Несподіваний перегук: В’ячеслав Липинський та Iван Франко-2
Закінчення. Початок читайте «День», № 165-166
Саме такий обмежений погляд Михайла Драгоманова на місце і роль основних класів суспільства, його «мужикофільство», за висловом Івана Франка, обумовили «і в чисто культурних та освітніх справах занадто вузьке розуміння нації як плебса, не позволяло йому ставити діло національного розвою так широко як воно ставиться у нас нині».
І перед І. Франком, і перед В. Липинським, таким чином, із визнанням і прийняттям ідеї самостійності української нації поставало завдання пошуку нових соціальних і політичних орієнтирів та механізмів їхньої реалізації. У цих пошуках обидва діячі були далекі від однобічного доктринерства, доповнюючи соціальний плюралізм плюралізмом політичним і релігійним.
Показовою щодо цього є реакція Липинського на закид О. Назарука, «що Ви (В. Липинський. — Ю.Т.) не почали з убиття попередників, у нас велетнів пропаганди: Драгоманова, Франка, ...і навіть Шевченка як суспільно-державницького пропагатора...». Назарук вважав, що «будова нового не можлива без повалення старого і без вивезення румовищ з нього... Маса — і то не тільки черні, але й інтелігенції — доконче потребує зрубання й викорчування старих гаїв, де молилася, заки зачне молитися в новій святині».
В. Липинський натомість пропонував інший підхід. Покладаючись на досвід всесвітньої і української історії, він стверджує, що революційні перетворення лише тоді мають успіх, коли їхній провід включає до свого складу представників старої еліти. Не відходячи від своїх консервативних позицій, Липинський завжди був готовий акцептувати позитивне й у своїх політичних опонентів, а не «викорчовувати» інші ідеології, як це пропонував йому галицький респондент. «Шевченко, Франко, Драгоманов — революціонери. — відповідав В. Липинський О. Назарукові. — Боротьба з деякими їх шкідливими думками при помочі понижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них свої натхнення». Він вважав, що вада українського суспільного руху полягає не в тому, «що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів». Отже, на думку В. Липинського, потрібно було утверджувати не тільки негацію революціонерів, а «витворювати» консерваторів із позитивною програмою. «Витворення цієї позитивної консервативної державницької думки, — наголошував Липинський, — думаю, має для нас далеко більше значення, ніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації — ця боротьба безнадійна».
До того ж учений вважав, що боротьба за відновлення національної державності має бути пов’язана з поверненням до українства його власних аристократичних верств, найбільш політично досвідчених, освічених, культурних, але таких, що досі стояли на польському чи російському національно-державницькому ґрунті.
Ці думки про національне відродження полонізованої української шляхти переконливо викладені В. Липинським у листі до І. Франка, датованому 20 серпня 1912 року, який зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури НАН України. У ньому вчений сердечно дякує Франкові за виявлений інтерес до щойно виданого збірника «Z dziejуw Ukrainy», прихильне ставлення до цієї праці та висловлені зауваження. Збірник, як відомо, був присвячений пам’яті хлопоманів В. Антоновича, П. Свєнціцького і Т. Рильського, які у 60-х рр. ХІХ ст. започаткували поворот української шляхти польської культури та римо-католицького обряду до участі у національному й політичному відродженні України. Крім чисто наукового значення книга «Z dziejуw Ukrainy» мала і надзвичайно сильний громадсько-політичний резонанс у галицькому суспільстві, й не лише у тих колах, яким вона була безпосередньо адресована — спольщеним представникам української шляхти, — а й у широких колах інтелігенції. Ось що писала у зв’язку з цим газета «Діло» у 1918 р.: «Популярною серед української інтелігенції в Галичині була книжка теперішнього посла Української держави у Відні В. Липинського «Z dziejуw Ukrainy». Не знати, чи автор був певний, що його книжка відіграє колись таку велику ролю в життю Української держави. Наклепи польської преси на українство, — а спеціально на Українську державу — заєдне вислізування, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українському суспільстві жиє лише дух руїни й анархії — обурили багато тутешніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осторонь українського життя. Ці люди почали вертати до українства — українською мовою і то гарною володіють добре, бо навчились її прямо від народу. Трудно її дістати, а за відступлення платять грубі гроші. І зустрінете, нині ще недавного «нібито» поляка, як він з завзяттям студіює цю книжку, а наслідок — він віднаходить себе — він стає українцем».
З контексту листа випливає, що І. Франко, очевидно, радив В. Липинському звернути увагу на свої праці з історії України та національного відродження. Липинський у відповідь засвідчує, що низку їх він використав у своїй студії про С.Кричевського, вміщеній у «Z dziejуw Ukrainy», а також у брошурі «Slachta na Ukrainie». При цьому він висловив надію повернутися до них при підготовці другого тому «Z dziejуw Ukrainy», який мав бути присвячений національному відродженню полонізованих українських верств у ХІХ ст. Липинський називає Івана Франка «найкращим знавцем впливу Польщі на українську національну справу» і зазначає, що «той, хто ці впливи досліджує і з цими впливами бореться, не має права зробленого Вами в сім напрямі не знати». Йдеться, зокрема, про праці І. Франка «Хмельниччина 1648—1649 рр. в сучасних віршах», «Студії над українськими народними піснями», опублікованими у «Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка».
