Свобода через гідність-2

Продовження. Початок читайте «День», №145 — 146
     Збори в афінському Акрополі; давньоримський Сенат; ісландський Альтинг (найдавніший із нині чинних парламентів світу — вперше скликаний ще 930 року); київське та новгородське віче; англійський парламент; давньомонгольські та давньотюркські курултаї; загальні військові ради (збори) козаків Запоріжжя; Генеральні Штати королівської Франції, а згодом — Законодавчі та Установчі збори революційної держави, і зрештою — Конвент; Конгрес Сполучених Штатів Америки; Державна Дума Росії часів Миколи ІІ; Українська Центральна Рада...

Ми перелічили лише невеличку частину відомих у історії парламентів (органів представницького правління) — від античних часів до ХХ століття включно (сучасну Верховну Раду України не беремо, це тема для розлогої та непростої розмови). Всі названі (й десятки не згаданих) державні інституції зазнали прецікавої еволюції впродовж історії людства — від прямої демократії, безпосереднього знаряддя народної влади до представницького правління, зовсім іншої форми політичного урядування, коли народ, відмовляючись від виконання ним, народом, своєї влади напряму, делегує таку владу обраним (з більшою або меншою мірою прозорості, мудрості та чесності) представникам у парламенті. Ця еволюція, її підстави, здобутки, хиби й недоліки були пильно простежені визначним англійським мислителем Джоном Стюартом Міллем, до розгляду знаменитої праці якого «Роздуми про представницьке врядування» (1861) ми зараз і переходимо.

Мілль був переконаний у тому, що парламентаризм (у його найкращих, дієвих, компетентних зразках) є дуже важливим кроком уперед у цивілізаційному поступі людства. Водночас він, будучи філософом доволі скептичним й далеким від будь-якого «замилування» здобутками історії, найпершим своїм завданням (як випливає вже з самої назви аналізованої праці) ставив роздуми, розгляд, порівняльне зіставлення суспільних явищ у їх розвитку, і представницького урядування зокрема.

Мислитель вважав, що «абстрактне (як його називають) дослідження рис найкращої форми правління — не химера, а доволі практична сфера застосування наукового мислення» (він здебільшого був прихильником не загальних міркувань, а практичної реалізації здобутків суспільних наук й громадської думки; цей погляд Мілль відстоював і в ті роки, коли був депутатом англійського парламенту).

«Усі міркування про форми врядування», на думку Мілля, «більш-менш специфічно відбивають дві протилежні теорії політичних інституцій, а точніше — два протилежні уявлення про них». У чому тут полягає відмінність? «Представники однієї з цих теорій, — пише автор, — вважають, що врядування — це суто практичне мистецтво, яке породжує тільки питання про засоби та мету. Форми врядування порівнюють із будь-якими іншими способами здійснення людських намірів та розглядають як сферу цілковитої винахідливості та вигадок. Оскільки ж їх створила людина, то, як вважають ті, хто обстоює цю теорію, вона має вибір запроваджувати їх чи ні та в який спосіб і за яким зразком. Згідно з цією концепцією, врядування є проблемою, яку слід досліджувати так само, як і будь-яке інше питання людських відносин. Знайти найкращу форму врядування; переконати інших, що вона найкраща; і, здійснивши це, спонукати людей до її запровадження — ось хід думки тих, хто дотримується таких поглядів на політичну філософію. Беручи до уваги лише різницю в масштабах, вони розглядають державний устрій з тих самих позицій, з яких розглядали би плуг чи молотарку» (вже саме це в’їдливе зауваження Мілля висвітлює його ставлення до адептів цієї концепції).

«У опозиції до тих, — розвиває свою думку англійський філософ, — хто обстоює такі погляди, перебувають політичні мислителі іншого типу, які далекі від того, щоби порівнювати форму врядування з машиною, які тлумачать її як певного роду спонтанний продукт, а науку, що його вивчає — як, так би мовити, галузь природничої історії. На їхню думку, форми врядування не є справою вибору (! — І.С.). Загалом ми повинні прийняти їх такими, якими вони нам дістаються. Їх не можна сконструювати згідно з попереднім задумом: вони не створюються, а виростають. Так само, як і з рештою фактів Всесвіту, ми повинні ознайомитися з їх природними властивостями та пристосуватися до них. Фундаментальні політичні інституції народу ця школа розглядає як наслідок певного органічного росту на основі його природи та життя. Ці інституції є продуктом звичок, неусвідомлених прагнень та бажань людей, що належать до цього народу, і майже ніколи не є результатом їхніх осмислених намірів». (Здається, тут Мілль пише про ключову проблему політичної історії ХІХ — ХХ століть, причому складається враження, що основні аспекти цієї проблеми є геть недостатньою мірою осмислені та проаналізовані).

