Напередодні вторгнення

2 червня Верховна Рада підтримала проект постанови «Про національне військове меморіальне кладовище», автором якої є народний депутат Вадим Колесниченко. Ідея непогана, але її автор підкреслив, що на цьому кладовищі не знайдеться місця для бійців УПА.

Не хочеться називати народного депутата політичним провокатором, але його пов’язані з історією законодавчі ініціативи завжди орієнтовані на розкол українського суспільства. Чи пов’язане це з інтересами Партії регіонів, яка взяла на себе відповідальність за стан справ у державі? Буквально наступного дня на таке запитання відповів Віктор Янукович. Виступаючи в Ялті, він відзначив небезпеку політичного радикалізму та екстремізму, які стають підгрунтям для сепаратизму і посилюють руйнівні тенденції в суспільстві. У зв’язку з цим Президент України висловив незадоволення гуманітарною політикою держави, її майже нульовою просвітницькою роботою.

Не варто применшувати вини самого Президента, який ліквідував в уряді посаду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань. Стає зрозумілим, однак, що партія, яка перебуває при владі, не зацікавлена в загостренні ідеологічного протистояння. На жаль, її представники в усіх «гілках» влади здебільшого залишаються заручниками міфів радянської доби. Це і тільки це заважає їм ухвалювати зважені рішення з проблем, які стосуються національної пам’яті.

Минає 70 років нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Цю пам’ятну дату не варто забувати. Ухвалюючи, однак, пов’язані з нею рішення, не можна керуватися знаннями, набутими свого часу з радянських підручників.

1. МІФ ПРО «ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД»

Ситуація в Європі 1939 року нагадувала літо 1914-го. Різниця була лише в тому, що склалося не два, а три центри воєнного протистояння. За цих умов розстановка сил швидко й непередбачувано змінювалася.

Німеччина раніше від інших великих держав підготувалася до війни. Франція і Велика Британія, як і в 1914-му, відставали. Від березня 1939 року в Москві тривали переговори з представниками цих країн про створення системи колективної безпеки проти країни-агресора, під якою розумілася нацистська Німеччина. А.Гітлер вирішив запропонувати Кремлю більше, ніж західні демократії. Апетити Й. Сталіна він мав намір задовольнити за рахунок інших держав, передусім Польщі.

Наділений надзвичайними повноваженнями, міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп 23 серпня прибув до Москви. Пізно ввечері радянсько-німецький договір про ненапад було підписано. До договору додавався секретний протокол, в якому розмежовувалася «сфера обопільних інтересів» у Центрально-Східній Європі. У першій статті йшлося про країни Балтії. До радянської «сфери інтересів» відносилися Фінляндія, Естонія і Латвія, до німецької — Литва. Стаття друга визначала, як ділити Польщу. Розмежувальна лінія пролягала по Нареву, Віслі й Сану. Це означало, що більша частина Польщі, враховуючи розташоване на лівому березі Вісли варшавське передмістя Прага, потрапляла до радянської «сфери інтересів». Нарешті, третя стаття протоколу відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії».

1 вересня 1939 року Німеччина вдерлася в Польщу. Маючи з нею договірні зобов’язання, Англія і Франція 3 вересня оголосили Німеччині війну. Та історики не випадково назвали її «дивною». Через непідготовленість Франція обмежилася лише моральною підтримкою Польщі.

Німецькі війська швидко просувалися, але радянські не поспішали займати східні регіони Польщі. Сталін вичікував.

Можна здогадатися, що початок світової війни став несподіванкою для Сталіна і Гітлера, які знали про непідготовленість союзників Польщі. Союзники не відреагували, коли Німеччина проковтнула Австрію і Чехословаччину, а тому варто було чекати, що вони залишаться спостерігачами і в третьому випадку. Коли ж війна стала фактом, радянському диктатору слід було потурбуватися, щоб не втягнутися у воєнні дії на боці Гітлера, маючи перед собою Францію і Британську імперію, а також їхнього природного союзника — Сполучені Штати Америки.