Водночас В. Липинський вважав за необхідне висловити деякі пояснення, оскільки І. Франком, очевидно, не зовсім правильно була сприйнята мета і завдання, випущеного у світ збірника. Липинський зауважує, що поява «Z dziejуw Ukrainy» органічно пов’язана з виданням часопису «Przegl№d Krajowy», з його брошурою «Slachta na Ukrainie» і є продовженням розпочатої гуртком, як він зазначає, правобережних українців-латинників праці в напрямку національного відродження спольщених українських верств. Ця діяльність була неправильно трактована Франком як внесок в історію польської шляхти на Україні, тоді як Липинський вважав цю діяльність наповненою принципово іншим змістом. Йшлося саме про українську шляхту, яка, на думку В. Липинського, мала визначити свою позицію до українського народу, повернутися до власної національної ідентичності і взяти участь в українському відродженні.
«Ми, — зазначає він, — по суті є спольщеною українською верствою, тобто маємо ще, хоч слабі, а все-ж не забуті українські традиції (переважно політичні), маємо свою, хоч убогу поки що, але оригінальну українську культуру, котра виявилась між іншим в літературі нашого відродження, почавши від Падури та Чайковського до сьогоднішнього дня».
Водночас, розглядаючи відносини польсько-українські на українських теренах, В. Липинський рішуче відкидає ідею асиміляції польської верстви в українському середовищі. Втрату національної ідентичності Липинський у будь-якому варіанті вважав негативним явищем, яке, за його словами, «є все і всюди шкідливим духовним зубожінням денаціоналізованої верстви».
Він наголошує, що «українізація» полонізованих прошарків українського соціуму не є денаціоналізацією поляків, «не є регресом, а виявляє процес відродження, процес розвитку захованих в нас (полонізованої української шляхти. — Ю.Т.) наших традицій, процес збагачування, а не зубожування нашого духовного «я».
Така позиція В. Липинського викликала бурхливу реакцію насамперед в українському суспільстві. Для багатьох діячів українського відродження була зрозумілою і прийнятною позиція «хлопоманів», які поривали з своїм соціальним статусом, включаючись в український рух. У даному випадку пропонувалось відродити традиції української шляхти і зберегти особливості її соціальної і культурної сутності, які Липинський вважав надзвичайно цінними для українського руху. Фактично, це було несподіваним для багатьох запереченням безоглядного «народолюбства» в тогочасному українському суспільному житті й намаганням визволитися від ліберально-народницької однобічності у політиці та історіографії. Така позиція базувалася на глибинному усвідомленні своєї приналежності до шляхетського стану та переконанні, що останній має бути органічним складником українського народу і повернути собі роль провідної верстви.
«Вважаємо себе лише і виключно Українцями, — резюмує В. Липинський у листі до І. Франка. — Хочемо розвивати свою національну культуру, виходячи з унаслідованих по історії українських традицій нашої верстви, а не тільки беручи культурні здобутки інших українських верств. Се потреба нашого духовного «я» і імператив нашого суспільного світогляду».
Таким чином, В. Липинський рішуче відмовляється від наявної досі традиції в українському русі представляти «панів» як ворогів народу. На його думку, повертаючись до свого народу з російського та польського таборів, вони вносять у процес українського відродження свій культурний, господарський, адміністративний досвід, інтелектуальні та матеріальні цінності, суттєво посилюючи позиції українського громадянства. Без українського «панства» Липинський не бачив перспективи будівництва української державності. Саме тому громадсько-політична діяльність В. Липинського переслідувала мету залучити якомога ширші прошарки землевласницької дворянської верстви до процесу українського національного самоусвідомлення. Оцінюючи ретроспективно свої зусилля в цьому напрямку, Липинський зазначав: «Ми давні передвоєнні самостійники й хлібороби весь свій вік думали инакше (ніж українські демократи. — Ю.Т.) й увесь свій вік працювали, щоб національно свідомих «поміщиків» було на Україні якнайбільше. Бо ми, як люде, що хотіли української держави, були певні, що поки український поміщик буде вважати себе за Росіянина або Поляка, то збудувати державу, навіть республіканську, не вдасться».
Запорукою нормалізації українсько-польських взаємин було, на думку Липинського, визнання польською стороною національних домагань українців. При цьому заперечувалося будь-яке угодовство, яке йшло врозріз із вимогами поділу Галичини в Австро-Угорщині, намірами здобути автономію України в Росії. «Стоячи на ґрунті українського автономізму (в найширшому розумінні цього слова), хочемо мирно жити з Поляками на нашій землі, поскільки вони себе признаватимуть горожанами України, і мати в них підмогу для наших автономістичних змагань, але не авангарду польськості».
Звертаючись до Великого Каменяра з цими роз’ясненнями, В. Липинський, попри різницю в ідеологічних світоглядах, очевидно, усвідомлював і чималу спільність політичних інтересів з огляду на те, що І. Франко від кінця ХІХ ст. перейшов на самостійницькі позиції. Для Липинського було надзвичайно важливим отримати «від українського свідомого суспільства» зрозуміння своєї позиції. І роль у цьому Івана Франка «як одного з найвидатніших представників» цього суспільства і як «діяча і письменника, котрому ми, — зауважує Липинський, — правобічні Українці-латинники — дуже, дуже багато в свому самопізнанні завдячуєм», було важко переоцінити.
