Небезпечний «подарунок»,

У першому номері московської «Литературной газеты» за 2004 рік читач може знайти матеріал під назвою «Втрачене братерство» («Потерянное братство»), присвячений 350-річчю Переяславської ради. На початку цього матеріалу журналіст Анатолій Друзенко написав: «Добре пам’ятаю, з яким розмахом святкували 300-річчя цієї історичної події… До цієї дати був приурочений і щедрий подарунок Микити Хрущова: саме у рік 300-річчя до складу України передали Крим».

Саме версія хрущовського «щедрого подарунку» є тепер найбільш розповсюдженою, коли в Росії згадують Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. З цього й розпочну.

Надзвичайно примітно, що в попередні роки (власне, до серпня 1991-го, себто до проголошення незалежності України) це рішення як «подарункове» не трактували. Це однозначно вважалося, як висловлювалися в ті часи, торжеством історичної справедливості, яскравим свідченням дружби (неодмінно, як тоді писали, «братерської») між російським і українським народами. Потім акценти в цих оцінках почали змінюватись. Так, у виданій 1996 року в Москві книзі «Політична історія: Росія — СРСР — Російська Федерація» читаємо: «У галасі цілинної кампанії, що розпочалася, якось не дуже голосно пролунав опублікований 27 лютого 1954 року тижневої давності указ, що затверджував постанову Президій Верховних Рад РРФСР і УРСР про передачу Криму з російського підпорядкування в українське — як своєрідний «подарунок» до 300-річного ювілею «возз’єднання» України з Росією». Те, що слова «подарунок» і «возз’єднання» взято в лапки, мало що міняє в суті твердження автора цих слів.

Те рішення, зрозуміло, не було ніяким дарунком Росії, оскільки Крим історично є батьківщиною кримських татар, з якими так брутально обійшовся сталінський режим, покаравши їх депортацією в 1944 році. Принагідно нагадаю, що Росія вперше з’явилась на обрії Кримського півострова з бажанням загарбати (чи «присоединить») цю територію у XVIII столітті. До цього відносини з Кримом розвивала в основному Україна.

Так от, після «покарання» татар сталінський режим почав вимагати не від когось іншого, а саме від України компенсувати втрачені на півострові людські й матеріальні ресурси. Зокрема, шляхом переселення колгоспників із України. У серпні 1944-го було ухвалено постанову Державного комітету оборони (ДКО) СРСР № 6372 с «Про переселення колгоспників в райони Криму».

І тут коротко знов згадаймо події XVIII століття. 8 квітня 1783 року, як відомо, Росією було проголошено Маніфест про приєднання (чи загарбання) Криму. До речі, цей акт деякі фахівці-правники визнають антиправовим з погляду міжнародного права, нагадуючи, зокрема, про те, що тоді європейські держави виступили проти дій Росії. Тоді російські керівники заявили, що Крим приєднано лише з однією метою — цивілізувати місцеве населення. Паралельно розростається курс на розрив зв’язків України з Кримом. Тут не місце згадувати про «потемкинские деревни» та інші яскраві свідчення того, що процес цивілізування «пішов», але одну подію згадаю обов’язково.

Справа в тому, що Катерина II взяла курс на заселення Криму росіянами. Насамперед за рахунок армії. Російським солдатам запропонували демобілізацію за умови їхнього поселення в Криму. У січні 1785 року Катерина II видала указ про відправку до Криму рекрутських жінок. Однак цей процес «не пішов». Тоді дали згоду на те, щоб заселяти в Криму «малороссийских девок», але й тут особливого ефекту не досягли. Російські вояки охоче давали згоду залишитись на кримській землі, але після жаданої демобілізації розбігалися по неосяжних російських просторах.

І тоді в Петербурзі дійшли простого висновку. Напевно, ви вже здогадалися (або знаєте) якого: переселити на півострів українців. Хоча не просто українців, а тих, які мешкали на загарбаних Польщею територіях. Втім, це вже інше питання. Нас цікавить у даному випадку лише сам спосіб розв’язання кримського питання за рахунок українців. Наприкінці ХIХ та на початку ХХ століття на території колишнього Кримського ханства домінували українці. Наприклад, за переписом 1897 року на території Таврійської губернії українці становили 42,2%, росіяни — 27,9%, татари — 13%, німці — 5,4%, євреї — 3,8%, болгари — 2,8%, решта інші національності. Що було далі — відомо. Царат міняв свою демографічну політику, навмисне заселяючи найкращі кутки окраїн, за словами не кого-небудь, а фахівця з національної політики товариша Сталіна, «колонізаторськими елементами, для того, щоб відтіснити місцеві національні маси в гірші райони та посилити національний розбрат».

У даному випадку слова «вождя народів» не підлягають сумніву, як не підлягає сумніву й те, що він успішно продовжив (хоча й під іншими штандартами) лінію царату в даній царині. За переписом 1939 року, у Кримській Автономній Соціалістичній Республіці було 48,8% росіян, 25,3% татар, 10,2% українців, а 15,7% складали інші національності. У складі 26 адміністративних районів було 6 татарських, 2 німецькі, 2 єврейські, 1 український, а решта — із змішаним населенням.

