Падіння Константинополя

555 років тому, у вівторок 29 травня 1453 року, величне місто Константинополь — столиця могутньої Римської, потім Візантійської імперії, заснована в IV столітті Костянтином Великим — було захоплено та зруйновано турками-османами під керівництвом султана Мухамеда II. Імперія була знищена, останній її імператор Костянтин XI загинув у поєдинку з турками на уламках Константинополя.

Проіснувала імперія понад 1100 років. Як говорили древні римляни, «Sic transit gloria mundi» — «Так проходить слава світу». Перемога над греками на декілька століть забезпечила туркам повне панування в східному басейні Середземномор’я і, в тому числі, в деяких слов’янських православних країнах, а завойована 555 років тому древня столиця залишається турецьким містом і сьогодні — під назвою Стамбул.

СТАНОВИЩЕ ВІЗАНТІЇ ДО 1453 РОКУ

До ХV століття Візантія позбавилася всієї своєї минулої слави — великі території були давно втрачені й влада імператора розповсюджувалася лише на місто Константинополь та передмістя. Вважати державою цю країну можна було лише умовно — правителі окремих її областей фактично не залежали від центральної влади. Ніякої допомоги не зміг (і не намагався) надати Константинополю й православний світ — він був роздроблений, різномовний, порівняно нечисленний та заглиблений у свої власні проблеми (як і сьогодні).

Останній імператор Візантії Костянтин ХI не отримав справжньої допомоги і від католицької Європи, в тому числі від Римського Папи. Більше того — звертаючись по допомогу до католиків, сприяючи, заради порятунку країни, прийняттю унії католицизму та православ’я, імператор гранично загострив внутрішнє незадоволення своїх підданих, особливо серед непримиренного до «папістів» та «уніатів» середнього й молодшого кліра. У «падаючої» імперії було мало шансів, однак імператор зробив хворобливу спробу створити коаліцію західних християнських держав проти могутнього ворога, який загрожував тоді всій Європі. Чи міг Костянтин за таких обставин думати про розділення християнства, про теологічні розбіжності між Східною та Західною Європою? Або навіть про такі теологічні проблеми, як, скажімо, догмат про походження Святого Духа?

Імператор був до того ж честолюбний. Він знав, що Візантійська імперія існувала понад 1100 років, і що протягом усього цього часу Константинополь був захоплений ворогом лише одного разу (між іншим, місто захопили та розграбували західні християни — учасники IV Хрестового походу 1204 р.). Ситуація 1453 року була значно небезпечнiшою — імперія знаходилася в повному занепаді, хоча й зберігала величезний авторитет серед православних народів — як батьківщина та опора східної гілки християнської релігії (цікаво відмітити, що саме в цей час Московська церква скористалася плачевним станом Константинополя та сама «взяла» собі автокефалію).

КОАЛІЦІЯ, ЯКОЇ НЕ БУЛО

Того часу всі розуміли, що насувалося величезне військо турків-османів, у разі перемоги загрожувало також державам та князівствам Західної Європи; тому для всіх була очевидною коаліція проти загального ворога. Але ця коаліція, всупереч зусиллям Папи, так і не була створена, хоч деяка (непропорційно мала) допомога Константинополю все ж надавалася. Але це був не християнський альтруїзм — посилення турецького впливу в регіоні боялася вся Європа. Особливо воно зачіпало Геную, Венецію, Угорщину а також хрестоносців, які побоювалися втратити залишки своїх володінь на Близькому Сході. Не останньою фігурою в грі був і Папа Римський, який пристрасно хотів зупинити посилення та поширення ісламу.

Сталося так, що у вирішальний момент увага всіх можливих європейських союзників Візантії була спрямована зовсім на інші проблеми. І на допомогу Константинополю із Західної Європи поспішили тільки нечисленні добровольці. А що стосується православ’я, то московська влада була зайнята своїми проблемами, до того ж між Москвою та Константинополем лежали татарські території. Валахія та сербські держави були у васальній залежності від султана — серби навіть виділили допоміжні війська у султанську армію. Константинополь залишився майже в повній самотності.

