Остання гроза

2 вересня 2005 року мине 60 рокiв закінчення Другої світової війни. Її фінальним акордом став розгром мілітаристської Японії, яка після поразки фашистської Німеччини продовжувала запеклі воєнні дії проти Об’єднаних націй на Далекому Сході, в Азії, в Тихому океані. Кримська (Ялтинська) конференція глав трьох великих антигітлерівських держав (лютий 1945 року) прийшла до висновку про необхідність виступу СРСР проти Японії через 2-3 місяці після закінчення війни в Європі. Це питання було одним із головних і на Берлінській (Потсдамській) зустрічі керівників США, Великої Британії та СРСР (17 липня— 2 серпня 1945 року). Президент Г. Трумен уже на першій зустрічі з Й. Сталіним 17 липня поставив питання руба: в війні проти Японії «США чекають допомоги від Радянського Союзу». Це свідчило про його кревну зацікавленість саме в такому перебігу подій, попри одержане напередодні повідомлення про успішне випробування ядерного заряду в Аламогордо (пустеля Невада) і закінчення монтажу ще двох атомних бомб. Як реалістичний політик Трумен розумів, що вибухи двох, хай найпотужніших бомб не зломлять могутнього ворога. Постраждає, в основному, мирне населення (що й сталося потім), розкидані ж на величезних просторах Тихого океану та Південно–Східної Азії японські війська не зазнають великих втрат і залишатимуться воєнною опорою японського мілітаристського режиму. Для його остаточного знищення ще будуть потрібні титанічні зусилля і значні додаткові жертви. «Було багато причин для моєї поїздки в Потсдам, але найбільш терміновим було те, — писав Трумен пізніше, — щоб одержати від Сталіна особисте підтвердження вступу Росії у війну проти Японії, в чому наші військові керівники були найбільш зацікавленими».

Сталін зі свого боку теж розумів необхідність розгрому далекосхідного ворога, який разом із Гітлером розв’язав світову війну. До того ж, зберігаючи недоброзичливий нейтралітет щодо СРСР, Японія весь час загрожувала у зручний момент вдарити по радянському Далекому Сходу та Сибіру. Вона всіляко перешкоджала мореплавству в цьому районі, за 1941— 1944 рр. затримала близько 180 радянських торгових суден, декілька було потоплено. Відповідні японські структури вели активну шпигунську діяльність у інтересах фашистської Німеччини. Це вимагало навіть у найскрутніші моменти 1941—1942 рр. тримати на Далекому Сході 40 радянських дивізій. Окрім того, після розгрому Японії СРСР сподівався (як і було обумовлено ще на Ялтинській конференції) повернути південну частину острова Сахалін (втрачену царською Росією на початку ХХ століття), приєднати Курильські острови, забезпечити собі морські бази в Порт-Артурі, Дайрені; домогтись спільної експлуатації Китайсько-Східної та Південно- Маньчжурської залізниць тощо. Плекалась надія, що при розподілі зон окупації Японії союзниками на о. Хоккайдо буде введено радянські війська. Все це, крім прямих економічних і воєнних вигод, значно посилювало б вплив СРСР в азійсько-тихоокеанському ареалі. Тому Сталін зразу ж відповів Трумену, що «СРСР буде готовий вступити в дію (проти Японії. — В. Ш. ) до середини серпня і що він дотримає свого слова». Трумен висловив своє задоволення цим запевненням.

Звичайно, кожен із партнерів дбав у першу чергу про свої інтереси. США була вкрай потрібна радянська воєнна допомога в розтрощенні японської воєнної машини. І вони не раз намагалися прискорити виступ СРСР проти Японії. Коли, наприклад, на конференції в Берліні радянська делегація кинула докір партнерам по переговорах, що їх своєчасно не ознайомили з опублікованою 26 липня, так званою Потсдамською декларацією США, Великої Британії та Китаю з ультиматумом Японії про капітуляцію, американська сторона заявила: СРСР не воює з цим агресором. Натяк був прозорим: почнете воєнні дії — можете приєднуватися до такої заяви. Що й було зроблено Радянським Союзом 12 серпня. З іншого боку, США прагнули обмежити просування радянських військ надто далеко та запобігти надмірному зростанню ролі СРСР у цьому регіоні. Такими двома тенденціями в подальшому визначалися конкретні дії союзників у цій війні та відносинах між ними.