Надзвичайно цікаво, що всі ці цифри та історія питання з переселенням до Криму українців і з подальшим їхнім «розчиненням» були відомі тодішньому першому секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову, який з 1944-го очолював ще й уряд УРСР. Зауважу, що не лише він, а й інші більшовицькі вожді доволі часто звертались до досвіду царату при прийнятті рішень з тих або інших питань. Наприклад, коли Хрущов ініціював у 1948 році прийняття закритого указу Верховної Ради СРСР про виселення з України колгоспників, що ухиляються від «суспільно корисної праці», він мав перед очима довідку про те, як аналогічні заходи застосовувались за царату.

Об’ємну довідку про Крим Хрущову підготували ще у вересні 1943 року. У цьому документі за підписом старшого наукового співробітника Інституту економіки Академії наук УРСР І.Романенка підкреслювалось: «Крим протягом 150 років був однією з колоній старої Росії і випробував «на своїй спині» національно-колоніальну політику царату». Показувалось і те, що «на своїй спині» винесли тоді інші народи, особливо татари й українці.

І тут саме час знов повернутися до подій 1944 року. Згадане рішення ДКО СРСР потягло за собою рішення Раднаркому УРСР і ЦК КПУ від 18 серпня 1944 року про переселення до Криму 9 тисяч колгоспників з різних областей України. Тоді ж, у серпні, заступник голови Раднаркому РСФРР А.Гриценко писав уповноваженому ДКО з переселення колгоспників в райони Криму Дем’янові Коротченку: «...Прошу врахувати, що, хоча термін виконання плану переселень Державним Комітетом Оборони і встановлено 1 жовтня 1944 р., але потреба Криму в людях для збирання винограду, плодів і збереження тварин та майна у колишніх татарських господарствах потребує прискорення переселення». І переселення прискорили. На 3 жовтня 1944 року до Криму з УРСР приїхало 10 017 осіб.

Інформуючи ЦК ВКП(б) про виконання постанови про переселення колгоспників, Коротченко писав: «Відбір колгоспників-переселенців… відбувався на підставі роз’яснювальної роботи серед колгоспників, ознайомлення із пільгами переселенцям, що їх надає держава. У результаті проведеної роботи було підібрано до переселення необхідну кількість колгоспних сімей, керівних працівників сільського господарства та фахівців».

Проте будь-який фахівець з радянської історії (а надто той, хто її переживав) знає, яка велика відстань існувала між прийняттям рішень, обіцянками влади й реаліями. Засвідчує це, зокрема, один цікавий документ — лист із Сільгоспвідділу ЦК КП(б)У, скерований до структури під такою самою назвою у ЦК ВКП(б) у січні 1945 року. Йшлося про скарги переселенців із Житомирської області: «У своїх листах переселенці скаржаться, що на місці — в Криму до них ставляться як до спецпереселенців, вважають їх сім’ями поліцейських і засланих до Криму.

Крім того, колгоспники повідомляють, що постанова ДКО стосовно видачі картоплі колгоспникам, які переселилися, замість того, що вони здали на місцях попереднього мешкання, у районах Криму не виконується». А завершувався лист проханням вжити заходів «до створення нормальних умов переселенцям».

Не випадково Хрущов, який добре знав, що зробили з татарами та українцями у XVIII і XIX століттях у Криму і який, використовуючи слова Валерії Новодворської, взагалі знав, «що ж таке Україна і з чим її їли Російська імперія і СРСР», отримавши вказівки щодо переселення людей, мав складні почуття. Поступово в нього почало формуватись враження, що в черговий раз Україна віддає людські й матеріальні ресурси, нічого не одержуючи натомість. Почала визрівати ідея, що більш справедливо було б просто включити Крим до складу України. До речі, значною мірою такий підхід стимулювало його знайомство з історією Кримського півострова, інформацією про його давні зв’язки з Україною.

І ось зі своєю ідеєю Хрущов поїхав до Москви, де тоді отримав категоричну відмову й страшну прочуханку. Ось що він розповів про це одному з апаратних працівників: «Я ось був у Москві й заявив: Україна в розрусі, а всі з неї тягнуть. А от якщо їй Крим віддати?.. Так мене після цього як тільки не називали і як тільки душу не трясли. Стерти на порох були готові! І нічого, як бачиш, живий!» Приписує автор спогадів Хрущову й такі слова: «Людей дам, а Крим заберу. Все одно».

Так воно в лютому 1954-го й сталося. До речі, рішення Президії Верховної Ради СРСР аргументувалось спільністю економіки, територіальною близькістю й тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною.

