Олександр ШУЛЬГИН

Закінчення. Початок читайте: «День» № 113-114

Таким чином, доба Української Центральної Ради та УНР нерозривно пов’язана з ім’ям Олександра Шульгина, який закладав основи міжнаціональної та міжнародної політики України. За півроку перебування О. Шульгина в уряді УНР він фактично організував міжнаціональну діяльність українського уряду і вивів Україну на міжнародну арену взаємовідносин. До його найбільших і незаперечних заслуг належить той факт, що в надзвичайно складних зовнішньо- і внутрішньополітичних обставинах, за умови формальних федеральних зв’язків із Росією, він домігся фактичного визнання України Францією та Англією. Продовжуючи список держав, які тоді визнали УНР, слід додати також Болгарію, Німеччину, Австрію, Угорщину, Туреччину, Польщу, Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Аргентину та незалежну на той час Грузію.

Із встановленням 1918 року гетьманського уряду П. Скоропадського, який виступав у спілці з Німеччиною, Україна була фактично окупована німецькими військами. Центральна Рада, з огляду на її опозицію до гетьманського уряду, була розігнана німецьким військовим командуванням. Розуміючи надзвичайну небезпеку домінування проросійських сил в оточенні гетьмана П. Скоропадського, національні партії (які складали кістяк Центральної Ради) до нового уряду не йшли, але залишали своїх людей у державній адміністрації. Це давало їм можливість зберігати певний вплив і навіть блокувати деякі дії гетьманської влади. Створений пізніше цими партіями Український Національний Союз дійшов висновку про необхідність посилення свого політичного впливу і, перебуваючи в опозиції до гетьманського уряду, домігся включення своїх представників (Лотоцький, Леонтович, Славінський, Стебницький та інші) до уряду. Ці зміни у гетьманському уряді, у додаток до того, що Міністерство закордонних справ було під контролем представника Центральної Ради Д. Дорошенка, призвели до фактичного створення нового уряду, контрольованого національно-патріотичними силами з середовища Центральної Ради. Зрозумівши, що він втрачає контроль над урядом, П. Скоропадський створює новий уряд під головуванням Гербеля. У ньому вже реально домінували російськофільські сили. У відповідь на це Національний Союз піднімає повстання проти гетьманського режиму і проголошує Директорію, яка встановлює свій політичний контроль над Україною 18 грудня 1918 року.

БОЛГАРСЬКИЙ ЦАР ФЕРДІНАНД (1861—1948). САМЕ ВІН БУВ ГЛАВОЮ ДЕРЖАВИ В ТОЙ ЧАС, КОЛИ ОЛЕКСАНДР ШУЛЬГИН ПРИБУВ ДО СОФІЇ ЯК ПОСОЛ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ / ФОТО З САЙТА ALTHISTORY.WIKIA.COM

У цьому бурхливому вирі політичних змін Олександр Шульгин залишається вірним своїм демократичним переконанням. З огляду на неприйняття авторитарності та загального курсу режиму гетьмана Скоропадського, він відмовився від посади міністра закордонних справ у гетьманському уряді Ф. Лизогуба. Проте навіть при своїй гострій критиці гетьманського перевороту Шульгин не припиняв своєї активності на дипломатичній ниві, особливо в аспекті послідовного відстоювання української незалежності. Так, у травні 1918 року він очолював політичну комісію української делегації, яка вела мирні переговори з представниками совєтської Росії — Х. Раковським і Д. Мануїльським. 1 червня 1918р. О. Шульгин врешті погодився стати одним із п’яти членів Міністерства закордонних справ, яке на той час очолював Д. Дорошенко.

Це відомо зі свідчень Д. Дорошенка, на які традиційно посилаються дослідники. Але їх дещо уточнює виявлена нами біографія О. Шульгина. Зокрема, в ній повідомляється: «Після квітневого (1918 рік) перевороту і припинення діяльності Центральною Радою при Міністрові Справ Закордонних Д. Дорошенкові був іменований членом Ради Міністра та разом повнив обов’язки голови політичної комісії при Мировій делегації Української держави в переговорах з Радянською Росією».

Дипломатичні переговори з совєтським урядом проводилися відповідно до умов Брестського договору, за яким Москва була зобов’язана укласти мир з Україною. Офіційні делегації Української держави та совєтської Росії обговорювали справу припинення бойових дій між сторонами, фінансові та майнові претензії сторін, питання забезпечення роботи транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, культурних зносин. Найгострішим було питання кордонів. Переговори проводили українською та російською мовами через перекладача. Досягнуте сторонами перемир’я не набуло свого подальшого розвитку в переговорному процесі. Представники більшовицького уряду, терплячи фіаско при обговоренні практично усього кола проблем, не були зацікавлені у виробленні умов мирової угоди і вдалися до тактики затягування переговорів. Такі дії не пройшли непоміченими повз увагу українських дипломатів. Керівник Української мирової делегації С. Шелухін повідомляв уряду про нещирість більшовицького уряду, який, на його думку, лише очікував слушного моменту, «аби погубити Україну». Разом із тим сам факт таких переговорів означав фактичне визнання російським більшовицьким урядом незалежної Української держави і мав важливе політичне та історичне значення.

