Рік повстанської звитяги

Навесні 1920 року на Катеринославщині створювалася мережа повстанкомів, пов’язаних з петлюрівським закордонним центром, метою яких була підготовка спільного виступу проти російсько-більшовицького окупаційного режиму по всій Наддніпрянській Україні. Один з повстанкомів діяв безпосередньо в Кривому Розі, а інший у північному районі повіту – волосному селі Ганнівці.

Ганнівську підпільну організацію очолював Кость Пестушко – молодий, але досить досвідчений офіцер-фронтовик, який встиг послужити й у Гетьманському війську та у війську Петлюри.

Кость Пестушко (Степовий-Блакитний)

З портрета художника Олександра Канібора (молодшого)

Цьому 22-річному хлопцю, який вважав своїм обов'язком стати до лав борців за волю України, бо краще вмерти на полі бою, ніж скоритися російсько-більшовицькій сваволі, судилося стати ватажком потужного селянського руху, що об’єднував у складі повстанської Степової дивізії до 20 тисяч повстанців.

ЗІ СТУДЕНТСЬКОЇ ЛАВИ – НА ФРОНТ, У ВИР ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Кость Юрович Пестушко народився 10 лютого 1898 року в селі Ганнівка Верхньодніпровського  повіту Катеринославської губернії (з лютого 1919 року входила до складу Криворізького повіту, – нині в складі Петрівського району Кіровоградської області. – Авт.).

Батько, Юрій Семенович Пестушко, був заможним селянином, мав початкову освіту – чотири класи церковно-парафіяльної школи. Мати, Олександра, – селянка, малописьменна. Крім Костя, в сім'ї було ще троє синів – Іван, Федір, Микола і три дочки – Поліна, Віра та Уляна, які згодом стали вчительками.

Закінчивши двокласну школу Міністерства народної освіти, Кость вступив до Олександрівського механіко-технічного училища (сьогодні Запорізький технічний університет). Однак не завершивши навчання, хлопець вирішує йти на фронт Першої світової добровольцем.

Кость Пестушко – студент Олександрівського механіко-технічного училища, 1916 р.

З віньєтки студентів навчального закладу

Протягом двох років воював на Турецькому фронті. За хоробрість був нагороджений двома солдатськими Георгіївськими хрестами. Отримавши поранення, лікувався у  шпиталі, а після одужання був направлений в офіцерську школу в місті Горі. По завершенні навчання отримав призначення на Західний фронт, де й застала його Лютнева революція. На заклик Тимчасового уряду записався добровольцем до так званого «ударного батальйону смерті», у складі якого й дізнався про Жовтневий більшовицький переворот у Петрограді.

Повернувшись з дезорганізованого більшовиками фронту додому, Кость потрапляє під гетьманську мобілізацію 1918 року. Службу проходив у Білій Церкві в Маньківському полку, дослужившись до звання полковника. Під час антигетьманського повстання приєднався до військ Симона Петлюри. [1].

Після фактичної поразки Директорії у війні з більшовиками у лютому 1919-го Кость Пестушко повертається до рідного села. Коли у червні до Ганнівки вступили підрозділи Добровольчої армії Денікіна, щоби не потрапити під білогвардійську мобілізацію, залишає рідну оселю й починає організовувати повстанський загін. Узявши собі отаманське псевдо Степовий-Блакитний, Кость активно включився зі своїм загоном у збройну боротьбу, співпрацюючи з лівими есерами та анархістами. В жовтні його загін об'єднується з загонами отаманів Скирди та Келеберди. Нове об'єднання зустрічається біля Нової Праги з махновцями й отримує від них тисячу рушниць. До Блакитного перейшов також батальйон 5-го Гуляйпільського полку під командуванням Кацюри. Так була створена Середньостепова група в складі підрозділів Кацюри (1 тис. багнетів і 10 кулеметів), загонів Келеберди (1 тис. багнетів, 5 кулеметів) і Скирди (500 багнетів і 2 кулемети) під верховенством Блакитного. [2].

