Сікорський — американський українець
У розхристаному за структурою та стилем матеріалі Сергія Гончарова «Сікорський — «відомий» і «невідомий» ( «День», стор. «Україна Incognita» №132 за 2001 р. ) є чимало перекручень і домислів. Це не до лиця автору — людині, за самохарактеристикою, «більш обізнаній з історією техніки та військової справи, ніж соціальною психологією».
З одного боку, Сікорський «до пантеону вітчизняної історії (...) чомусь не потрапив. Про цю фігуру в нас практично не згадують...» З іншого — «це ім’я обласкане й канонізоване (...) радянською історією науки і техніки».
С. Гончаров капітально помиляється. В пресі України доби незалежності про Ігоря Сікорського та його родину опубліковано чимало повідомлень і розвідок, а не лише «кілька рядків» у спеціалізованому часописі «Авіація і час». Вiдкрийте, принаймні, фундаментальну книгу про наш авангард — «Інтервали: Космізм в українському мистецтві XX століття» (К., 2000). Про газетну періодику годі й говорити. Ось чому розлогі філіпіки С. Гончарова на адресу фарбованих лисів вітчизняної історії абсолютно недоречні.
Щодо пантеону. Ще треба всім миром-громадою з’ясувати, що це таке загалом і яким він має бути на українському грунті. Чи не досить нам гігантоманії? Можливо, за нинішньої матеріальної скрути достатньо двох пам’ятних знаків — на фасаді головної будівлі Київської політехніки, що виховала І. Сікорського, та будинку, де він жив. У перспективі (наприклад, до 30-річчя смерті винахідника, тобто восени наступного року) можна й варто було б установити на Шулявці один зі справжніх вертольотів корпорацій «Сікорски аероінджінірінг» чи «Юнайтед технолоджіз». Гадаю, нащадки Сікорського за генеалогією й бізнесом охоче допомогли б Київській мерії та ректорату КПІ реалізувати ідею подібного пам’ятника.
Власне, пантеон має бути в пам’яті народній. Які ж суттєві штрихи додав С. Гончаров до портрета, відомого нам, наприклад, із публікацій та радіорозповідей журналіста й історика В. Сергійчука? Жодних. Крім...
У кількох місцях автор наголошує, що Сікорський не має жодного відношення до нашого національного родоводу, до українського етносу. «Сікорський не був росіянином (хоча все життя розмовляв російською мовою й іншої не визнавав). Він був поляком». Хоча й «корінним киянином». Загалом, «Сікорський народився, жив, учився і формувався як інженерний геній в Україні, але не був ані українцем, ані навіть (страшно сказати!) патріотом держави, що тоді ще не існувала. Більш того, цей «російський поляк» усе своє свідоме життя залишався переконаним монархістом, прихильником тієї самої «великої, єдиної та неподільної».
Цілком нова версія: 1999 року найтиражніша тоді газета представила Сікорського «упрямым русским». Але це лише черговий домисел. Чи, радше, вимисел. Загальновідомо, що в офіційних документах громадянина Російської імперії національність не фігурувала. Натомість чиновництво скрупульозно зазначало, яку він віру сповідував. Отже?..
Автор ничтоже сумняшеся вважає Сікорського поляком. У такому разі Ігор мав бути католиком. Як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Вячеслав Липинський... Та несть числа їм, достославним полякам, котрі стали не просто патріотами «держави, що тоді ще не існувала», а її ідеологами. Ба, навіть видатними теоретиками українського буржуазного націоналізму. Тому, зрештою, це не так принципово: чи справді Сікорський поляк? Проте вимовив «А» — подавай докази «Б», «В» чи «Г»! Гадаю, в С. Гончарова їх немає...
Тож поміркуємо спільно. Батько Сікорського — Іван, а не Ян. Ким був цей «корінний киянин» у широкому смислі — як мешканець святої Київської землі? Вихідцем зі Сквирського повіту, сином сільського священика. Гадаєте, останній, тобто дід Ігоря, був ксьондзом? Нічого подібного — священником. Не уніатським, а православним. Звали його Олексієм. Таким чином, Іван Олексійович Сікорський, батько велета інженерної думки, належав до православного віросповідання. За документами Ігор Іванович Сікорський — однозначно православний.
Не знаю, «як робиться нова, «національно свідома» історія», але все-таки був Сікорський і українцем, і україномовним, і патріотом України. Ось живий аргумент. У штаті Коннектикут, США, в містечку Гантингтоні, неподалік від так званого «Заводу Сікорського», я випадково познайомився з літнім подружжям Свириденків — Боголюбом та Світланою. Вони добре знали Ігоря Івановича, а нині підтримують досить близькі стосунки з Ігорем Ігоревичем та іншими нащадками генія.
— Ким вважав себе Сікорський? — запитав я пані Світлану, коли дізнався, що вона тривалий час працювала з дружиною винахідника в одній фірмі.
— Не знаю, ким він себе вважав до війни, — щиро відказала ця жвава жінка, яка, до речі, цього року взяла діяльну участь у III Конгресі українців. У повоєнний же час наша діаспора робила все, щоб Ігор Іванович цілком усвідомлював себе українцем. Ми з ним не розмовляли російською. І не лише з принципових мотивів: практично не знаємо її досі. Тож Сікорський дедалі частіше вживав не англійську, а українську. Надто якщо ми затівали дискусію про майбутню самостійну Батьківщину. В кожнім разі, коли він помирав, усвідомлював себе американцем за громадянством і українцем за походженням та менталітетом.
Не буду зупинятися на дрібних неточностях публікації С. Гончарова. На завершення лише побажаю «Дню» продовжити тему. Рід Сікорських справді вартий того.