Кремлівські експерти в терміновому порядку опрацювали стратегічну лінію, яка випливала з нової ситуації. Можна встановити тривалість цього «мозкового штурму»: від 3 до 6 вересня. Наркомати внутрішніх і закордонних справ дістали 6 вересня з Кремля вказівку підготувати довідки про польські регіони, в яких українці й білоруси складали більшість населення. У конфіденційній бесіді з генеральним секретарем виконкому Комінтерну Г. Димитровим 7 вересня Сталін заявив, що війна буде тривалою, але СРСР залишиться поза нею і, можливо, на заключному етапі підтримає Англію і Францію. Як залишитися поза війною, реалізуючи одночасно можливості, що випливали з пакту Ріббентропа — Молотова, Сталін уже знав. За дві години до вторгнення, яке почалося о 5-й ранку 17 вересня, польському послу в Москві була вручена нота. У ній повідомлялося, що радянський уряд не може байдуже поставитися до того, що небезпека загрожує життю і майну єдинокровних народів — українців і білорусів.

Обгрунтування радянського вторгнення в Польщу не викликало негативних емоцій в демократичних країнах Заходу. Спрямований на возз’єднання Західної України з УРСР і Західної Білорусії з БРСР «визвольний похід» Червоної армії був явищем, однопорядковим із рішеннями Мюнхенської конференції та наступних арбітражів, які передали Німеччині населену німцями Судетську область, Польщі — населену поляками Тешинську Силезію, Угорщині — населені угорцями південні райони Словаччини і Карпаторуської держави. Однак таке обгрунтування радянського вторгнення розлютило Гітлера. Та він уже воював, а тому не бажав перетворювати свого друга-ворога Сталіна у відвертого ворога. Німеччина змирилася з демонстративною відмовою Сталіна від польських етнічних земель, що було зафіксовано 28 вересня 1939 року в новому договорі «Про дружбу і кордон». За цю відмову Сталін виторгував переведення Литви з німецької в радянську «сферу інтересів», що було зафіксовано в секретному протоколі до договору.

Німеччині припали польські землі площею 188 тис. кв. км, на яких проживало 23 млн осіб, а Радянському Союзу — територія до 200 тис. кв. км із населенням в 12 млн осіб. Сталін майстерно скористався обставинами, які склалися задовго до змови з Гітлером про поділ Польщі. Але не випадає приписувати йому заслуги в реалізації мрій багатьох поколінь українського народу про соборну Україну.

Не гаючись, Кремль розв’язав війну з Фінляндією, щоб перетворити її на радянську республіку, але внаслідок героїчного опору фінів обмежився лише деякими територіальними прирощеннями. У червні 1940 року СРСР окупував Литву, Латвію та Естонію і змусив Румунію відмовитися від Бессарабії та Північної Буковини. З шести центральних повітів Бессарабії і районів Молдавської автономної республіки у складі УРСР з переважно молдавським населенням була створена Молдавська РСР. Хотинський повіт разом з Північною Буковиною утворили Чернівецьку область у складі УРСР. До УРСР увійшли також два південні повіти Бессарабії, перетворені на Ізмаїльську область.

Після приєднання західноукраїнських земель населення УРСР у червні 1941 року дійшло до 41 657 тис. осіб, а територія — до 560 тис. кв. км. Однак нові кордони радянської України сформувалися внаслідок реалізації пакту Ріббентропа — Молотова, тобто були нелегітимними. Лише з часу, коли вони були визнані Об’єднаними Націями у повоєнних міжнародних договорах, можна говорити про возз’єднання українських земель.

2. РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Західна Україна була поділена на шість областей — Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську й Тернопільську. У них, як і в приєднаних пізніше Чернівецькій та Ізмаїльській областях, розпочалася прискорена радянізація суспільно-політичного і економічного життя. На підприємствах, які стали державними, були утворені профспілки радянського типу. З їхньою участю визначалося, що потрібне для відновлення виробничого процесу. Заявки негайно задовольнялися промисловими центрами східних областей України та інших союзних республік. Заробітна плата робітників і службовців істотно зросла, безробіття зникло за кілька місяців.

Болючою проблемою західноукраїнського села завжди було малоземелля. До кінця 1939 року поміщицькі маєтки були поділені, і 474 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі.