Основним районом оперативних дій групи Блакитного був трикутник Черкаси – Кременчук – Олександрія, а також північні райони Криворізького повіту. Доформувавши свої загони в Чигиринському районі, 20 листопада 1919 року Пестушко звільняє Знам'янку від гарнізону генерала Слащова. Свій загін, який вже нараховував до трьох тисяч бійців, Степовий назвав «Республіканським військом», чим викликав неабиякий гнів Нестора Махна, адже таку ж назву мала петлюрівська армія, проти якої воювали й махновці. «Гуляйпільський батько» дуже пожалкував, що свого часу передав Степовому зброю для повстанців. А Кость, який на той час переконався, що «…махновці – то банда, яка живе сьогоднішнім днем» і не має «нічого спільного з українською справою», вирішує припинити співпрацю з анархістами і діяти самостійно. [3].

ПІДПІЛЬНИЙ ПОВСТАНКОМ І СТЕПОВА ДИВІЗІЯ

У січні 1920 року Кость Пестушко знову повертається до Ганнівки. Саме в цей час село зайняла Латиська дивізія Червоної армії. В особливий відділ дивізії повідомляють про повернення в село «білого офіцера». Пестушка заарештовують, але він таки доводить, що в Денікінській армії не служив, і його звільняють з-під арешту.

На сході села, зібраному Військовою Радою дивізії, Костя Пестушка обирають головою ревкому і комісаром Ганнівської волості. Перебуваючи на цих посадах, він створює одну з найбільших підпільних організацій в повіті. [4].

Ганнівський повстанком почав виявляти неабияку активність. Як зазначав у своєму звіті начальник Катеринославського ГубЧК Трепалов, ця організація «…с самого начала привлекла к себе внимание известных повстанцев Иванова, Гниненко, Петренко и др. и сразу проявила себя активной, имея в своем распоряжении крупную реальную силу». [5].

Значну роль у матеріальній підтримці організації відіграв голова Веселотернівського виконкому Олексій Литвиненко.

Ганнівський повстанком активно готувався до повстання, яке мало відбутися в Криворізькому повіті одночасно з антирадянськими виступами в інших районах Катеринославської губернії та по всій Наддніпрянській Україні згідно з планом закордонного штабу уряду УНР в екзилі під керівництвом Симона Петлюри. Головною турботою повстанців була зброя. Взяти її від білогвардійської армії Врангеля Кость Пестушко не побажав. Керівники Ганнівського повстанкому вирішили зрештою скористатися такою нагодою для отримання необхідної зброї, як чергова мобілізація до лав Червоної армії, яку щойно оголосили в Криворізькому повіті.

Згідно з найбільш поширеною серед дослідників версією, з метою захоплення зброї керівники повстанкому Кость Пестушко і Григорій Гниненко, скориставшись посадами голів ревкомів Ганнівської та Жовтянської волостей, власне й підняли повстання новобранців у Криворізькому повітовому військкоматі. Дану подію досить детально описує молодший брат Костя Пестушка Федір, який під псевдо Юрко Степовий видав у 1947 році в еміґрації документальну повість «В Херсонських степах» [6].

Повстання мобілізованих згадується і в деяких радянських джерелах. Зокрема в «Літописі революції» зазначається: «З Кривого Рогу повідомляли про повстання мобілізованих, які вимагали повипускати заарештованих контрреволюціонерів…» [7].

На те, що заколот у Кривому Розі 12 травня 1920 року вчинили новобранці, які прибули до повітового військкомату «під опікою Ганнівського Голови Волосного Комітету Костянтина Юровича Пестушка і Голови Волосного Комітету сусіднього села Жовтої Григорія Кіндратовича Гниненка, колишнього капітана царської армії», вказує у своїх спогадах і племінниця та хрещена дочка Костя Пестушка Олена Несіна. [8]. 

Отже, за версією Юрка Степового, повстання новобранців під проводом Костя Пестушка відбулося в Криворізькому повітовому військкоматі, що розташовувався по вул. Глінки, 33, куди згідно з наказом військового комісара Криворізького повіту т. Полєвого мали з'явитися 10 травня 1920 року призовники 1898-1900 років народження.

«Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олива в повітрі і ввігнався в скроню воєнкома. Він снопом повалився на землю. Інші урядовці воєнкомату на мить отетеріли. І тоді продзвенів владний голос Блакитного, прорізуючи мертве остовпіння: «За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!» Пролунало три постріли вгору. Це був сигнал до повстання.» [9].