ПЕРЕД БИТВОЮ

Війна та поневолення насувалися на заслаблий Константинополь протягом тривалого часу. Імператори та деякі (не всі) константинопольські патріархи розуміли те, що слабкій країні, яка скоротилася до розмірів одного — хоча й величезного — міста, не витримати натиску військ Мухамеда II. Тому в пошуках союзників останні імператори почали шукати підтримки в латинському католицькому світі — звернулися до імператора Священної Римської імперії, до світських правителів, а також — до Католицької церкви. Католицький Захід дуже добре розумів небезпеку ісламу не тільки для Константинополя, але також для всієї Європи, і був готовий, як здавалося, допомогти.

1438 року в Італії Римським Папою Євгенієм IV був зібраний екстраординарний у християнському світі Вселенський Собор, в якому брали участь не тільки католики, але також православні на чолі з імператором Іоанном VIII Палеологом. На Соборі проголосували за унію (релігійний союз православних та католиків), а також за Хрестовий похід для захисту Константинополя (у 1444 р. 30-тисячна армія хрестоносців, яка виступила в похід за закликом папи, потерпіла під Варною нищівну поразку від турків). Положення ускладнювалося ще й тим, що інші православні церкви, і в першу чергу — Московська, відмовилися визнати унію.

Унія та Хрестовий похід Заходу не відбулися, зокрема, і з тієї причині, що їх не підтримали жителі Константинополя (до речі, Константинополь був населений переважно греками, які традиційно називали себе «ромеями» — римлянами). При світських та церковних європейських дворах говорили, що фанатичний константинопольский натовп «віддає перевагу будь-якому турецькому тюрбану папської тіари». Принаймні, протягом 14 років після Собору Константинопольські імператори Іоанн VIII, а за ним — Костянтин XI постійно відкладали виконання прийнятих на Заході зобов’язань. У майбутньому це привело до того, що після захоплення турками-сельджуками залишків Візантійської імперії всі чотири православні східні патріархати — Антіохийський, Олександрійський, Єрусалимський та Цареградський (Константинопольський) виявилися під Турецькою державою.

РЕСУРСИ ТУРКІВ

Мухамед II поклявся взяти Константонополь та дуже ретельно готувався до війни. Він розумів, що доведеться мати справу з могутньою фортецею, що оточувала місто, від якої вже не раз відступали армії інших завойовників. Тому Мухамед приділяв особливу увагу артилерії. Турецька армія складалася приблизно з 80 тисяч регулярних бійців, не врахуючи ополчення, башибузуків (солдатів нерегулярного війська), яких було близько 20 тис. та декількох тисяч солдатів тилових служб. У флоті султана було 126 різних судів, що відразу визначило панування турків у Мармуровому морі.

ВІЙСЬКОВІ СИЛИ ГРЕКІВ

Стіни древнього міста до того часу вже постаріли, але оборонні укріплення Константинополя все ще являли собою значну силу. Але сильне зменшення населення столиці давалося взнаки — місто займало дуже велику площу, й солдат, щоб вiдбити штурм, не вистачало. Дійсно придатних ромейских солдатів, не включаючи союзників, було усього близько 7 тисяч. А союзники були малочисельні, наприклад, прибулий волонтер із Генуї Джованні Джустініані Лонго привіз із собою близько 700 чоловік. Невеликий загін виставила колонія каталонців. Флот, який обороняв Константинополь, складався з 26 кораблів. У місті було декілька гармат та значний запас списiв та стріл. Вогневої зброї було мало. Але греки вміло користувалися високими бортами своїх кораблів та рубали сокирами руки й голови туркам, які намагалися залазити на християнські кораблі зі своїх невисоких судів. Імператор Костянтин брав особисту участь у боях — відбивав натиск мусульман на старі стіни.

ОБЛОГА

... Почалася 2 квітня, відразу після свята Воскресіння Христового, була запеклою та велася нерівними силами. Імператор Костянтин наказав простягнути ланцюг через Золотий Ріг, щоб закрити морський доступ до стін фортеці. 5 квітня до столиці підійшла основна частина турецької армії; 6 квітня Константинополь було повністю блоковано. А 12 квітня турки на кораблях атакували ланцюг, який перекривав вхід у Золотий Ріг. Зруйнувавши в деяких місцях стіни за допомогою гармат, турки підійшли до самих укріплень та почали засипати рови. Однак вночі ромеї розчищали рови та зміцнювали пробоїни колодами й кошиками із землею. Відбивши всі атаки, вони зуміли відновити вежу Романа та спалити баштову облогову машину турків — хтось із греків підійшов до вежі й зміг закласти під неї бочку із порохом. Вежа вибухнула, турецькі землекопи були перебиті або розбіглися, а обложені розчистили рів та знову заклали діру в стіні.

