«Щасливий» 1660 рік, котрий так і не приніс жаданого щастя...

Довготривале і виснажливе суперництво Польщі та Росії за Україну, що розпочалось від часів прийняття Переяславських ухвал 1654 р., на початку 60-х вступило у свою завершальну стадію. Крах Гадяцької унії 1658 р. та добровільне повернення козацтва під зверхність царя восени 1659 р., здавалось би, повністю передавали стратегічну ініціативу в руки московського керівництва. Але ані керівництво Речі Посполитої, ані його союзник кримський хан не хотіли визнавати перевагу Москви, відчуваючи в собі ще достатньо сил для того, аби переломити хід протиборства на свою користь.

Немаловажну при цьому роль відігравала й та обставина, що і в середовищі української еліти на той час не було єдності в думці щодо політичної орієнтації Війська Запорозького. Адже грубий диктат боярина князя М. О. Трубецького восени 1659 р., що змусив молодого і мало досвідченого гетьмана Ю. Хмельницького піти на значні поступки російській стороні в обмеженні власних владних прерогатив, як і можна було прогнозувати, не сприяв стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні та зростанню в козацькому середовищі промосковських настроїв. Навпаки, згідно твердження козацького літописця Самійла Величка, Ю. Хмельницький за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «...премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Березневих статей 1654 р.) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый...»

Наприкінці року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відправивши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком із завданням добиватися від уряду Олексія Михайловича денонсації цілого ряду положень угоди 1659 р., які не відповідали інтересам Війська Запорозького. Проте Московські переговори 1660 р. для української сторони завершилися повним фіаско: на більшість порушених гетьманським урядом апеляцій було отримано негативні резолюції царя: «...бути так, як написано...»

Непоступливість уряду Олексія Михайловича, що, ймовірно, випливала з переоцінки міцності власних позицій в Україні, цілком природно провокувала серед козацької еліти загострення політичної боротьби щодо перспектив зовнішньополітичного розвитку Гетьманату.

Довідавшись про гостре невдоволення козацької старшини умовами Переяславського договору з царем 1659 р., керівництво Речі Посполитої, вдається ще до одної спроби повернути Військо Запорозьке до підданства королю політичними засобами. З цією метою в Україну відправляють одного з хрещених батьків Гадяцької унії волинського каштеляна Станіслава Казимира Бєнєвського. Відправляють, аби він спробував повторити свій успіх дворічної давності.

Упереджуючи свій візит в козацьку Україну, Бєнєвський відправив до Чигирина свого посильного Сєлєцького. З переданої ним інформації випливало, що цілий ряд впливових у Війську Запорозькому старшин (зокрема полковники Михайло Ханенко, Григорій Лесницький та деякі інші) радо зустріли звістку про готовність польського короля укласти мир з Військом Запорозьким. Однак, на скликані з цього приводу гетьманом старшинській раді думки розділилися. Мотиви недоцільності повернення України під владу короля найточніше сформулював лідер промосковської партії в гетьманському уряді Ї генеральний осавул Іван Ковалевський: «...ляхи не мають жодної сили: якби пішли б у їх землі, то ніде і собака на нас не загавкала б, бо війська немає...»

Розвіюючи сумніви козаків щодо воєнної спроможності Речі Посполитої, у листі до Хмельницького Бєнєвський патетично стверджував, що Польща, яка навіть в оточенні ворогів успішно себе захищала в минулі роки, нині, коли зі шведами підписала мир і шведське військо до польського короля на службу поступило, коли вся шляхта солідарна, коли кримський хан королеві на допомогу Орду присилає, — могутня, як ніколи раніше. А тому пропозиції стосовно укладення миру, з якими Ян Казимир звернувся до Війська Запорозького, волинський каштелян просив трактувати не як свідчення слабкості короля та Речі Посполитої, а, навпаки, їхньої сили і наявності доброї волі.

Не обмежуючись лише однією патетикою, навесні 1660 р. польське керівництво приступило до підготовки широкомасштабного вторгнення в Україну. Наприкінці травня за участю короля у Варшаві відбулася представницька воєнна нарада, на якій було розроблено стратегічний план ведення війни. На терени Великого князівства Литовського спрямовувалися війська литовського гетьмана Павла Сапєги та руського воєводи Стефана Чарнецького, а в Україні мав діяти коронний гетьман Станіслав Потоцький, на допомогу котрого вже поспішали союзники і татарські орди.

Варто зауважити, що на середину 1660 р. войовничі настрої запанували не лише над Віслою. Не менш агресивними і рішучими були наміри й офіційної Москви. Ще в середині 1659 р., після нищівного погрому під Конотопом, уряд Олексія Михайловича вдруге у своїй історії оголосив так званий «даточний набір» — передтечу загальної мобілізації. Кампанія 1660 р., згідно стратегічного задуму російського командування, мала повторити успіх походу 1655 р., проведеного спільно з гетьманом Б. Хмельницьким воєводою В. В. Бутурліним, коли царські і гетьманські війська доходили до Замостя і Любліна. Цього разу на чолі царських військ було поставлено досвідченого воєначальника — ближнього боярина царя, київського воєводу Василя Борисовича Шереметєва, названого особисто Олексієм Михайловичем «...добронадежным архистратигом Царя небесного, земного его воинства...»

