інтересами російського купецтва, міністр змінив своє ставлення до порто-франко, вимагав його ліквідації. Анкетування дало пояснення, чому уряд так прискіпливо поставився до безмитної торгівлі: через неможливість привозити в Одесу російські товари, що не витримували конкуренції з іноземними.

Неоднакове розуміння місцевою і центральною владою порто-франко вилилося в полеміку, що розгорнулась на сторінках одеської й столичної преси. Ставлення до особливого статусу міста поділило учасників дискусії на російських патріотів і прихильників європейської толерантності в торгівлі. Якщо довіряти переказам, то того разу порто-франко врятував Микола I, який вважав незручним порушувати слово, що його дав перед Європою Олександр I. Воронцов був впевнений сам, переконав у цьому й уряд, що є шляхи для зближення зовнішньої торгівлі з російською. За його поданням Комітет міністрів 1835 р. схвалив положення, за яким в Одесі засновувався Хрестовоздвиженський двотижневий ярмарок, куди могли приїздити російські купці. Щоправда, ярмарок не виправдав покладених на нього надій, врешті-решт, його обіги не мали великого значення і він не піднявся вище пересічних торгів, бо цей задум був важливий не за його результатами, а за його цілями.

Ці та інші заходи спонукали російських купців до будівництва суден і підготовки для них матросів. За розпорядженням генерал-губернатора у містах Альошки та Нікополь засновано вільні матроські цехи, до яких приймали молодих чоловіків на 5 або 10 років, котрі звільнялися від попереднього стану та державних повинностей. Після п’яти років плавання кожен з них міг отримати від флотського керівництва патент на водіння суден. Кращого способу забезпечити флот власними матросами годі було шукати.

Воронцов мав власне розуміння питань доцільності, винахідливості та ініціативи, зокрема, підприємницьких контор. За його поданням Міністерство фінансів, а потім і Комітет міністрів схвалили положення про відкриття в Одесі морської страхової контори, яку 1830 р. замінила страхова компанія. Сенат позитивно вирішив питання про пільги нотаріусам і маклерам за умови набуття ними статусу осілих мешканців. Переконливими виявилися його аргументи про сприятливий клімат для вирощування виноробних культур. Справа уповільнювалася відсутністю організованості серед підприємливих власників, подолати яку покликана була Кримська винна компанія. Не поспішаючи та не відштовхуючи іноземний капітал, Воронцов намагався віддавати перевагу російським товариствам.

Політика підтримки комерційних підприємств, особливо іноземних, уживалася з державним контролем за станом торгівлі в краї. Уряд практично всі звернення іноземців до Міністерства фінансів стосовно заснування на півдні торговельних компаній передавав на розгляд генерал-губернатора. Так було в 1826 р. з проханням голландських вихідців створити на акціях товариство для сприяння розвитку торгівлі з голландськими колоніями. 1837 р. Комітет міністрів позитивно вирішив питання про заснування Новоросійської компанії для виготовлення цукрового рафінаду на акціях, власником яких був і сам генерал-губернатор. Тоді ж, 1838 р., Воронцов заснував пароплавне сполучення між Овідіополем і Акерманом для торгівлі сіллю з бессарабських озер.

Воронцову потрібно було поєднувати у своїй особі два начала — з одного боку, сприяти розвитку економіки, успіх якої природно вимагав свободи власника і підприємливості, а з іншого, — забезпечувати політику державного протекціонізму, відстежувати, як до його пропозицій поставляться міністри, яким не завжди були зрозумілі його регіональні інтереси. Заснований за прикладом міст європейського Чорноморського узбережжя, ще за А. Рішельє, Одеський комерційний суд з самого початку зіткнувся зі справами, які зачіпали державні інтереси, і генерал-губернатор висловив незадоволення його діяльністю.

3. ДЕРЖАВНИК

Відстоювання російської державності у ставленні до краю, зокрема, до Бессарабії, ним розумілося чітко і однозначно. Ця історична область, приєднана до Росії у результаті російсько-турецької війни 1806— 1812 рр., отримала автономний статус на зразок Великого князівства Фінляндського. Уряд сподівався, що таке перебування Бессарабії у складі імперії викличе симпатії до Росії у балканських народів. У період від 1812 по 1823 рік ця територія управлялась намісниками, які забезпечили перші трансформації в суспільстві, що наближали її до російських порядків, а вже Воронцов поставив завдання остаточної ліквідації автономії з поширенням у Бессарабії російських губернських установ і переходу на єдину грошову систему.

У підпорядкуванні генерал-губернатора були будівельні комітети, кошти для розбудови міст відпускались в руки князя. Це дозволило тісніше підпорядкувати місцеві органи самоврядування контролю у розподілі та витрачанні коштів на зростаюче будівництво. Державного значення надавалося шосе на узбережжі Кримського півострова, спорудження якого практично було закінчене 1829 р. Сполучення Сімферополь — Севастополь, Алушта — Сімферополь, Алушта — Сімеїз були тоді чи не найкращими в Росії.