24 травня сталося місячне затемнення, яке було сприйнято тими, хто знаходився в облозі, як поганий знак. Імператору Костянтину навіть пропонували таємно вибратися з міста та очолити знову зібрані сили за його межами. Костянтин відмовився, вважаючи що без керманича місто швидко занепаде, а разом із ним — і вся імперія (якої вже не було). Тоді обложені вступили в переговори з турками, пропонуючи зняти облогу за дуже великий викуп у майбутньому, однак Мухамед II відмовився. Нерівні бої продовжувалися.

СМЕРТЬ ІМПЕРАТОРА — КІНЕЦЬ ОБЛОГИ

У фатальну ніч з 28 на 29 травня турецькі війська пішли на штурм по всій лінії наступу. 29 травня Костянтин XI звернувся до народу та виголосив промову, яку історики називали «епітафією Римської імперії». Імператор апелював не тільки до релігійних почуттів християн, але також до античної історії та героїв, до славних предків. Після цього iмператор з групою відданих сподвижників кинувся в контратаку та майже відразу був убитий у рукопашній сутичці. Турки не впізнали імператора й залишили його лежати на вулиці як простого воїна. Серед обложених почалася паніка. Венеціанці та генуезці проривалися до затоки, щоб сісти на судна й бігти з міста. Греки розбігалися й ховалися. Але деякі загони продовжували вести бій на вулицях міста, — вони билися на смерть, розуміючи, що у разі здачі султан Мухамед замучить їх у полоні.

У цей час багато хто з чоловіків та жінок міста зібралися бiля колони Костянтина Великого (встановленої більш 1000 років тому), сподіваючись на здійснення пророцтва, згідно з яким iз неба мав зійти ангел та передати царство й меч людині, яка стоїть бiля цієї колони. Людина повинна очолити військо та перемогти.

Бій продовжувався на вулицях міста цілий день; турки взяли дуже мало полонених — усього близько 500 ромейських солдатів та найманців; інші бігли з міста або були вбиті.

Після взяття міста тіло імператора Костянтина було знайдено та розпізнано (по царських чоботях). Султан Мухамед наказав виставити голову Костянтина на іподромі, а тіло поховати з царськими почестями. За іншими джерелами голову Костянтина було поміщено на колону на форумі Августа. Хоч як би там було, Місто занепало, а його iмператор загинув.

Незабаром Константинополь перетворився на Стамбул, а Візантійська імперія стала частиною ісламської Османської держави. Грекам султан дарував права самоврядної громади всередині імперії, на чолі громади повинен був стояти її релігійний голова — патріарх, відповідальний перед султаном(!). Султан із цього часу вважав себе наступником візантійського імператора та прийняв титул Кайзер і Рум(«Цезар Риму»). Цей титул турецькі султани носили до закінчення Першої світової війни — до кінця султанату.

Примітки. 1) За тих часів мовою Візантійської імперії ромеїв («римлян») була грецька.

2) Назва «Стамбул» — це не вигадка завойовників. Ще до приходу турків так називалася центральна частина міста Константинополя.

3) Стамбул залишався столицею турецької держави до 1923 року, поки Кемаль Ататюрк не переніс столицю до Анкари.

4) Герметична замкненість людини в кордонах радянської імперії привела до того, що багато хто, навіть освічені люди, й сьогодні сприймають назви «Стамбул», «Константинополь» та «Цар-місто» як назви різних міст. ( «Цар-місто» — це назва Константинополя в слов’янській релігійній літературі.) А тим часом мешканці Константинополя (незалежно від національності й часу) — наші найближчі сусіди, до яких завжди можна було доплисти на козацьких човнах та з якими з давніх- давен так чи інакше спілкувалися наші предки — воювали, торгували, викупали полонених, іноді користувалися заступництвом султана, перетворюючись «з козаків на турків». А головне — це місто, де завжди знаходилася (й знаходиться сьогодні) патріархія Вселенського патріарха, який, можливо, сьогодні також потребує нашої козацької підтримки.