Смерть за анкетними даними

Про те, як німці вирішували «остаточне рішення єврейського питання» на тимчасово окупованій радянській території, написано дуже багато. Але мало хто знає, що ворогом нещасних євреїв були не лише німецькі айнзатцгрупи, але нерідко й ті, у кого вони, здавалося б, мали шукати порятунку, — радянські партизани.

Ось що говорив у вересні 1943 року членам Комісії з історії Вітчизняної війни при ЦК КП(б) Білорусії Кирило Прокопович Орловський, якого називали «обер-диверсантом Сталіна»: «Організував я загін імені Кірова виключно з євреїв, що втекли від гітлерівського розстрілу. Я знав, що переді мною стоять неймовірні труднощі, але я не боявся цих труднощів, пішов на це тільки тому, що всі оточуючі партизанські загони і партизанські об’єднання Барановицької і Пінської областей відмовлялися від цих людей. Були випадки вбивства їх. Наприклад, «партизани»-антисеміти загону Циганкова вбили 11 євреїв, селян села Раджаловичі Пінської області вбили 17 євреїв, «партизани» загону ім. Щорса вбили 7 євреїв». (РГАСПІ, ф. 625, оп. 1, д. 22, л. 1186).

А ось що згадував у тому ж 1943 року Казимир Юліанович Метте, керівник могилівського підпілля НКВС: «У перші місяці окупації німці фізично знищили всіх євреїв. Цей факт викликав багато різних міркувань. Найреакційніша частина населення, порівняно невелика, повністю виправдовувала це звірство і сприяла їм в цьому. Основна обивательська частина не погоджувалася з такою жорстокою розправою, але стверджувала, що євреї самі винні в тому, що їх усіх ненавидять, проте було б достатньо обмежити їх економічно і політично, а розстріляти лише деяких, що обіймали відповідальні посади. Решта населення — радянським чином налаштована співчувала і допомагала євреям багато в чому, але дуже обурювалася пасивністю євреїв, оскільки вони віддавали себе на забій, не зробивши жодної, хоча б стихійної спроби виступу проти німців у місті або масового відходу в партизани. Крім того, і прорадянським чином налаштовані люди відзначали, що дуже багато євреїв до війни прагнули влаштуватися на більш прибуткові і хороші службові місця (ніби росіяни або білоруси не прагнули того ж самого! — Б. С.), встановили кругову поруку між собою, часто дозволяли нетактовне ставлення до російським, залякуючи притягненням до відповідальності за щонайменший виступ проти євреїв. «І ось тепер євреї теж чекають допомоги від російських Іванів, а самі нічого не роблять», — казали вони».

І це загалом негативне ставлення до євреїв, навіть прорадянським чином налаштованої частини населення окупованих територій цілком поділяло командування якщо не більшості, то дуже багатьох радянських партизанських загонів. А в лавах партизан інколи виявлялися і ті, хто вже встиг раніше взяти участь у нацистському «остаточному рішенні». Ось тільки один приклад. 1 жовтня 1942 року комісар партизанської бригади Є.А. Козлов направив начальникові Центрального штабу партизанського руху П.К. Пономаренку донос на свого комбрига полковника Марченка: «Астрейко (командир одного із загонів у бригаді. — Б. С.), помічник начальника поліції в Трудах (взимку) за достовірними джерелами розстрілював євреїв (підтверджено т. Лапенком, комісар бригади, капітан Мещеряков — командир загону нашої бригади, які взимку жили виключно підпільно і до кінця залишилися відданими своїй Батьківщині), проте має величезний авторитет у Марченка. Це видно з того, що Марченко двічі призначав Астрейка командиром партизанських бригад, Станкевича і своєї, коли сам Марченко пішов на посаду командувача Полоцькою зоною. Завдяки втручанню в цю справу обкому (Вітебського) і штабу, Астрейко до командування бригадою було не допущено. Слово «розстріл» глибоко укорінилося в свідомості більшості бійців бригади. Впроваджено його Марченком і Астрейком».

Можливо, листу Козлова і дали б ходу, але 6 жовтня 1942 року він разом з Лапенком і декількома іншими партизанськими керівниками загинув у авіаційній катастрофі. Марченко, що знаходився в тому ж літаку, дивом уцілів, відбувшись переломами ніг. Небезпечні свідки, які могли викрити його і Астрейка в безпідставних розстрілах і службі на німців, загинули, і доносу, який перед відльотом Козлов встиг вручити Пономаренку, так і не було дано ходу. Астрейко і Марченко благополучно довоювали до кінця війни.

А ще в Особливих відділах партизанських загонів була маніакальна теорія про те, що гестапо засилає під виглядом своїх агентів-провокаторів... євреїв, оскільки на єврея партизани вже точно ніколи не подумають, що він німецький шпигун. І подібну теорію активно втілювали в життя практично в усіх регіонах, де діяли радянські партизани. 15 січня 1943 року начальник відділення пропаганди політвідділу Об’єднаних бригад південно-західних районів Орловської області, де існувала своя партизанська республіка, Іван Гуторов писав до штабу партизанського руху: «Працівники НКВС... абсолютно не вміють, з огляду на молодість і відсутність досвіду, працювати з подвійними шпигунами і зазвичай дуже поспішно їх розстрілюють, як, наприклад, єврейських дівчат Іру і Єву Черняк, остання ніби то навіть закінчила школу гестапо в Брянську».