Яке відношення до цієї заключної фази Другої світової війни мали Україна й українці? Чому вони в ній брали участь? Це обумовлювалося тодішнім статусом України, як республіки СРСР, що визначало залучення її до всіх (позитивних і негативних) зовнішньополітичних акцій радянського керівництва. В даному випадку йшлося про розв’язання спільного для всього людства завдання — розгромити останнього агресора, який приніс незліченні нещастя всій планеті. До того ж Україна, як один із фундаторів ООН була воюючою стороною у складі Об’єднаних націй, які згуртували свої сили в боротьбі з фашизмом і мілітаризмом. У 1945 році навіть колишні союзники останніх, такі як Італія, ще недавно фашистська — оголосили війну Японії. Активну участь у війні на Тихому океані та Далекому Сході у складі американської й інших союзних армій брали українці, що мешкали в США, Канаді та інших західних країнах. Українська діаспора чимало зробила для зміцнення економічної та воєнної могутності країн свого проживання, як необхідної умови перемоги. Згадаймо хоча б авіаконструкції киянина І. Сікорського, який із 1917 року перебував у США, участь у підготовці перших атомних бомб Д. Кістяківського тощо.

Навеснi та влітку 1945 року до українців, які служили в Червоній Армії на Далекому Сході, приєдналась велика кількість їхніх земляків, які були щойно призваними на військову службу або перебували в діючих радянських військах, передислокованих сюди з Європи. Тільки за травень- липень 1945 року до тихоокеанського узбережжя прибуло 13 тис. вагонів, які перевезли з Європи понад 400 тисяч військовослужбовців, 7137 гармат і мінометів, 2119 танків і самохідних артилерійських установок тощо. Разом із дислокованими в цьому регіоні з’єднаннями вони склали воєнне угруповання в 1580 тис. чоловік, яке мало 27 тисяч гармат і мінометів, 5250 танків і САУ, понад 3700 літаків. Головнокомандуючим цим угрупованням було призначено маршала Василевського. Сюди було перебазовано, наприклад, чимало працівників органів управління і значна частина військ 2-го Українського фронту з його командуючим, одеситом маршалом Р. Я. Малиновським, який і очолив утворений тут Забайкальський фронт. Важливу складову передових з’єднань, що приготувались до удару по японцям, склали прибулі з Європи Шоста гвардійська танкова армія, якою керував двічі герой Радянського Союзу, уродженець с. Сулимівка Яготинського району на Київщині генерал- полковник А. Г. Кравченко; 53 армія — командуючий — герой Радянського Союзу генерал-полковник І. М. Манагаров (народився в м. Єнакієве Донецької області) тощо. Другим Далекосхідним фронтом командував колишній начальник штабу Київського військового округу, а потім і Південно-Західного фронту генерал армії М. О. Пуркаєв. Начальником штабу в нього був генерал-лейтенант Ф. І. Шевченко. Активну участь у плануванні та здійсненні операцій на фронті взяли колишні дніпропетровці, генерал-майор В. О. Семенов і К. С. Грушовий.

Вживались заходи для поліпшення координації дій союзних військ. На надіслану 12 серпня пропозицію Трумена про бажання мати радянського представника у штабі генерала Макартура на Тихому океані в цей же день на цю посаду було призначено визначного військового та дипломата, селянського сина з с. Косенівка Уманського району нині Черкаської області генерал-лейтенанта К. М. Дерев’янка. Після тривалого, досить небезпечного перельоту, він невдовзі прибув до м. Маніла (Філіппіни) для виконання своєї місії.