Разом з тим Сталін ухвалив рішення видалити з краю усіх осіб небажаного соціального походження, національності й умонастрою. Для здійснення репресивної політики створювалися потужні відділення наркоматів внутрішніх справ і державної безпеки. В обласних управліннях Наркомату внутрішніх справ УРСР виникли відділи боротьби з бандитизмом. Вони спеціалізувалися головним чином на придушенні підпільної діяльності Організації українських націоналістів, яка існувала від 1929 року.

Від грудня 1939 року почалася підготовка до депортації «небажаних елементів» у віддалені регіони СРСР. Останні розрахунки польських учених показують, що з території Західної України і Західної Білорусії було депортовано чотирма хвилями з лютого 1940 до червня 1941 р. 320 тис. осіб. Кількість заарештованих дійшла до 108 тис., у тому числі в шести західних областях УРСР — 65 тис. осіб. Польських військовополонених на офіцерських посадах ізолювали в терміново створених таборах. За рішенням політбюро ЦК ВКП(б) 14 587 ув’язнених офіцерів, поліцейських і чиновників були розстріляні без суду в Катині, Харкові й Твері.

Сталінські репресії, як завжди, мали превентивний характер: розстрілювалися, ув’язнювалися або депортувалися всі, хто міг би організувати в майбутньому опір владі. Населення західних областей гостро відчуло ту несвободу, якою огорнув тоталітарний режим кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів існування.

Заручниками сталінських репресій стали червоноармійці, які відступали з території західних областей після нападу гітлерівської Німеччини. Ще не знищені енкаведистами оунівці стріляли їм у спину. Ми це чуємо тепер постійно, але як інакше могло поставитися місцеве населення до влади, яка спромоглася за півтора року довести кількість репресованих до такої жахливої цифри — 428 тис. осіб? На додаток, у період 1944—1952 рр. жертвами влади стали ще півмільйона громадян, цього разу — тільки з території західних областей України.

3. СТАВКА НА БЛІЦКРИГ

Сталін не дозволив втягнути СРСР у війну в 1939 році, але посилив підготовку до війни, яка тоді здавалася неминучою і справді була такою. У 1940 році небезпека війни ще більше посилилася внаслідок неочікуваної капітуляції Франції. Коли Гітлер став господарем континентальної Європи, союзні відносини із Сталіним втратили для нього цінність. Ще до закінчення французької кампанії він дав верховному командуванню Вермахту директиву підготуватися до вторгнення в СРСР.

1 вересня 1939 року Верховна Рада СРСР ухвалила закон «Про загальний військовий обов’язок». Завдяки цьому особовий склад армії вдалося збільшити без оголошення загальної мобілізації від 1 943 тис. бійців і командирів у 1939 році до 5 710 тис. у червні 1941 року. Жорсткі заходи були здійснені на виробництві. 28 грудня 1938 року Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС ухвалили спільну постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі». Робітник міг бути звільнений з роботи за запізнення на 20 хвилин. Звільнені з роботи підлягали виселенню з комунальних будинків разом із сім’єю в адміністративному порядку. 26 вересня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів».

Напередодні вторгнення Сталін не раз одержував попередження про запланований Гітлером напад на Радянський Союз. У липні 1940 року новопризначений британський посол у Москві С. Кріппс за дорученням британського прем’єра В. Черчилля три години безрезультатно переконував Сталіна і Молотова нормалізувати відносини з Великою Британією. Молотов за дорученням Сталіна передав Ріббентропу пам’ятну записку з викладом змісту цієї бесіди. Майже через рік, 14 червня 1941 року, газета «Известия ВЦИК» надрукувала повідомлення ТАРС. Воно починалося з твердження, що після приїзду Кріппса в Москву в іноземній пресі почали поширюватися «провокаційні чутки про близькість війни між СРСР і Німеччиною». Посилаючись на «відповідальні кола в Москві», ТАРС заявляв, що подібні твердження є безглуздими, а здійснювана останнім часом передислокація німецьких військ у східні й північно-східні райони Німеччини пояснюється мотивами, які не мають стосунку до радянсько-німецьких взаємин.