Висновок автора є таким: «Складно вирішити, яка з цих доктрин виявилася б абсурднішою, якби припустити, що якась із них набула виняткового статусу. Але принципи, що їх люди відкрито відстоюють при розгляді тієї чи іншої суперечливої проблеми, звичайно, надто неточно свідчать про думки, яких вони справді дотримуються (суттєве зауваження. — І.С.). Хоча кожна зі сторін заради своєї опозиції до іншої вкрай перебільшує свою власну теорію, і хоча ніхто не дотримується якоїсь із них без модифікацій — обидві доктрини відповідають глибоко вкоріненій різниці між двома способами мислення. Очевидно, що жодна з них не має цілковитої слушності, однак не менш очевидно, що жодна з них не є й цілком хибною».

Як же слід підходити до розв’язання цієї проблеми? Мілль пише: «У такому разі передусім наголосимо на тому, що політичні інституції (попри те що це твердження часто ігнорують) створила людина, і всім своїм існуванням вони завдячують людській волі. Люди не побачили їх зненацька, прокинувшись одного літнього ранку. Аж ніяк не можна порівнювати їх з деревами, які, колись посаджені, «постійно ростуть», тоді як люди «сплять». На кожній стадії свого існування вони перетворюються на те, чим вони є, завдяки людським усвідомленим діям. Тому, як і решту створених людиною речей, їх можна витворити добре чи погано; в процесі їх створення могли виявитися такі людські риси, як розважливість й майстерність, або ж протилежні їм. Крім того, якщо народ не зумів (або внаслідок зовнішнього тиску був позбавлений можливости) виробити собі державний устрій із допомогою пробного процесу виправлення кожного зла, щойно воно виникало, або жертви цього зла здобувалися на силу, щоб чинити йому опір — то таке уповільнення політичного розвитку, без сумніву, є величезною шкодою для цього народу».

Ще суттєве зауваження Мілля: «З іншого боку, слід також мати на увазі, що політичний механізм не функціонує сам собою. Його від початку створили люди, тож і далі вони мають ним керувати — навіть люди пересічні. Він потребує від них не простої мовчазної згоди, а активної участі, і має бути пристосованим до характерних рис і особливостей цих людей. Звідси випливають три умови. Народ, якому призначена певна форма врядування, повинен хотіти її прийняти (! — І.С.), чи принаймні не бути до неї таким неприхильним, щоб чинити нездоланний опір її утвердженню. Крім того, народ повинен мати бажання і спроможність виконувати те, що потрібно для її тривалого існування. І, по-третє, щоб конкретна форма врядування досягла своєї мети, народ повинен мати бажання і змогу робити те, чого вона від нього вимагає. Слово «робити» слід тлумачити і як відмову від певних дій, і як виконання певних дій. За невиконання хоча б однієї з цих умов з’являється форма врядування, непридатна в конкретній ситуації, і байдуже, чи породжує вона якісь сприятливі перспективи».

Проте і тут, на спостережливий погляд Мілля, далеко не все просто та існують серйозні перепони. Так, «подеколи певний народ хоч і засвідчує свою схильність до певної форми врядування і, можливо, навіть бажає її, проте не прагне чи не спроможний виконати її умов. Наприклад, припустимо, що певний народ волів би мати вільне врядування. Але внаслідок лінощів, легковажности, несміливости чи браку громадянського духу він ніяк не спромагається це врядування зберегти; цей народ не битиметься за свій політичний устрій тоді, коли той зазнає прямого нападу (! — І.С.), його можна ввести в оману за допомогою хитрощів, метою яких є скасування тієї або іншої форми врядування; внаслідок мінливого розчарування, тимчасової паніки чи палкого вшанування якогось індивіда — хай навіть і видатного — цей народ можна змусити покласти свої свободи до його ніг, дати йому повноваження, завдяки яким він зможе скасувати сформовані інституції».

Вагоме застереження, поза сумнівом! І ще одне застереження від Джона Стюарта Мілля: «До того ж представницькі інституції мають незначну цінність та можуть бути просто інструментом тиранії чи інтриг у тому разі, коли більшість виборців достатньою мірою не зацікавлені у власному врядуванні й не бажають віддавати свої голоси або якщо й голосують, подають їх не в інтересах суспільства, продаючи їх за гроші чи виконуючи вказівки людей, які їх контролюють. Народні вибори, проведені в такий спосіб, не захистять націю від поганого врядування» — заявляв Мілль. Можливо, саме тому він наполегливо відстоював принцип пропорційного представництва в парламентах усіх значущих соціальних груп.

Отож здійснений англійським мислителем ретельний порівняльний аналіз представницького врядування, як, сподіваємось, помітив читач, і за 160 років, образно кажучи, не припав «архівним пилом» — працю Мілля справді варто читати, адже є дуже багато колізій, викликів і конфліктів, що потребують осмислення. Але Джон Стюарт Мілль, крім усього іншого, був і теоретиком (одним із перших в Європі) руху за рівність прав чоловіків та жінок. Причини цього криються в обставинах особистої біографії мислителя. Отже, наступна тема — його праця «Поневолення жінок» (1869) та вплив її на громадську думку Англії та Старого Світу загалом.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»