Тут Гуторов відверто помилявся. Жодними німецькими агентами бідні єврейки не були і бути не могли. Можливо, сестрам удалося приховати своє єврейство, і вони погодилися стати німецькими агентами лише потім, аби потрапити до партизанського загону. Але тоді вони напевно б розповіли про свої контакти з противником командуванню загону. Німці не стали б вербувати до себе як агентів сестер Черняк, якби знали, що вони — єврейки. До євреїв у німців жодної довіри не було. Головне ж, не можна робити своїм шпигуном людину, для якої повернення до своїх господарів через лінію фронту є набагато більшою небезпекою, ніж перебування на території противника. Для євреїв найстрашнішим було повернутися на територію, контрольовану німцями. Швидше за все, сестри нічиїми агентами не були, а просто стали жертвою провокації особістів, що вирішили зловити парочку німецьких шпигунів. Та й історію про неіснуючу «школу гестапо» придумали працівники НКВС. Чекісти не збиралися використовувати в ролі «подвійних агентів» придуманих ними ж «шпигунок-єврейок» і поквапилися їх розстріляти, аби вони не встигли відректися від вибитих з них визнань.

10 серпня 1943 року командир Осиповицького партизанського об’єднання Корольов доповідав Москві: «Останнім часом гестапо використовує євреїв з метою шпигунства. Так, при Мінському і Борисівському гестапо були відкриті 9-місячні курси для євреїв. Шпигунів розсилали по квартирах у місті і засилали в партизанські загони, останніх забезпечували отруйними речовинами для знищення партизан і командирів. У Мінській зоні було викрито цілу низку таких шпигунів».

Особісти в кожному євреєві-перебіжчику бачили німецького шпигуна. А якщо це був польський єврей, та ще що зумів приховати своє єврейство і влаштуватися на роботу у німців, його положення ставало майже безнадійним. 18 березня 1943 року до партизанської бригади Олексія Донукалова, що діяла в районі Мінська, перейшов Генріх Максиміліанович Чаплинський, 1890 року народження. Польський єврей, він був професором Краківської та Львівської консерваторій. Чаплинський багато гастролював по світу, жив у Лондоні, Парижі, Антверпені, відвідував Бразилію, Канаду і США. У 1940 році НКВС заарештувало його «за нелегальний перехід кордону в районі Малкіна». Чаплинський 7 місяців провів у в’язниці міста Білостока. З початком радянсько-німецької війни під час бомбардування втік з колони евакуйованих ув’язнених. Сам він на допиті в партизанському загоні стверджував, що в районі Червень був відпущений конвоєм. Надалі Чаплинський служив перекладачем у німецьких авіаційних частинах і штабах, оскільки вільно володів польською, російською, німецькою, англійською, французькою, іспанською і чеською мовами. Пономаренко і нарком держбезпеки Білорусії Лаврентій Хомич Цанава 15 травня 1943 року повідомили Сталіну основні етапи біографії професора консерваторії і зробили невтішний для нього висновок: «Попередній допит Чаплинського дає всі підстави вважати, що він є агентом німецької розвідки, спеціально підісланим у партизанський загін Донукалова для проникнення в радянський тил. Причому є підстави вважати, що він є старим агентом німецької розвідки, який працював у низці країн за її завданням. Чаплинського передано до Головного Управління «Смерш» т. Абакумову». До цього Пономаренко стверджував також, без жодних доказів, що Чаплинський «німцями використовувався як перекладач у серйозних справах». Але люфтваффе жодних поліцейських функцій не виконували, і навряд чи Генріх Максиміліанович займався чим-небудь іншим, окрім переговорів з місцевими властями щодо розквартирування і постачання в авіаційні частини.

Ще одним шпигуном виявився боєць 46-го українського поліцейського батальйону Михайло Йосифович Брейтман, який у батальйоні служив як українець Петренко, і який у березні 1943 року разом з іншими бійцями батальйону перейшов на бік партизанської бригади «дядька Василя», в Логойському районі Мінської області. Партизанам-чекістам довелося придумати, що, будучи викритим під час медогляду як єврей, Брейтмана під загрозою розстрілу було завербовано як агента командиром батальйону. Потім його ніби то було направлено до концтабору для євреїв у містечку Малий Тростянець під виглядом робітника, але фактично був курсантом спеціальної «школи гестапо» для агентів-євреїв. Михайло Йосифович детально розповів (або підписав те, що йому продиктували слідчі) про чисельні отруйні речовини, які йому демонстрували інструктори-німці, згадав, зокрема, якусь рожеву отруйну рідину, але біда: при арешті у Брейтмана не виявили жодної отрути, вибухівки або інших знарядь «диверсійно-терористичної діяльності». Що не перешкодило його благополучно розстріляти.

Таких прикладів можна навести безліч. Так, Сталін у той час аж ніяк не збирався винищувати більшість євреїв, і нічого подібного Голокосту з його боку тоді не проводилося. Але радянське командування в більшості випадків поблажливо ставилося до знищення євреїв партизанами, задовольняючись фантастичною версією про те, що вони є агентами гестапо. Були, звичайно, виключення, як у випадку з полковником Орловським, але вони швидше підтверджували правило. Думаю, що Росії, як правонаступниці СРСР, теж треба покаятися за роль її мешканців у знищенні євреїв, а не лише закликати до цього інші пострадянські країни. Адже в айнзатцгрупах служили не лише білоруси, українці та латиші, але й росіяни з території РРФСР. Так само служили вони в партизанських загонах, що вбивали євреїв як «німецьких шпигунів».