Невідомо, чи переконав Гітлер Сталіна (а він переконував), що передислокація військ викликана недоступністю східних регіонів Німеччини для британських бомбардувальників. Однак у Кремлі брали до уваги не стільки факт концентрації німецьких дивізій уздовж німецько-радянського кордону, скільки об’єктивну неможливість для Німеччини воювати на два фронти. Сталін був глибоко переконаний, що німецький диктатор не є ідіотом, щоб зважитися на таку авантюру.

Гітлеру, однак, напад на СРСР авантюрою не здавався. З огляду на панування британського флоту на морі негайне вторгнення в Англію через Ла-Манш для Німеччини було неможливим. Досягти паритету в кількості і якості військово-морського флоту Німеччина могла тільки за 2-3 роки. Для Британської імперії і США цей строк був достатнім, щоб підготуватися до висадки у Франції. Отже, припинення активних воєнних дій на європейському континенті загрожувало Гітлеру неприємною зустріччю з відмобілізованими арміями противника, який багатократно переважав Німеччину за людськими і матеріальними ресурсами. На додаток, Гітлер мав би у своєму тилу Червону армію, яка стрімко набирала силу. Щоб усунути загрозу реальної війни на два фронти, Вермахту треба було знищити Червону армію раніше, ніж країни Заходу перебудують свою економіку на воєнний лад і відмобілізують армії. У такому випадку Німеччина ставала господарем Євразії і зрівнювалася за матеріальними ресурсами з країнами Заходу.

Гітлер, як і Сталін, розумів смертельну небезпеку для Німеччини війни на два фронти. Проігнорувавши попередження О. фон Бісмарка, кайзер Вільгельм II і його генерали зазнали краху в Першій світовій війні. Однак небезпека війни на два фронти прямо не пов’язувалася з планованим нападом на Радянський Союз, чого не спромігся усвідомити Сталін. Підписуючи 18 грудня 1940 року директиву № 21 Верховного командування німецької армії (операція «Барбаросса»), Гітлер підкреслив основне завдання: «Німецькі збройні сили повинні бути готові розгромити Радянську Росію в ході короткочасної кампанії ще до того, як буде закінчена війна проти Англії». На розгром Червоної армії відводилося від 4 до 6 тижнів. Початок бліцкригу (блискавичної війни) призначався на 15 травня 1941 року. У зв’язку з не запланованою раніше кампанією на Балканах (проти Югославії і Греції) строк нападу на СРСР переносився на 22 червня 1941 року.

4. СУВОРОВСЬКИЙ МІФ

Підготовку до вторгнення мільйонних армій було неможливо довго тримати в таємниці. 2 травня 1941 року посол Німеччини в Москві Ф. Шуленбург надіслав у міністерство закордонних справ рейху досить красномовну депешу: «Я і вищі чини мого посольства постійно боремося з чутками про неминучий німецько-російський воєнний конфлікт. Майте на увазі, що спроби заперечити ці чутки тут, у Москві, залишаються наперед неефективними, якщо вони безперервно надходять сюди з Німеччини». Сталін, однак, розглядав повідомлення своїх численних агентів про війну, що наближалася, як дезінформацію, спровоковану англійськими спецслужбами. Він був переконаний, що радянсько-німецький двобій стане можливим тільки після того, як Гітлер тим або іншим способом покінчить з англо-німецькою війною, а тому діяльно готувався, щоб зустріти цей ще не близький виклик. Уздовж нового радянського кордону — тепер уже з Німеччиною, будувалися оборонні споруди, названі «лінією Молотова». Щоб прискорити їх будівництво, у тому числі силами червоноармійців, на території, здобутій завдяки пакту Ріббентропа — Молотова, було розміщено понад 2 млн. солдатів і командирів. Із укріплень на старому кордоні («лінії Сталіна») демонтувалося озброєння, щоб посилити «лінію Молотова».