Обкладинка книги Ю. Степового «В херсонських степах»

Ось так, згідно з даною версією, на майдані Криворізького повітового військкомату розпочався героїчний і трагічний шлях Степової дивізії та її молодого отамана Костя Пестушка (Степового-Блакитного).

Дещо іншої думки щодо часу повстання під проводом Костя Пестушка (Степового-Блакитного) дотримується криворізький дослідник повстанського руху Олександр Мельник. Історик зазначає, що антибільшовицьке повстання в повіті дійсно готувалося на травень 1920 року, однак «перерва в бойових діях дала можливість владі зосередити сили на русі опору». [10].

На думку Олександра Мельника, досить активна агентурно-розвідувальна робота чекістів і низка запобіжних заходів просто унеможливили такі дії повстанців у цей період. За версією історика, повстання на чолі з Костем Пестушком відбулося в повіті дещо пізніше – після викриття чекістами Криворізького повстанкому, коли почалися арешти керівників і членів повстанської організації. На його думку, саме це й змусило підпільну організацію Костя Пестушка нашвидкуруч збирати повстанський загін, щоби виступити проти радянської влади, не чекаючи сигналу про всеукраїнське повстання.

Якраз у цей період окрім загонів Клепача, Скляра, Мелашка, Гладченка, що активно діяли на території повіту, згадуються й підрозділи голови Ганнівського повстанкому Степового. Повстанці головним чином роззброювали місцеву міліцію, розганяли волосні і сільські ради, захоплювали зсипні пункти тощо. Разом з тим у чекістських оперативних зведеннях і звітах (принаймні у відомих на сьогодні документах) відомостей про повстання новобранців у Криворізькому повітовому військкоматі й захоплення на кілька днів повстанцями повітового центру немає.

На більш пізній період активної діяльності Степового вказує й голова Катеринославської ГубЧК Олександр Трепалов. Зазначаючи, що після викриття Криворізького повстанкому та арештів членів організації її військові керівники Клепач і Скляр мусили «виступити з зібраним на швидку руку загоном», він у той же час говорить і про Степового, – як про більш авторитетного в очах повстанців провідника, ніж інші отамани.

«Некоторые из членов организаций Федорченко и Клепача видя, что их главари во многом уступают Степовому в смысле активности и организационных способностей, ушли к нему, в том числе Вера и Паша Бабенко, Кравченко и др.». [11].

У вказаному звіті Катеринославської ГубЧК підкреслюється, що всі повстанські загони діяли самостійно, не маючи майже ніякого зв’язку між собою. Тобто дотримувались, очевидно, вказівки Головного отамана Симона Петлюри до отримання сигналу про загальноукраїнське повстання діяти розрізненими загонами, про що вже говорилося вище. Хоча спроби об’єднати повстанські загони, судячи з цитованого документа, таки були.

У серпні 1920 року за ініціативи отамана Брови в Саксаганському лісі відбувся повстанський з’їзд, на якому Федорченка було обрано отаманом усіх повстанських загонів Катеринославщини і він, як зазначається в звіті Катеринославської ГубЧК, докладав зусиль, щоби об’єднати свій загін з загоном Степового. Однак йому це не вдалося, бо Степовий не бажав йому підкорятися. Очевидно, на заваді такому об’єднанню стали анархістські погляди Федорченка і його наміри отримати зброю від Врангеля, щоби потім перейти на бік червоних для спільного виступу проти білих, про що говориться у звіті Катеринославської ГубЧК. І це свідчить про відсутність єдиного бачення в повстанському русі щодо боротьби з більшовицьким режимом і білогвардійщиною.

Тим не менш, якраз у цей досить складний період невизначеності, коли дрібні повстанські загони не могли розраховувати на власні сили і мусили зрештою звертатися за допомогою до Врангеля, Степовий від неї відмовлявся. Маючи безпосередній зв’язок, здійснюваний через зв’язкову Віру Бабенко зі штабом Юрка Тютюнника і Головного отамана Симона Петлюри, стосунки якого з Врангелем на той час іще були невизначеними, отаман керувався їхніми вказівками щодо підготовки до загальноукраїнського повстання. І загін Степового продовжував зростати, приєднуючи все нові й нові повстанські підрозділи.