Іще раніше на прохання СРСР американці охоче погодилися поставити в його далекосхідні порти для перекидання радянських військ до театру майбутніх дій потрібну кількість автомобілів, паровозів та іншого спорядження. Вздовж о. Байкал і далі від Іркутська до Улан-Уде фактично за два місяці побудована по суті нова автомобільна траса. У відповідності до послання президента США від 21 липня радянський уряд дозволив створити в Хабаровську та Петропавловську на Камчатці американські аерологічні станції, які передавали американським військам, що воювали з Японією, інформації про погоду.

Союзникам протистояли одні з найчисельніших збройних сил того часу, які до літа 1945 року нараховували понад 7 млн. чоловік, більше 10 тисяч літаків і близько 500 кораблів. У тому числі Квантунська армія, проти якої випало воювати радянським військам, мала 1,2 млн. чоловік, 22 укріплених райони протяжністю 20—100км по фронту і 40 км у глибину кожен. Курильські острови прикривались береговими артилерійськими батареями, схованими в залізобетонні споруди, і японськими гарнізонами. Всі ці сили спиралися на багаті матеріальні, продовольчі та сировинні ресурси Маньчжурії, Кореї, розвинуту воєнну промисловість цих країн, 13700 км залізниць і 22 тис. км автодоріг, 400 аеродромів тощо.

У ніч на 9 серпня безпосередньо перед початком наступу на японську Квантунську армію Далекий Схід охопила страшенна гроза. Потоки води, велетенські блискавки з громом, здавалося, робили неможливим будь-яке пересування. Після консультацій із Москвою маршал Василевський вирішив не змінювати час першого удару й завдати його без попередньої артпідготовки.

Атакуючі радянські солдати й танки несподівано виникали перед приголомшеними японськими вояками з імли падаючою стіною зливи у супроводі безперервних блискавок і грому як посланці небесної кари. Погодний буревій поєднався з потужним ударом радянських військ і став справжньою останньою воєнною грозою, якою закінчувалась Друга світова. Японці були шоковані таким потужним із воєнного та психологічного погляду навальним наступом під час страшенної зливи з блискавками. Їхню оборону було прорвано в багатьох місцях і переможні бойові дії радянських військ набули блискавичного характеру. До 14 серпня війська Забайкальського фронту під проводом Малиновського пройшли 250— 400 км, досягли центральних районів Маньчжурії та просувались до крупного промислового центру Мукдену. В ході наступу вони форсували Хінганський горний хребет, розтрощивши там чимало японських оборонних споруд. Особливо тут відзначилась Шоста танкова дивізія генерала А. Кравченка. 1-й та 2-й Далекосхідні фронти в умовах важкопрохідної гірсько-тайгової місцевості прорвали сім могутніх укріплених районів і просунулись на 120—150 км. До кінця шостої доби наступу мільйонна Квантунська армія була розчленована на окремі частини і швидко наближалась до остаточного краху.

Переможні дії радянських військ стали можливими завдяки вмілому плануванню воєнних операцій, продуманому розташуванню армій, дивізій і полків, знанню природних особливостей і вмілому їхньому використанню, широкому і сміливому застосуванню танкових, механізованих і кінних з’єднань, раптовості нападу, нестримному наступальному пориву військ на всіх трьох фронтах безпрецедентної протяжності у більш ніж 5 тис. кiлометрiв. Масштаби бойових дій були вражаючими — вони одночасно велись на суші та на морях, у горах і пустелях. На величезному театрі дій в 1,5 млн. квадратних км, який охоплював Північно- Східний Китай, Північну Корею, Японське і Охотське моря, Сахалін і Курильські острови, радянські солдати й офіцери, й воїни з України також демонстрували високу виучку та майстерність, діяли рішуче та сміливо до зухвалості, проявили відвагу і масовий героїзм. Авіація завдала нищівних ударів по оборонних об’єктах, вузлах доріг, висаджувала десантів, які захоплювали аеродроми, вокзали, цілі міста. Тихоокеанський флот перерізав морські комунікації Квантунської армії, висадив десанти в Північній Кореї, на Сахаліні, Курилах.