З легкої руки колишнього офіцера-розвідника Володимира Різуна, який прибрав собі епатажний псевдонім Віктора Суворова, у пострадянській історіографії з 1992 року точиться малопродуктивна суперечка з приводу того, хто напав першим? Ідеться про те, що Гітлер нібито зробив 22 червня 1941 року вимушений крок, тільки щоб попередити призначений на початок липня напад Радянського Союзу на Німеччину. Суперечка є малопродуктивною через те, що план стратегічного розгортання Червоної армії для війни з Німеччиною з якихось причин й досі є засекреченим. Не підлягає сумніву лише одне: Гітлер розглядав існування Радянського Союзу як найбільшу загрозу для Німеччини навіть у ті часи, коли сидів у тюрмі і писав свою книгу «Моя боротьба», а Сталін розпочав масштабну підготовку до майбутньої європейської війни з 1927 року. Обидва до 1941 року багато встигли зробити, щоб наблизити реалізацію давніх задумів. Але конкретна ситуація не підтверджує висновків Суворова про заплановане вторгнення Червоної армії в Німеччину в липні 1941 року. Крапку в дискусії поставить лише відкриття засекречених архівів. Здійснений англійським істориком А. Буллоком аналіз розробки операції «Барбаросса» зі свого боку засвідчує, що Верховне командування Вермахту не враховувало, як один з варіантів, протистояння гіпотетичному радянському наступу.

Вторгнення німецьких військ та їхніх союзників почалося 22 червня о 3-й годині 15 хвилин. Група армій «Північ» повинна була розгромити радянські війська в республіках Балтії і зайняти Ленінград. Група армій «Центр» повинна була завдати поразки військам, розміщеним у Білорусії, і захопити Москву. Група армій «Південь» мала своїм завданням розгромити війська, розміщені на Правобережній Україні, після чого оволодіти Києвом і Донбасом.

Німецькі війська спромоглися дійти до Волги, але операція «Барбаросса» провалилася. Червона армія не була знищена ні за 4—6 тижнів, ні за півтора року. Восени 1942 року вона почала свій зворотний шлях — від Волги до Берліна.

5. ОСТАННІЙ МІФ ПРО ПОЧАТОК ВІЙНИ

У квітні ц. р. в Москві з’явилася книга депутата Державної Думи і професора Інституту міжнародних відносин Володимира Мединського «Война. Мифы СССР. 1939—1945 рр.». Я придбав примірник з додаткового 10-тисячного накладу і думаю, що ця книга перевидаватиметься й надалі. Автор переконливо нищить радянські міфи про війну. Як відгукується на книгу колишній начальник Інституту воєнної історії В. Золотарьов, вона є «щирим, захопливим, правдивим твором». Як же так: головна міфотворча установа в галузі історії Другої світової війни схиляє голову перед представником нового покоління, який нещадно нищить створені нею міфи? Ларчик відкривається просто. В. Мединський розвінчує застарілі, уже непрацюючі міфи, щоб втертися в довіру нового покоління читачів, яке виховується в безцензурних умовах. Його головне завдання — боротьба з працями останньої чверті століття, в яких на підставі архівних документів розкривається нефальсифікована історія війни. Це, користуючись виразом Юрія Афанасьєва, «другая война».

Книга В. Мединського має 672 сторінки і охоплює всю воєнну проблематику. Спинімося лише на одному міфі радянської доби, яким пояснювалися невдачі 1941—1942 рр. Мова йде про раптовість нападу Гітлера. Відповідь Мединського досить проста: «Вы знаете, я не буду разбирать этот пласт литературы. Дам всего одно простое объяснение — и это будет самая короткая глава в книге. Даже без эпиграфа. Немцы были сильнее. Все» (стор. 144).

Півтора року Вермахт нищив Червону армію, тому що був сильнішим. Невже він став після всіх своїх перемог настільки слабким, що не зміг уникнути хресного шляху до Берліна? Чим пояснюються насправді його початкові перемоги й наступні поразки? Не буду повторювати аргументацію, яку «День» опублікував «День Перемоги... в якій війні?». Можу тут лише висловити здогад, чому Гітлеру і його генералам бліцкриг здавався реальним завданням: вони знали про ставлення основної маси радянських людей до влади, яка зробила репресії головним методом державного управління. Тому напередодні «віроломного», як казали в радянські часи, нападу гітлерівської Німеччини на СРСР треба скласти глибоку шану тим бійцям і командирам Червоної армії, які не сплутали політичний режим з Вітчизною і в найбільш несприятливих умовах прирекли на невдачу головне завдання операції «Барбаросса» — бліцкриг.