Так, у вже згадуваному звіті Катеринославської ГубЧК зазначається: «…За весьма непродолжительный период времени отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 тысяч человек при 2-х орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны и пуская воинские эшелоны со снаряжением под откосы». [12].

Коли 28 серпня 1920 року степовики захопили поїзд з автомобілями, мотоциклами і нафтою, особливому відділу 6-ї армії та ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново розпочати «суворе розслідування» обставин захоплення повстанцями ешелону на станції Лікарівка. Чекісти кинулися перевіряти сусідні станції П’ятихатки, Знам’янка та інші залізничні вузли поблизу Катеринослава і Кременчука, небезпідставно підозрюючи залізничників у сприянні повстанцям. [13].

Основним джерелом поповнення лав Степової дивізії, на яку згодом перетворився загін Степового, став Криворізькій повіт, здебільшого його північна частина. До повстанської дивізії ввійшли загони (полки) таких популярних у краї отаманів, як Гнибіда, Лютий, Вовгура (Гниненко), Іванов (Тишанін), запасний полк Штиля та ударно-розвідувальний загін Чорного Ворона (Миколи Скляра). Районом базування і постійних дій степовиків були на той час опорні козацькі села Верблюжка, Варварівка, Водяне і Петрове. У своїх звітах чекісти вказували, що в Пестушка був лозунг «Самостійна Україна».

Штаб Степової (Олександрійської) повстанської дивізії. Крайній праворуч – ймовірно Кость Пестушко

Згідно з архівними джерелами, найбільшими перемогами степовиків стали такі операції, як знищення об'єднання загороджувальних загонів Криворізької та Єлисаветградської ЧК і двох полків Котовського біля Варварівки, а також захоплення Олександрії і спроба захоплення Херсона. Радянський історик-чекіст Борис Козельський визнавав, що «в районі діяльності Олександрійської (Степової. – Авт.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан». [14].

Наказ штабу Олександрійської (Степової) дивізії про захоплення м. Олександрії

З книги Б. Козельського «Шлях зрадництва й авантур. Петлюрівське повстанство»

Надзвичайно важливою є оцінка ролі Степової дивізії бойовим генералом – генерал-хорунжим Армії УНР, одним із засновників ОУН Миколою Капустянським. У передмові до книги Юрка Степового «В Херсонських степах» авторитетний військовий писав: «На маргінесі вирішальних подій 1920 року яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог …та бойових осягів може служити зразком маневренності й оперативності, зручності її провідників та мужності й войовничої вдачі партизан». [15].

ХОЛОДНИЙ ЯР, ДЕМОБІЛІЗАЦІЯ, ПІДПІЛЛЯ

Переможним маршем Степова дивізія дійшла до Холодного Яру — оплоту повстанства в Україні. 24 вересня 1920 року жителі села Медведівка (Черкаська область) радісно зустрічали повстанців Катеринославщини. На нараді в штабі отамани Холодного Яру обрали Степового-Блакитного своїм Головним отаманом. (Слід зазначити, що за два дні до цієї знаменної події на екстреному закритому засіданні Колегії Катеринославської ГубЧК було засуджено до розстрілу п’ятьох заарештованих у липні-серпні керівників і членів Криворізького повстанкому).

Степова дивізія вже мала на той час чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний шпиталь, господарчі частини тощо. [16].

В об’єднаному повстанському штабі обговорювалося питання щодо нанесення удару повстанськими з’єднаннями у спину зупиненим під Варшавою більшовицьким арміям, які опинилися на грані повного краху. Завдяки створеному нарешті в 1920 році єдиному стратегічному антибільшовицькому фронту (Україна, Польща, Врангель) виникла суттєва перевага над військами Червоної армії, яка дозволила здійснити потужний контрнаступ, відкинувши й розбивши червоних на усіх фронтах. Влада більшовиків стояла на краю загибелі. Здавалося, ще трохи, і з більшовизмом буде покінчено… Однак цей нетривкий, але надзвичайно сприятливий момент закордонним штабом Петлюри і керованим ним повстанством, що діяло у більшовицькому тилу, на жаль, було втрачено. Несподіване рішення глави польської держави Юзефа Пілсудського змінило хід української історії.