Чимало наших земляків навічно залишилися в тих далеких краях спати вічним сном. Їхні діла й подвиги назавжди ввійшли до героїчної скарбниці Вітчизни. Їм, як і іншим радянським воїнам, США завдячують тим, що мільйон американських солдатів зберегли своє життя. Адже без вступу СРСР у війну з Японією саме стільки додаткових жертв, за підрахунком американських військових, довелося б їм покласти на олтар остаточної перемоги. За них це зробили радянські солдати, серед яких чимало й наших земляків.

Саме тому посол США в СРСР А. Гаріман після одержання повідомлення від В. Молотова про оголошення війни Японії від імені свого уряду проголосив 8 серпня 1945 року: «Заява радянського уряду принесе радість у кожний дім у Сполучених Штатах». Така декларація, як і попередні президента США Г. Трумена, а головне — реальний хід подій переконливо свідчать про історичне значення героїчного подвигу радянських воїнів, й вояків із України також, у переможному закінченні Другої світової війни. Це визнали і японці. «Вступ сьогодні вранці у війну Радянського Союзу — заявив 9 серпня прем’єр-міністр Судзукі, — ставить нас остаточно в безвихідне становище і робить неможливим подальше продовження війни». Адже потерпіли крах сподівання японських воєнних кіл на продовження супротиву союзникам за допомогою «материкової» війни чи використання, в разі необхідності, частин Квантунської армії для оборони безпосередньо Японських островів, або перебазування верховних властей Японії в Маньчжурію, звідки продовжувати світову війну.

Атомні бомбардування Хіросіми (6 серпня) та Нагасакі (9 серпня) спочатку не справили шокуючого впливу на японське керівництво. До 11 серпня там тривали дискусії про характер скинутих бомб, які миттєво перетворили два великі міста в крематорії для сотень тисяч людей, а вцілілих прирекли на повільне жахливе вмирання від наслідків радіоактивного опромінення. І лише після висновку професора Асада, який обстежував місце трагедії, про ядерний характер вибухів і нових повідомлень про чергові поразки останньої надії — Квантунської армії імператор Хірохіто уповноважив міністра закордонних справ Того довести до відома прем’єра його волю: «Головним зараз є закінчення війни. Дійте!».

Але становище залишалось непростим. Попри заяви про прийняття умов союзників японські війська продовжували воєнні дії. Агресор намагався затягнути час, щоб виторгувати більш сприятливі умови. До того ж, частина військових (так звані тигри) почала підготовку державного перевороту, щоб, за словами міністра Анамі, «добитися перегляду імператором його рішення і провести битву на території метрополії».

Тоді, 13 серпня, по американському радіо була передана погроза закидати японські міста новими атомними бомбами, а радянські війська продовжували нарощувати удари по Квантунській армії.

Сьогодні, через шістдесят років, ми знаємо подальший хід подій, зокрема про жахливі наслідки атомних бомбардувань, справедливо засуджуємо застосування цього виду зброї. В 1945 році воно мало, перш за все, конкретну мету: прискорити розгром Японії. Адже вона залишила без відповіді згадану вище Потсдамську декларацію, яка вимагала капітуляції. Японські збройні сили продовжували шалений опір, наростала інформація про їхні страшні злочини на окупованих територіях. У цих умовах загострювалась ненависть знесиленого шестирічною війною населення в багатьох країнах до фанатиків, які продовжували війну, і повсюдним було пристрасне бажання будь-яким способом нанести остаточну поразку останнім призвідцям Другої світової.

Проглядалась і стратегічна спрямованість дій американських владних кіл: випробувати нову зброю в реальних умовах і показати значення ядерної палиці в руках США в післявоєнному світі.