Гетьманський уряд надавав великого значення зовнішньополітичній діяльності Української держави, головним завданням якої було домогтися її визнання іншими державами світу. У становищі, в якому перебувала Україна, цілком зрозумілий пріоритет надавався Німеччині та іншим країнам Четверного союзу, які були партнерами України по Брестських переговорах (також Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина). Тож до цієї праці залучалися найдосвідченіші українські дипломати.

25 червня 1918 р. наказом гетьмана Павла Скоропадського О. Шульгина було призначено уповноваженим міністром і Надзвичайним Послом уряду України у Болгарії. За іншими даними, ця подія відбулася на початку липня. До столиці Болгарії Софії Шульгин прибув 25 липня 1918 року і був приязно прийнятий болгарським царем Фердінандом. Офіційна церемонія акредитації та вручення вірних грамот відбулася 7 вересня 1918 року. Ця дата є початком офіційних дипломатичних відносин між Україною та Болгарією у ХХ ст.

Українське посольство в Болгарії мало такий склад: посол — О. Шульгин, радник посла — Ф. Шульга, перший секретар посольства — В. Драгомирецький, другий секретар — Д. Шолудько, військовий аташе — генерал Б. Боровський. У Софії Олександр Шульгин користувався великою прихильністю царя Фердінанда, а пізніше — царя Бориса, що було виключно важливим для вирішення долі 15 000 українських військовополонених, які на той час перебували на території Болгарії. Завдання повернути їх на Україну було одним із головних пріоритетів діяльності О. Шульгина як посла Української держави в цій країні. І хоч повернення їхнє в Україну виявилося ускладненим переворотом, який було вчинено в Софії, та подальшим приходом у країну французьких військових частин, Шульгин як посол України все-таки зміг досягти згоди всіх сторін на повернення полонених українців в Україну та їх організоване перевезення до Одеси. Це була справжня дипломатична перемога.

Україну за часів гетьманського режиму було визнано Німеччиною та її союзниками, вона мала свої дипломатичні місії у столицях цих держав та в нейтральній Швейцарії. У листопаді 1918-го О. Шульгин за дорученням уряду України започаткував прямі контакти з представниками Антанти. Так, відбувалися перемовини з американським послом Мерфі та військовим командуванням Антанти. На жаль, позиція Антанти щодо України на той момент, після укладання Берестейсьткого мирного договору, була негативною, і союзники хотіли бачити її в союзі з Росією. Безсумнівно, союз гетьманського уряду з Німеччиною не міг сприяти позитивному ставленню до України з боку держав Антанти — противників Німеччини у війні. Крім того, з огляду на українсько-німецький союз, держави Антанти на той момент користувалися виключно російськими джерелами інформації про Україну, яка, очевидно, була ворожою до неї. Тому домогтися успіху в своїх переговорах з представниками Антанти Шульгину було складно.

Дипломатична діяльність Шульгина в Болгарії доповнювалася його широкими контактами в середовищі діячів болгарської культури, що пізніше, вже на еміграції, допомогло йому далі розвивати болгарсько-українські відносини, фактично продовжуючи справу українсько-болгарських зв’язків, розпочату ще М. Драгомановим.

Проте глибокий конфлікт із політикою гетьмана П. Скоропадського і тут дається взнаки. Проголошення 14 листопада 1918 р. Скоропадським грамоти про федерацію з майбутньою Росією не могло не викликати в О. Шульгина глибокого обурення. Патріот України, рідний брат якого загинув під Крутами, справедливо вбачає у цьому зраду національних та загальнодемократичних інтересів українського народу. На знак протесту Шульгин подає у відставку з посади посла. «На цій посаді був аж до оголошення Гетьманом маніфесту про федерацію, після чого негайно подався до демісії та, передавши справи посольства радникові панові Шульзі й повідомивши Міністерство закордонних справ Болгарії та болгарського царя Бориса, що «з причин хорости» мусить від’їхати, вирушив до Франції. Після тривалої подорожі і тяжких формальних перешкод прибув до Парижа (подорож тривала з 2 січня 1919 р. аж до 20 березня того ж року)», — так висвітлює ці події автобіографія Олександра Шульгина.

Однак дослідники вказують на те, що перед від’їздом до Франції Шульгин все ж таки ще раз відвідав Софію наприкінці 1918 року з метою формальної ліквідації там українського посольства, яке у зв’язку з кардинальною зміною зовнішньополітичної ситуації у світі та навколо України вимушено припинило свою роботу.

Невдовзі після цього Директорія скинула уряд П. Скоропадського, відновивши цим політичні засади УНР. О. Шульгин знову повертається до своєї праці на міжнародній арені.

Але це вже буде наступний етап діяльності одного із засновників української дипломатії у ХХ ст.