У момент свого найбільшого військового успіху Польща несподівано укладає сепаратний мир з більшовицькою Росією, що дозволило тій перекинути свої вцілілі війська, зокрема Кінну армію Будьонного, на внутрішній фронт. Наслідок такого несподіваного повороту був надзвичайно сумний – армію Врангеля в Криму більшовицькими військами було скинуто в море, залишена напризволяще армія УНР мусила відійти за Збруч і опинилася за колючим дротом у свого «союзника», а українське повстанство залишилося наодинці перед воєнною машиною більшовицьких регулярних військ, підрозділів ЧК і міліції.

Незабаром до степовиків надійшла звістка про те, що червоноармійські частини палять і грабують їхні села, а чекісти беруть у заручники родини повстанців, піддають тортурам і розстрілюють їхніх рідних. «Степовики замітингували і поставили Блакитному вимогу, щоб з місця вів їх до своєї місцевості – рятувати хати», – написав у своїх спогадах свідок цих подій холодноярський старшина, письменник Юрій Горліс-Горський. [17].

Отаман Степовий-Блакитний

З малюнка Дмитра Бур’яна

Під тиском обставин Блакитний приймає рішення про повернення в рідні краї. Маршрут дивізії збігається з напрямком руху Кінної армії Будьонного, що саме в той час перекидалася з польського на врангелівський фронт. Біля села Сентова будьоннівці оточують передовий загін Чорного Ворона, який свідомо пішов на зіткнення з переважаючими силами супротивника, щоби затримати ворога й дати можливість знесиленій Степовій дивізії відійти на безпечну відстань, уникнувши розгрому. Усі кіннотники на чолі з отаманом героїчно загинули в нерівному бою з супротивником. [18].

Осінні холоди, відсутність зимового одягу та взуття змушують Блакитного прийняти зрештою згубне рішення про тимчасову демобілізацію Степової дивізії. Перед тим, як розпустити повстанців, отаман розбив їх на полки за територіальною ознакою. Кожен полк забирав з собою зброю, яку потім ховали в місцях, відомих лише командному складу, з тим щоби за першою ж командою зібратися для продовження боротьби. Частина повстанців повернулася до Холодного Яру. Не побажав демобілізуватися й отаман Іванов, який ще більше року продовжував виснажливу боротьбу. Базою полку Іванова стало Криворіжжя.

Штаб Блакитного пішов у підпілля, підтримуючи зв'язок з Юрком Тютюнником та Симоном Петлюрою, до яких їздила зв’язкова Віра Бабенко. На Катеринославщині з'являється в цей час направлений петлюрівським штабом видатний діяч повстанського руху доктор Гелєв. Під його проводом було розпочато підготовку до нового всеукраїнського повстання.

Однак створена на той час розгалужена мережа Катеринославської ГубЧК з цілою агентурною армією сексотів працювала на повну потугу. Ледве не кожні дві доби Степовий-Блакитний, який перебував у підпіллі, мусив змінювати місце свого перебування. Щоразу долаючи 15-20 верст, він ішов крізь ніч і негоду до чергового села, ризикуючи зіткнутися з патрульним роз’їздом, потрапити в засідку або бути поміченим якимось сексотом. Йому радили виїхати за кордон – тоді ще була така можливість. Але отаман хитав головою й говорив, що не хоче помирати в ліжку, мовляв, хто взяв меча до рук, від меча має й загинути. [19].

Тривала складна й небезпечна робота з підготовки повстання. Однак доля не усміхнулася повстанцям. Петлюрівське підпілля було зрештою викрите чекістами й розгромлене. 

Через злочинну необережність отамана Андрія Зірки, а потім і через зраду, були схоплені і фізично винищені керівники Всеукраїнського центрального повстанського комітету та видатні ватажки повстанства України і зокрема Катеринославщини та Криворіжжя. До лап чекістів потрапили доктор Гелєв, отамани Юхим Ільченко, отаман Вовгура (Григорій Гниненко), Олексій Литвиненко. На початку травня на Нікопольщині було арештовано 32-х учасників підпільної повстанської організації, зокрема Олександра Огника-Микитенка, Івана Шпонька, Йосипа Безрідного та ін. На Криворіжжі піддали арешту 33-х учасників підпілля. У першу чергу арештовували найбільш активних діячів повстанського руху.

