Перформанс<SUP><font size=3>1</font></SUP> із небіжчиками, або про життя після смерті

Хто жив — у ніщо не перетвориться...

Колесо історії у моєму розумінні виглядає як величезна, без кінця та краю, дорога, через рівні проміжки якої — то болото і драговина, то пустеля. Дорога ця веде в деякий парадіз, де немає горя та бід... Людство саме вибирає собі маршрут — в обхід болота або прямо через пустелю. Є тут одна закономірність: цією дорогою вже ходили, і існують карти комфортних шляхів, складені цими першопрохідниками. Але, за дивним збігом обставин, ті, хто знову йде шляхом історії, — або не вміє читати, або забув окуляри, або карти зотліли...

СУТО АНГЛІЙСЬКА ЕКСГУМАЦІЯ

1658 року з величезними почестями був урочисто похований герой англійської революції, повновладний правитель Британії Олівер Кромвель. Не лише біля труни, але й за життя його людська доброчесність була високо оцінена сучасниками. Але через два роки на трон зійшов Карл II Стюарт, батько якого був обезголовлений Кромвелем, — починається реставрація. І великий Кромвель відразу ж нагороджується масою образливих кличок типу «кривавий диктатор», «царевбивця», «породження пекла», а його революція виявилася і не революцією зовсім, а «підступною змовою» та «узурпацією влади». Все здійснене за 20 революційних кромвельських років зазнало злобного ганьблення. Це дивно, але холоднокровні англійці діяли досить радикально в ті часи: останки Кромвеля витягли з саркофага і... повісили! А череп Кромвеля виставили на даху Вестмінстер-Холу.

Минули, як то кажуть, роки. Перлиною Лондона — столиці Великої Британії — є пам’ятник Оліверу Кромвелю. Сьогодні кожний європеєць знає: Кромвель — велика історична фігура, гордість британської нації, а англійська революція — відправна точка всієї сучасної цивілізації.

ТАРАСОВІ ПЕРЕЇЗДИ

Ще одна трагічна фігура, після смерті якої відбулися дуже дивні події, — Тарас Шевченко. Смерть застає його на крутих сходах пропахлої льняним маслом, фарбами та горілкою двох’ярусної майстерні-квартирі в Академії мистецтв, що на набережній Неви біля єгипетських сфінксів. Уже з перших днів після смерті українська діаспора Петербурга починає домагатися перенесення тіла Тараса в Україну. Минає 57 днів — сотні людей, які прийшли на Смоленський цвинтар, ридають уголос, дивлячись, як відкочують з могили Кобзаря фантастичних розмірів камінь, притягнутий доісторичним льодовиком і який став надгробком Тарасовим, підіймають із сирої могили труну з тілом покійного поета. Потім усі українці Петербурга через усе місто, сім верст — на руках, із плачем та співом, корогвами, рушниками, в свитках — несуть його до потяга, що попрямує з останками Шевченка в Москву.

А там — знову прощання, знову натовпи, козаки, славослів’я, корогви, мітинг, оратори з сумними вусами, майбутні народовольці, прокляття на адресу Олександра ІІ. Потім на запряженому кінною четвіркою возі поштовим роздовбаним весняним трактом через Серпухов, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин — туди, до Києва. Тут уже чекають ридаючі натовпи, пісні, прокляття царизму, осанна скасуванню кріпацтва, розпрягають квадригу, самі тягнуть катафалк із труною набережною Дніпра, маніфестації по всьому Києві — біля генерала-губернаторської присутності, червоних стін університету св. Володимира, де Шевченко так і не став викладачем, Ботанічного саду та бульвару з його тополями. Оббита свинцем труна під невсипущою вартою студентів та викладачів, акторів та художників, кобзарів із поводирями ночує в церкві Різдва на Подолі. Потім цілий день на червневому дніпровському причалі, й знову — пісні, прокляття, студенти, чорні лаврські ченці, вірші, тополиний сумний пух, непритомність, маніфестації містом — поки його на руках не перенесли на борт пароплава «Кременчук».

Нарешті, Чернеча гора — місце останнього поховання. Місце спочину. «Як помру — то поховайте...»

Скільки людей брали участь у цьому багатоденному акті безперечної щирої любові до поета народу-страждальника? Важливе й інше питання: скільки нових прихильників Шевченка — сиріч свободи, з’явилося в ці два місяці скорботи і скільки революціонерів, вільнолюбних поетів, справжніх народних вчителів, нарешті бомбістів-гриневецьких, народилося тоді ж? Безсумнівно, це десятки тисяч людей. І взагалі — чи є в історії нашої слов’янської людина, яку так само неймовірно ховали?