Але вічну і непростиму вину за цю та інші трагедії свого та інших народів несуть японські мілітаристи, які разом із німецькими фашистами розв’язали Другу світову війну, примусивши людство до незчисленних жертв і всілякого удосконалення зброї, щоб приборкати знавіснілих любителів чужих земель і багатств. Японські агресори мільйонами знищували китайців, корейців, американців, інші національності. Китайцям вони рубали голови навіть за те, що ті їли рис — страву «азійських арійців». Саме японці вчинили бандитський напад на американський Перл Харбор, уперше в сучасній історії почали в масовому масштабі використовувати нелюдську зброю «камікадзе» — самовбивць, які на літаках, начинених вибухівкою, врізались у кораблі, оборонні споруди тощо. Страшне відлуння цієї практики ми бачимо й сьогодні в терористичних актах сучасних фанатиків.

Озброївши армію найсучаснішою зброєю, японські мілітаристи відродили багато середньовічних звичаїв, від яких і сьогодні холоне кров. Серед японських офіцерів був у ходу звичай «кімоторо» — вживати печінку, взяту в живого ворога, що нібито робило воїна хоробрим і витривалим. Такі канібальські дії вони систематично здійснювали над полоненими американцями і всіляко знущались над ними в концтаборах. Чимало зусиль японські мілітаристи витрачали на розробку різних видів зброї масового знищення. Тільки їхня поразка врятувала людство від застосування бомби «І», яка начинялась хвороботворними бактеріями і здатна була викликати смертельні епідемії на великих просторах. Вона була вже випробувана, а її автор І. Сіро одержав із рук імператора високу нагороду — орден Благословенного скарбу 1-го ступеня.

Усіляко затягуючи капітуляцію, японські керівники збирались перевести імператора й уряд до Маньчжурії, в місто Синцзен і продовжувати війну. І тільки стрімкі дії радянських військ завадили це зробити.

За таких обставин завжди спрацьовує один із головних нелюдських законів будь-якої війни: «Хочеш вижити — убий того, хто може вбити тебе, вбий і того, хто допомагає останньому». Заключна фаза цієї війни, яка підтвердила східну мудрість: хто сіє вітер, той пожинає бурю — сувора пересторога для всіх любителів воєнних авантюр.

Остання воєнна гроза Другої світової змела войовниче японське керівництво. Це стало благом і для самого японського народу, який на шляхах мирної праці досяг небаченого розквіту і авторитету у світі.

А в 1945 році 2 вересня на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці було підписано Акт капітуляції Японії. Від СРСР його скріпив підписом українець К. М. Дерев’янко, який разом із представниками інших держав поставив, таким чином, останню крапку в Другій світовій війні. Його асистентами були, так склалося, інші наші земляки — генерал-майор авіації М. В. Воронов і контр-адмірал А. М. Стеценко.

Друга світова війна, в яку було втягнуто 1700 мільйонів чоловік (80% тодішнього населення планети) і яка тривала 2194 дні (з 1 вересня 1939 по 2 вересня 1945 років) закінчилась. Для українського народу вона з самого початку була Вітчизняною — на захист своєї землі і свого існування, на покарання агресорів разом із усіма Об’єднаними націями.

ВIД ВЕДУЧОГО СТОРIНКИ

Ще більш цікава тема, ніж драматичний перебіг воєнних дій, пов’язаних з розгромом мілітаристської Японії у серпні 1945-го — це демократичні відроджувальні процеси, які відбувались у цій переможеній країні після кінця війни. Справді, розгромлена, принижена Японія тим не менше досить швидко (грубо кажучи, за 10 років, з 1945 по 1955-й) знайшла своє місце у світовому устрої на демократичних засадах. Причому зробила це, не відмовляючись від своїх національних традицій, а, навпаки, плекаючи їх!

Чому так відбулося? Не в останню чергу тому, що нації вдалося здійснити справжнє політичне і духовне очищення (так, в 1947 році на процесі в Токіо були суворо покарані головні військові злочинці, один з них, колишній прем’єр, граф Тодзіо, був страчений). Тобто народ Японії зумів (нічого не забувши) «перегорнути» цю жахливу сторінку історії. У Німеччини — був Нюрнберг. А тепер згадаймо нашу історію. У Вас ще є запитання, читачу, чому реформи в нашій країні йдуть так важко?