Невнормованість витрат у будівельній галузі, приклад звинувачення малоросійського військового губернатора М. Рєпніна в розтраті державних коштів під час будівництва змусили Воронцова 1848 р. звернутися до Миколи I з незвичним, на перший погляд, проханням. Він переконав імператора визнати правильними всі витрати бюджетних коштів, що він їх отримував на спорудження міст і портів, без подання конкретних звітів. Виправдальним підсумком його служби, зазначав Воронцов, будуть успіхи у торгівлі, промисловості й сільському господарстві. Посилаючись на власні заслуги, він просив не чіпати сина, щоб тому не довелося розраховуватися з казною.

Генерал-губернатор дбав про ефективний зв’язок з центром як важливий механізм для повноцінного функціонування державної влади, який сприяє втягненню краю в загальноросійський простір. Оскільки південні міста тісніше спілкувалися із Західною Європою, ніж з центральною Росією, то генерал-губернатор клопотався спорудженням нових шляхів, які з’єднували б Одесу з містами Росії. Питання поштового сполучення залишалися завжди в його полі зору. Сам генерал-губернатор для зв’язку з Санкт-Петербургом використовував екстра-пошту. За його доповідною Комітет міністрів розглядав 1826 р. можливість спорудження вільного поштового тракту від Одеси до Балти. У назві «вільний» закладалась нова форма фінансування пошти. Дороги в імперії існували за рахунок місцевого населення, що сплачувало відповідний збір. Воронцов пропонував перекласти сплату на користувачів дорогою.

Воронцов вважав, що Росія не сповна використовує водні рубежі для ефективного сполучення, в тому числі й торговельного, а тому уклав правила облаштування пароплавних рейсів на Чорному морі між Одесою й Редут-Кале (Крим). 1829 р. Комітет міністрів схвалив започатковане генерал-губернатором перевезення вантажів, яке, однак, було використане для доставляння провіанту військам, що перебували в Туреччині під час воєнних подій 1828— 1829 рр. Напевно, воно було ефективним, бо вже 1833 р. Комітет міністрів розглядав встановлення постійного пароплавного зв’язку між Одесою й Константинополем. Утворювалось акціонерне товариство для утримання пароплавів, в якому представником державних інтересів Комітет міністрів призначав генерал-губернатора. На перших порах справа виявилася збитковою, бо 1836 р. на прохання генерал-губернатора збільшити кошти на утримання пароплавів «Одесса» і «Наследник» міністр фінансів дав негативну оцінку пароплавству. Генерал-губернатор вважав, що йому вдалося пожвавити торгівлю на Таврійському півострові, міністр, однак, був переконаний, що час пароплавства ще не настав, людність не дозріла до сприйняття пароплавів як транспортного засобу. 1843 р. генерал-губернатор знову звернувся до уряду з пропозицією встановити постійний зв’язок з Константинополем і запропонував замовити в Англії виготовлення пароплавів-фрегатів. Проект врешті зацікавив уряд і був схвалений Комітетом міністрів. Ініціатива Воронцова щодо поліпшення комунікацій далеко не цілком знаходила схвалення. Плани з’єднати залізницею Одесу з Москвою наштовхнулися на несприйняття урядом. До Олександра II він звернувся з цією пропозицією навіть під час коронування, але той відхилив прохання.

Росія, що розвивалась як сільськогосподарська держава з кріпосницькою традицією, зустрілася на півдні з потребою введення інших форм землекористування. Тут сільське господарство набуло товарного значення й підпорядковувалося потребам ринку. На відміну від попередників, які були прихильниками фермерського господарювання, Воронцов відстоював міцні великомаєткові господарства, характерні для центральних губерній, однак, на відміну від російських, вони мали засновуватись, в основному, на вільнонайманій праці. Поміщики, котрі бажали стати землевласниками на півдні, могли розраховувати на підтримку генерал-губернатора. Так, княжна А. Голіцина, поселившись на Південному березі Криму, зайнялась закладенням оливкового дерева та виноградників. Захопившись, запропонувала уряду купити її будинок у Санкт-Петербурзі, а виручені кошти вкласти у цю нову для неї справу. Після схвалення її прохання Воронцов вдався до заходів, які б сприяли розвитку садівництва. На його думку, державний селянин, який розведе сад чи виноградник, може отримати його в довічне користування, а розведенням садів на пустинних землях міг займатися кожний. Однак ця пропозиція не знайшла розуміння у міністра фінансів. У землеробстві Воронцов був прихильником переважання некріпосницьких відносин поміщика й селянина. Для півдня питання відносин селянина й поміщика було більш актуальними, ніж для центральних губерній. Проблема постійної нестачі селян для обробітку землі могла бути вирішеною за умови послаблення експлуатації селянської праці.