На скликаній в середині липня В. Б. Шереметєвом воєнній раді під Васильковом, куди було запрошено також гетьмана Ю. Хмельницького та вищих козацьких старшин, ухвалили план, що передбачав поділ козацького війська на дві великі частини. Одна з них, на чолі з наказним гетьманом переяславським полковником Тимошем Цицюрою, спільно з військами В. Б. Шереметєва виступала проти поляків у західному напрямі, а друга, під командою гетьмана Ю. Хмельницького, повинна була захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об’єднанню татар з коронною армією. Згідно повідомлення Ю. Хмельницького цареві, разом з Т. Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командою київського воєводи перебувало близько 60 тисяч ратників. Ніжинський і Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Золотаренком вирушили на північ, і на білоруських землях вони мали об’єднатися з російськими військами на чолі з воєводою князем Ю. О. Долгоруковим. Ще два козацькі полки — Канівський і Черкаський відправлялися на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, у розпорядженні якого перебувало близько 10-ти тисяч запорожців та 5 тисяч «охотників» І. Сірка, за відповідним гетьманським наказом «...промисел чинити над татарами».

Як бачимо, стратегічний задум російсько-українського командування, ухвалений влітку 1660 р., був покликаний уберегти ситуацію від будь-яких несподіванок: як із південного напряму — від можливого вторгнення союзних Речі Посполитій татарських орд, так і з північного — від литовського війська.

Водночас, надмірне дроблення Війська Запорозького послаблювало головне угруповання на чолі з В. Б. Шереметєвим та Т. Цицюрою, а також не гарантувало успіх армії Ю. Хмельницького на випадок зіткнення зі значними силами кримського хана. Крім того, обраний російським командуванням принцип поділу Війська Запорозького, вочевидь, став результатом негативних політичних процесів, що мали на той час місце в козацькому середовищі та у взаєминах із російською стороною. Адже розподіл полків за регіональною ознакою, по-перше, міг відбивати факт політичного протистояння між правобережними і лівобережними старшинами, а, по- друге, вказував на недовіру московського командування по відношенню до правобережного козацтва.

Варто також звернути увагу і на той факт, що призначення головнокомандуючим царськими військами боярина В. Б. Шереметєва також не сприяло зміцненню довіри між українським і російським командуванням. Останній був добре відомий козакам ще з часів збройного українсько-російського протистояння на білоруських землях, коли за його наказом царські ратники «...з арматою на місця і села, де козаки своє помешкання мали наїжджали, козаків хапали і деяких в ув’язненні тримали, а інших невідомо куди дівали...» Прибувши в Україну на початку 1660 р., Шереметєв також дуже швидко встиг відзначитися доволі різкими й образливими публічними репліками на адресу Юрія Хмельницького, заявивши, що йому більше пасувало б гусей пасти, а не військом керувати.

Але помітне й неозброєним оком охолодження українсько-російських взаємин не фокусувалося лише на особі одного Шереметєва. Керівництво Війська Запорозького, як уже згадувалось, було ображене на уряд Олексія Михайловича за його непоступливість у справі пом’якшення умов Переяславських статей 1659 р. Крім того, оточення царя не вважало за доцільне демонструвати хоч би позірну приязнь і повагу до молодого козацького зверхника. З кінця 1659 р. Юрій декілька разів письмово звертається до дяків Посольського приказу та особисто Олексія Михайловича з проханням про звільнення зятя покійного гетьмана Богдана Хмельницького і білоруського полковника Івана Нечая, а також деяких інших козацьких старшин, взятих за різних обставин у полон і утримуваних в ув’язненні на території Російської держави, обіцяючи при цьому взяти їх «...на сумнене и шлюбуем, же до конца житія своего посполу зо мною неотмінными будут зоставати поддаными вашему царскому пресвітлому величеству...» Але кожного разу офіційна Москва зберігає олімпійський спокій і не реагує на клопотання зверхника над Військом Запорозьким. Вирушаючи в похід проти татар і поляків, Ю. Хмельницький 15 липня 1660 р. відправляє до Москви чергове прохання з цього приводу. Причому, на відміну від попередніх, цього разу звернення гетьмана було сформульоване в досить рішучих зворотах: «...так многожды о Иване Нечае до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливым быти, чтоб получить желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего пресветлого величества не доходило, или также верными и желательными услугами моими на особную милость заслужити не могу...»

Закінчення читайте на наступній сторінці «Історія та «Я»