Якби Шевченко помер, скажімо, 1991 року, то українська національна ідея, напевно, була б більш плідною і зрозумілою, ніж сьогодні.

СМЕРТЬ ЯК ПРИВІД ЗІМКНУТИ РЯДИ

Ще одним покійним, кому не пощастило лягти в могилу раз і назавжди, був Ленін. Хоч Ілліч не був прирахований до лику святих після смерті, Тихон, один із патріархів православної церкви, що була гнаною і досить сильно постраждала в перші роки радянської влади, дізнавшись про кончину Леніна, сказав: «Ідейно ми з Володимиром Іллічем Леніним, звичайно, розходилися, але я маю про нього відомості як про людину дуже добру і справді християнської душі». Це сказане, між іншим, у роки лютого антагонізму православної церкви та держави і не під тортурами; тоді атеїстичні вожді, переважно іудеї, зі свічками і милостивими виразами на адміністративних обличчях не стояли в храмах і не замолювали гріховних прибутків своїх від продажу, скажімо, київських земель під забудову.

Сьогодні, в епоху вертких політтехнологій, ми усвідомлюємо, що партія Леніна не могла не скористатися актом поховання свого творця для залучення уваги мільйонів людей до сонцеподібної ідеї комунізму — ленінської основної ідеї «Від кожного за здібностями — кожному за потребами», що й сьогодні рухає розумом, щоправда, вже не сонму, але сотень тисяч людей у світі.

Смерть вождя, як і у випадку з шевченковим похороном, породила інтерес до осмислення ленінських ідей рівності, братерства та щастя; саме тоді народився, як би тепер сказали, слоган: «Він помер — але ми пам’ятатимемо про нього вічно»! 22 січня в партію влилося понад 240 тисяч нових членів. Молодь ломилася в комсомол, діти поголовно вступали в піонери — «стала величайшим коммунистом-организатором даже сама Ильичева смерть».

Це сказав Володимир Маяковський; його творчості відведені дві години в програмі вивчення іноземної літератури в українській школі, але поет Володимир Володимирович, якщо хто не знає, чудовий. Раджу!

ОБЛИЧЧЯ ВОЖДЯ

Отже, 1924 рік. Січень. «Ховати тіло такого великого і палко любимого вождя в жодному випадку не можна, — якоюсь неприродною для робітників, але досить зрозумілою для партійців мовою, писали робітники Москви. — Ми пропонуємо забальзамувати прах і помістити в скляний герметично запаяний ящик, в якому прах вождя можна буде зберігати впродовж сотень років...»

Їм вторили селяни далекої від Москви Оренбурзької губернії: тіло Леніна «не ховати від наших очей, залишити забальзамованим»,— сказано в їхньому зверненні до ЦВК. Тож це був вияв народної волі робітників та селян, і не можна було пройти повз побажання, що витікають від сохи і від станка.

25 березня 1924 року, через той самий проміжок часу, як і у випадку з ексгумацією Тараса, газети опублікували рішення урядової комісії: «...Вжити заходів, що маються в розпорядженні сучасної науки, для якнайтривалішого збереження тіла Леніна». Харківський професор анатомії Воробйов, який терміново прибув наступного ж дня, вже вдивлявся в обличчя померлогов січні вождя.

Ще через два місяці Дзержинський запропонував відкрити Мавзолей на один день — для делегатів XIII з’їзду ВКП (б). Воробйов нервово стежив за більшовиками, які входили, і шукав жах у виразах їхніх облич, але не знайшов. Брат покійного, Дмитро Ілліч, на його запитання, чи збереглася схожість після бальзамування, відповів: «Я зараз нічого не можу сказати, я сильно схвильований. Він лежить таким, яким я його бачив відразу після смерті».

Так Мавзолей в СРСР, а потім і в країнах соціалізму, перетворився в новий вид поховання.

СВАРКИ ЩОДО НЕБІЖЧИКІВ

Якщо Чернеча гора — цей наш український Олімп, не розбурхує більше шанувальників і противників (та чи є противники?) Тараса Шевченка, то фігури політичні страждають від прихильників і ворогів навіть після смерті. Про Кромвеля читач уже знає; Сталін — ще один вождь, який помер, але не знайшов спокою, ближчий нам за часом і багато хто ще пам’ятає березень 1953 року, траур, стогони людські, заводські гудки.