Основні ідеї з реалізації задуму щодо переселень Воронцов виклав у одній із урядових пропозицій. Його проект 1826 р. про заселення Бессарабської області був схвалений Комітетом міністрів, і генерал-губернатор особисто простежив, щоб селяни, а їх планувалося переселити 20 тис., брали участь у запровадженні волосних правлінь у нових державних поселеннях. Росіянами було заселено 18 сіл в Акерманському повіті.

14 вересня 1827 р. з’явився указ про зобов’язаних поселенців, укладений у відповідності з пропозиціями генерал-губернатора. Хто не знайшов компромісу з поміщиками щодо повинностей, отримували право переходу на інші землі. Сам Воронцов перевіз своїх кріпаків з Росії, зробивши їх орендарями, «фермерами», демонструючи переваги некріпосницької праці. Однак пізніше, намагаючись компенсувати втрати від неврожаю, він повертався до кріпацької праці, відмовився від ідеалів соціальної справедливості.

Заходи, в багатьох випадках ініційовані генерал-губернатором, спрямовані на унормування соціальних взаємин, не могли вплинути на природні умови — посухи, які тут траплялися, бо південні землі були родючими лише за сприятливої погоди. Перший же неврожай 1833 р. змусив Воронцова енергійніше взятися за відвернення голоду. Микола I схвалив його дії щодо забезпечення населення хлібом і зобов’язав подякувати дворянству, яке брало участь у його постачанні. За поданням Воронцова війська з Катеринославської, Херсонської й Таврійської губерній виводилися до Бессарабії та Подільської губернії. Відкритий на його ім’я кредит до 1 млн. руб. використано для закупівлі хліба спершу на внутрішніх ринках, а згодом — і за кордоном.

Для поширення агрокультурного досвіду, адаптованого до південних умов, Воронцов підтримав заснування в Одесі Сільськогосподарського товариства півдня Росії. Невдовзі Воронцов став і його президентом, а вже 1830 р. для поширення садівництва і виноробства в краї він отримав у своє розпорядження 120 тис. руб., що пішли на закладення виноградників та садів у Акермані, Криму та Керчі. Розведення винограду він розпочав практикувати спершу у власних володіннях, переконуючись та переконуючи інших, що кримський клімат сприятливий для його промислового вирощування. Те ж вчинив Воронцов із вівчарством — для переконання, що розведення овець Криму може бути промисловим, він організував їхнє постачання у власні володіння, намагаючись селекціонувати їх з місцевими породами.

Великого значення надавав Воронцов облаштуванню поліетнічного населення краю, поділяючи його на корінну й іммігрантську частини. Схоже, що найпершу увагу він звернув на «Положення для татар-поселян Таврійської губернії». Цей проект із зауваженнями генерал-губернатора, що в більшості своїй були спрямовані на спроби порозумітися з татарами, виносився на розгляд Державної ради. Місцева влада враховувала історичні традиції у землеволодінні татарської знаті, намагалася поєднати їхні інтереси з інтересами російських поміщиків. Особисто вільні татари-землероби прирівнювались до державних селян, які укладали з власником умови обробітку поміщицьких земель. Певною мірою Воронцов закріпив за собою право розпоряджатися земельними ділянками. Щоб знайти спільну мову з татарами, він дозволив передати їм, як первісним власникам, частину земель Байдарської долини, розташованої у Кримському півострові. Даремно адмірал М. С. Мордвинов посилався на судові рішення і доводив своє право на володіння Байдарами. Ось чому «просвітницького вельможу» Воронцова татари зустрічали невимушено радісно. Татарська знать, серед котрої багато було релігійних діячів, на підтримку якої розраховував генерал-губернатор, оцінила його заходи з реставрації мечеті в Євпаторії та ханських гробниць у Бахчисараї.

Спеціально створена при таврійському дворянському губернському зібранні комісія, що розбирала подані до Герольдії папери магометанських та грецьких родів, припинила свою діяльність 1820 р. Хто не отримав підтвердження дворянських прав, зверталися до Воронцова з проханням продовжити терміни пошуку. Справи про їхнє дворянство тяглися до 1837 р. При розгляді прохань татарського дворянства Воронцов висловився категорично проти дозволу обирати їх у члени нижніх земських судів. Він вважав, що їхня неосвіченість, недосконале володіння російською мовою не дозволяє їм обіймати виборні посади. Через кілька років він змінив свою точку зору і 1835 р. зважив на заслуги мурз перед імперією і дозволив брати участь у дворянських виборах до часу їхнього затвердження у дворянстві. У його записці йшлося, що такий захід є тимчасовим, і він вдався до нього, щоб «підбадьорити численний стан краю».