Довкола цього було влаштовано широкомасштабну галасливу кампанію, «оздоблену» згадками про 300-річчя Переяславської ради. Безумовно, не слід відкидати того, що фактом передачі Криму Хрущов до певної міри реалізував свої попередні амбіції. Це був також до певної міри антисталінський крок. Та хоч би як там було, в даному випадку важлива мотивація дій Хрущова, який (при всьому його щирому інтернаціоналізмі) прагнув відстояти інтереси України, що зазнала великих втрат, але була змушена багато віддавати Молоху «общесоюзной копилки». Відтак можна констатувати, що передача Криму була не ексцентричним, а цілком свідомим і мотивованим кроком Хрущова. При цьому, зрозуміло, він не передбачав, що Україна відокремиться й буде незалежною державною.

Та був ще один маловідомий фактор, який, поза сумнівом, вплинув на поведінку Хрущова не в 1954-му, а ще в 1944 році. Тоді, в лютому, група діячів Єв рейського антифашистського комітету (ЄАК) надіслала Сталіну листа з ідеєю створити в Криму Єврейську Радянську Соціалістичну Республіку. Її створення, зазначали автори листа, «назавжди розв’язало б по-більшовицьки, в дусі ленiнсько-сталінської національної політики проблему державно-правового становища єврейського народу та подальшого розвитку його вікової культури».

Ця ідея отримала назву «створення радянської Каліфорнії». Хрущов, зрозуміло, був «у курсі», й у нього були свої уявлення про майбутнє Криму. Ось як він згадував ті події у своїх мемуарах: «Коли визволили Україну, в ЄАК склали документ (на знаю, хто був ініціатором), в якому пропонувалось Крим (після виселення звідти татар) перетворити на єврейську автономію в складі РРСФР… Чи потрібно було створювати в Криму єврейську автономну республіку? Я вважаю, що як уже була Єврейська автономна область, то навряд чи потрібно щось створювати в Криму».

Він знав, скільки Крим коштував і коштує Україні, а тому не збирався кооперуватися із творцями «радянської Каліфорнії», хоча, як добре відомо, ніколи не був (на відміну від Сталіна) юдофобом. Хрущов поїхав до Москви, нарвався на скандал, але все-таки по-хрущовськи щиро пообіцяв: «Людей дам, а Крим заберу. Все одно».

І забрав. Та врешті-решт — не для себе ж! Не для олігархів, які роблять із державного заповідника власний маєток. І не для нафтових баронів із сусідньої (звісно, братерської — нет базара!) держави, які гарячково скуповують ділянки й приватизують морські пляжі.

Не для себе й не для них…

Post scriptum.

Тепер ще раз про згадану публікацію в «Литературной газете». Там вміщено розмову народного депутата України Тараса Чорновола і доктора історичних наук, депутата Держдуми Наталі Нарочницької. Остання припускається дивних помилок, стверджуючи, наприклад, що Грушевський і Винниченко (а тепер дослівно!) «очолили радянську Україну, воліючи працювати на виділення України в будь-якій, хоча б у більшовицькій формі».

Та йдеться не про це. Увесь пафос свого виступу вона спрямовує на скорботу за втраченим братерством, вказує на (процитую мовою оригіналу) «гнилостное тление славянства, в котором мы — и великороссы, и малороссы — находимся». Нарочницька закликає при цьому до єдності, визнаючи, що «самоідентифікація українців як нації є реальність самосвідомості мільйонів. Некорисно нав’язувати інше».

Це правда, але чому тоді в самосвідомість мільйонів росіян інсталюють думку про Крим як «подарунок» Хрущова Україні, про те, що за Тузлу можна вступити з Україною у збройний конфлікт etc? Яке «братерство» може вирости з цього?

Відповіді не нав’язую, а пропоную шукати разом. Втім, є одна публіцистка, яка для себе відповідь, здається, вже віднайшла. Це — згадана, і як завжди, пасіонарна Валерія Новодворська. Її словами і завершу: «…Росія не вибачилась і навіть не зрозуміла, що віддати Крим — це означає принести спокутувальну жертву. За що? А ось за що! За розгін і арешти членів культурологічного товариства «Просвіта». За смертний вирок по 64-й статті (замінений 15-ма роками) Левку Лук’яненку та його товаришам за одні лише розмови про національну незалежність у 60-ті роки. За мученицьку смерть у радянських таборах великого поета Василя Стуса, українського Рільке… За те, що В’ячеслава Чорновола в таборі водили по снігу босоніж. За сім років таборів і п’ять років заслання для Ірини Ратушинської — за одні лише вірші. За депортацію й вічні арешти кримських татар (вони зробили вибір: залишитись в Україні, а не в Росії), за сім термінів Мустафи Джемільова. І це не «старинный спор славян между собою».

Додайте ще Голодомор 30-х років. Арбітр у таких суперечках — міжнародний трибунал».

Від себе додам лише одне: вірю, що до такого трибуналу у взаєминах Росії та України ніколи не дійде. А тому не варто розбиратись, хто та що кому «подарував» і чи були «подарунки» взагалі. Тоді й братерство ніколи не перейде в категорію втраченого.