Майбутній пам’ятник Костю Пестушку (Степовому-Блакитному) роботи скульптора Олександра Канібора (старшого)

9 травня в селі Ганнівка чекісти оточили будинок, у якому переховувалися отамани Степовий-Блакитний і Лютий (Ялисей Черевик). У підсумковому звіті Катеринославської ГубЧК говориться, що отамани відкрили вогонь і прорвавши оточення, кинулись тікати. Слідом за Степовим побіг заарештований раніше чекістами повстанець Кравченко, який на той час уже почав співпрацювати з ними. Наздоганяючи Степового, Кравченко кричав йому вслід, що повстанці, мовляв, помиляються, що ЧК не такий страшний орган, як його малюють, що ЧК ніяк не намагається знищити якомога більше українців, як вони раніше думали. Вказуючи на себе, зрадник вигукував: «Дивись, я ж із ними працюю, і ти будеш працювати разом зі мною!»

Однак Степовий не зупинявся й продовжував відстрілюватись, намагаючись втекти разом із побратимом Лютим. У цей час на шляху отамана трапився червоноармієць, який вистрелив йому в спину. Смертельно пораненому Костю пробували надати медичну допомогу і зупинити кровотечу, однак всі зусилля врятувати йому життя були марними. Як зазначається у чекістському звіті, останніми були такі слова Степового: «Помираю за рідну Україну». [20].

Молодший брат отамана Степового-Блакитного Федір, який був свідком тих подій, свідчить, що перед смертю Кость вигукнув: «Як буде вільна Батьківщина, передайте привіт». [Юрко Степовий. В Херсонських степах.– Мюнхен: Культура, 1948. – С. 120].

Так завершився героїчний бойової шлях легендарної повстанської Степової дивізії та її отамана Степового-Блакитного. Рік неймовірної повстанської звитяги і запеклої боротьби, а далі – безсмертя.

Джерела:

1. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії /Збірник документів і спогадів. – К.: Незборима нація, 1997. – С. 12-15.
2. Коваль Р.М. Коли кулі співали. – К.: ДП «Державна картографічна фабрика», 2006. – С. 45;  Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махно. — Київ: РВЦ «Проза», 1993. — С. 311.
3. Степовий Ю. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – С. 109.
4. Коваль Р.М. Коли кулі співали. – К.: ДП «Державна картографічна фабрика», 2006. – С. 46.
5. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии – с 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типоргафия ГубЧК, 1921. – с.159.
6. Юрко Степовий. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – С. 24-29.
7. Сідоров А.Г. З історії боротьби проти врангелівщини й бандитизму / Літопис революції, №1-2, 1931. С. 195.
8. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії / Збірник документів і спогадів. – К.: «Незборима нація», 1997. – С.16.
9. Юрко Степовий. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – С. 26, 27.
10. Мельник О.О. Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919-1923). – Кривий Ріг: Видавець Роман Козлов, 2018. – С.45.
11. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии – с 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типоргафия ГубЧК, 1921. – с.131.
12. Там же.
13. Коваль Р.М. Коли кулі співали. – К.: ДП «Державна картографічна фабрика», 2006. – С. 47.
14. Козельський Б. Шлях зрадництва й авантур. Петлюрівське повстанство. – Харків: Держвидав України, 1926. – С. 69.
15. Юрко Степовий. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – С. 5.
16. Коваль Р.М. Коли кулі співали. – К.: ДП «Державна картографічна фабрика», 2006. – С. 48.
17. Юрій Горліс-Горський. Холодний Яр. – Львів: Червона Калина, 1994. – 195.
18. Несіна Олена. Нещасливий вимарш Степовиків / Кость Блакитний, отаман Степової дивізії /  Збірник документів і спогадів. – К.: «Незборима нація», 1997. – С.73-75.
19. Степовий Ю. В Херсонських степах. – Мюнхен: Культура, 1947. – С. 111.
20. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии – с 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типоргафия ГубЧК, 1921. – С.141.

У Кривому Розі створено оргкомітет громадської ініціативи щодо встановлення з нагоди 100-річчя Української революції 1917-1921 рр. меморіального комплексу на честь героїв селянського повстанського руху. Подробиці на сторінці «Меморіал Визвольного Руху» в мережі Facebook: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=101986354813012&id=101979731480341&__tn__=K-R