Генерал-губернатор для прискорення асиміляції татарського населення вирішив поширити й на татар чинні нормативні акти, що були укладені для калмиків. За умов, що вони приймуть християнство, поселяться на державних землях і будуть їх обробляти, для них мала виділятися одноразова грошова допомога. Важко встановити, наскільки результативними були ці заходи, можна лише констатувати, що генерал-губернатору довелося ще й 1841 р. займатися масовим безладдям, допущеним під час його запровадження. 1836 р. Воронцов не підтримав намагання магометанського духовенства стати власником вакуфного майна в Криму. За його переконанням, воно повинне було спершу довести своє право на власність. Комітет міністрів, розглядаючи це питання 1839 р., зважив на позицію генерал-губернатора і доручив таврійському губернському прокурору бути присутнім у Таврійському магометанському духовному правлінні, коли там відбуваються торги на відкуп вакуфних земель. У присутності державних чиновників вирішувалося питання про надання магометанському духовенству, за його проханням, права на торгівлю. Та найскладнішим виявилось наділення цього стану землею з поширенням на нього державної податкової системи. 1839 р. ногайці Мелітопольського та інших повітів поскаржились, що магометанське духовенство володіє громадськими землями, не сплачуючи за це державі ніяких відшкодувань, тоді як ногайці сплачують подушне. Як з’ясувалося, до татарського духовенства були віднесені особи, які не належали до нього (всього таких виявилось 3 992), котрі не обіймали посад, а лише за походженням зараховували себе до цього стану. Міністерство державних маєтностей пропонувало скористатися системою наділення землею, що була прийнята у православних церквах. Цю пропозицію Воронцов відхилив, оскільки кількість мечетей і духовних при них була непропорційно великою порівняно з кількістю жителів. Міркування з цього приводу таврійського муфтія, що спиралися на магометанські правила, ще більше заплутували питання. Уряд схилявся до точки зору головного начальника, котрий пропонував духовенству, що не обіймає посад, сплачувати звичайний оброк. Питання виявилось складним — вивчення місцевих традицій у землекористуванні тяглося до 1851 р.

Новоросійський край з поступовим переходом на російську освітню систему позбувався притаманних йому рис, зокрема, багатомовності та професійності освіти, яких їй надали свого часу попередники Воронцова. Різновидову й багатомовну шкільну мережу (кожна етнічна і релігійна община мала свої школи), що створювалась відповідно до запитів соціальних верств краю, змінювали типові школи зі стандартизованими програмами одномовної російської освіти. Так через російську мову і культуру почала здійснюватись консолідація строкатих та розрізнених соціальних спільнот. Центром переорієнтування стала Канцелярія генерал-губернатора. Групування навколо російського середовища відбувалося через бали, обіди, танцювальні та маскарадні вечори, що їх влаштовував Воронцов. На них приїздили впливові російські діячі та польські магнати. Ці нові традиції, що прийшли на зміну італійським розвагам у казино чи кав’ярні, почали наслідувати й інші родини, започатковуючи аматорські спектаклі, щоправда, репертуаром для них були французькі п’єси.

Воронцов прибув у край майже одночасно з висланим сюди із Санкт-Петербурга О. С. Пушкіним. Поет після гнітючої атмосфери придворного плазування і нещирості відчув тут інший стиль життя, побачив різні культури народів, що несли європейський дух, свободу і демократію. На півдні він відчув, що «у нього немає вітчизни», що «російська слава для порядної людини гроша мідного не варта». При Воронцові Одеса була містом з ліберальним духом, почуттям політичної свободи, яких не було в столицях. Це й спонукало російських письменників шукати тут хоча б тимчасового захистку, де до незалежної думки ставилися м’якше, ніж в урядовому Санкт-Петербурзі.

За урядування Воронцова південь України розвивався під наглядом центру, котрий регулював надання різноманітних привілеїв колоністам для сприяння його розвитку. Більша обізнаність головного правителя з місцевою специфікою регіону часто враховувалася центром, але уряд підштовхував чиновників до швидкої ліквідації особливостей краю. Урядування Воронцова значно прискорило інтеграцію південної України і Криму у складі Росії, він став активним провідником політики зросійщення регіону в сфері управління, культури, освіти і науки та вміло перетворював столицю генерал-губернаторства Одесу з європейського в російське місто.

ДОВІДКА АВТОРА

Михайло Семенович Воронцов (1782—1856) — визначний російський військовий і державний діяч на півдні України другої чверті ХIХ ст. Народився в князівській родині, наближеній до імператорського двору. Отримав домашню освіту, яку завершив у Кембріджському університеті. Учасник війни 1812 р. У 1823—1854 рр. новоросійський і бессарабський генерал-губернатор, 1844—1854 рр. — намісник на Кавказі й головнокомандуючий Окремим кавказьким корпусом.