Він був похований у тому самому Мавзолеї, що й Ленін; житомирським каменотесам терміново довелося випиляти в кар’єрі новий величезний паралелепіпед для Мавзолею, на якому значилися тепер два імені. У випадку зі Сталіним ХХ століття довело свою велику цивілізованість у порівнянні з середньовічною Британією: тіло Йосифа Віссаріоновича через вісім років після смерті було обережно винесено з Мавзолею і поховано поруч, біля Кремлівської стіни, у величезній бетонній могилі. «Серйозні порушення Сталіним ленінських заповітів, зловживання владою, масові репресії проти чесних радянських людей та інші дії у період культу особистості, — зазначалося в дивній постанові Центрального Комітету, який у Програмі КПРС твердо задекларував свою невіру в потойбічне життя, — унеможливлюють залишення труни з його тілом у Мавзолеї В. І. Леніна».

Знову минули роки. Однак містичні обряди з вождями СРСР не зникли в історії, а сколихнули хвилю думок, щоправда, вже через десятиліття. Генералісимуса та сина чоботаря Й.В. Сталіна непохитні грузинські комуністи категорично хочуть відвезти в рідне місто Горі, і навіть існує цілий рух, що бореться за цю акцію. Володимира Ілліча Леніна ще з часів, якщо хтось пам’ятає, Собчака, який залишив свій слід в історії лише неспокійною дочкою та перейменуванням Ленінграда на німецький лад у Санкт-Петербург (Микола ІІ, також двічі похований, свого часу просив про Петроград), настирливо пропонують вилучити з Мавзолею і поховати на Волковому кладовищі — біля мами. Посилаються, по-перше, на бачений кимось, але не пред’явлений заповіт, по-друге, на те, що треба дуже багато грошей для підтримки в порядку ленінського тіла, а по-третє, на те, що це не по-християнському і не в землі. До відома, ще при покійному Патріархові Алексії ІІ поховання на Червоній площі було назване таким, що повністю відповідає християнським традиціям, — звичай ховати в склепі, яким є і Мавзолей, властивий християнам, тіло знаходиться під землею — навіть не в двох канонічних, а в трьох метрах від поверхні; ось такий приблизно вийшов експертний висновок Синоду. Грошей йде дійсно багато — Мавзолей з часів його творця Щусєва не лише історичний, але й складний інженерно-технічний комплекс, що використовує новітні досягнення науки. Добре, що спонсорів у Росії уміють змусити розщедритися на любов до батьківських трун!

Ну, і єдина родичка Леніна виступає проти винесення тіла та перепоховання. І це найвагоміший аргумент у пристрасних суперечках політиків, які зміцнюють популярність на Леніні і Мавзолею.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Усі люди на Землі народжуються рівними і все життя проти цього борються. Одні — з більшою енергією, інші — з меншою. Але немає такого індивідуума, який не мріяв би про кращу та іншу долю.

Усі згадані мною люди, безсумнівно, були мрійниками. Їх об’єднує те, що всі вони бажали кращої та іншої долі не лише для себе або своїх близьких, але й для свого народу. У випадку, якби вони думали виключно про себе, їх би не згадували після смерті так часто і так суперечливо, не носили б на руках труни з їхніми останками, не ридали б усерйоз, не будували б їм мавзолеї або величні пам’ятники і не використовували їхні імена через нестачу власного авторитету в сучасних політичних баталіях, що затіваються собі на благо і знову-таки відповідно до вищезгаданої на початку формули.

«Потрібно вчасно взятися за розум. Потрібно перейнятися рятівною недовірою до скороспішно швидкого руху вперед, до всяких хвастощів, потрібно замислитися над перевіркою тих кроків уперед, які ми щогодини проголошуємо, щохвилини робимо і потім щосекунди доводимо їхню неміцність, несолідність і незбагненність. Найшкідливіше тут було б поспішати». Це — з останньої ленінської роботи «Краще менше та краще». Крововилив у мозок стався на заключних виправленнях цієї актуальної донині статті, як завжди вистражданої та пережитої вождем пролетаріату.

Передбачую гнів тих, хто згадає про мільйони жертв сталінських репресій або ленінських резолюцій щодо репресій проти священиків, телеграму в Іпатіївський особняк тощо.

Але скажіть мені, добрі люди, кого з наших сучасників ви з щирим плачем діставали б із могили після смерті або, горюючи, упряглися б у траурний катафалк з їхнім прахом?

1 Перформанс — (від англ. Performance) — вистава, спектакль. У перформансі повністю домінують спеціальні статисти, які представляють публіці живі композиції із символічними атрибутами, жестами та позами. Викіпедія.