«Театр європейської історії» початку XVIII ст.-3

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 200-201, № 205-206

На відміну від свого супротивника сам Пьотр усі ці роки не виявляв особистої військової відваги, навіть перебуваючи при дієвій армії, практично не брав участі у боях. Абсолютно слушно зауважив російський історик В. Ключевський про царя: «...он редко становился и во главе своих полков, чтобы водить их в огонь, подобно своему противнику Карлу XII». Більше того, Пьотр намагався всіляко приховувати свою присутність у війську. Внаслідок цього декілька відповідей на умови капітуляції шведських гарнізонів Ніншанця, Нотебурга, Нарви у 1703—1706 роках було складено ним, але їх відправили за підписом командирів з’єднань, які вели облогу. Очевидно, цар мав усі підстави думати, що звістка про його особисту участь в облозі не налякає ворогів.

Лише згодом цар наважився втрутитися у бої. Таке «хрещення» відбулося під Лісною, коли він особисто командував атакою на корпус генерала А. Левенгаупта. Ця подія стала предметом його гордості, й навіть у грудні 1709 року він згадував у листі князю-кесарю Ф. Ромодановському: «В прошлом 1708 году сентября 28 имел я жестокое сражение под Лесным с генералом Левенгоуптом, одержал полную победу над армиею его, состоявшею более нежели в шестнадцати тисячах природних и опытных шведов, меншим числом войска, и из всей сей шведской армии малое только спаслось число, прочие же все побиты и пленены со всем их обозом и артиллериею». Попри очевидне перебільшення (за шведськими джерелами, більша половина особового складу корпусу, до 9 тис., незважаючи на втрати під час тривалого бою, варварське нищення втікачів після нього, змогли все ж таки пробитися до основних сил Карла, в тому числі сам Левенгаупт) це було нагадуванням про вперше проявлену власну відвагу й командирські здібності.

Під Полтавою цар також перебував під ворожим вогнем, хоча в атаки полки не водив. За це слухняні бояри підвищили його у військово-морському та військовому званнях: «...за вашу верную храбрость имел быти повышен чином на флотах морских арыр-адмиралом, а на сухом пути при войсках имел ранг старшим генералом-лейтенантом». Але, як з’ясувалося, цар ніколи не виголошував історичної промови перед військом у день Полтавської битви, закликаючи солдатів «не должны вы помышлять, что сражаетесь за Петра, но за государство, Петру порученное, за отчизну...». Цей хрестоматійний текст був вигаданий Феофаном Прокоповичем для його «Истории  императора Петра Великого, от рождения его до Полтавской битвы, и взятии в плен осталных шведских войск при Переволочне, включительно», виданої 1773 р., і значно перероблений у ХІХ ст. Відтоді промова, попри її очевидну недостовірність і книжність, перекочовувала з видання до видання.

Цікавими є спостереження над стратегією і тактикою Карла та Пєтра впродовж Великої Північної війни. Шведський король від початку планував «генеральні баталії», в яких намагався повністю розбити ворога. Пьотр до самого кінця 1708 р. всіляко уникав зіткнень з основними шведськими силами на чолі з Карлом, уважав за краще втекти (як з Литви 1706 р.), ніж битися. У цьому полягала основна розбіжність царської тактики зі стратегічними задумами запрошеного з Австрії фельдмаршала Г. Огілві, який у 1704—1708 роках перебував на московській службі. Той радив зійтися з Карлом у вирішальній битві ще 1706 р.: «...прошу вашего величества, для своего собственного благополучия, чести и сохранения, еще вящее разсуждение положить и всю свою силу и мочь в сей компании против неприятеля поставить...». Він доводив, що виведення московських військ із Литви та Білорусії призведе до втрати цих територій, утворить великі проблеми для союзника царя — Августа. Зрештою, так і сталося. Поза сумнівом, основна провина у капітуляції Саксонії, яка влітку 1706 р., після втечі царської армії, лишилася сам на сам зі шведами, лягла на Пєтра.

Натомість наприкінці 1708 р. цар, відчувши свою перевагу над виснаженою шведською армією, почав прагнути генеральної битви, цілком логічно плануючи розгромити короля до можливого підходу підкріплення з Польщі. Карл, так само усвідомивши недостатність сил для перемоги над набагато чисельнішою московською армією, втративши корпус Левенгаупта, не отримавши бажаного від Івана Мазепи, навпаки, почав ухилявся від вирішального зіткнення. Можна навіть стверджувати, що Полтавська битва була нав’язана йому царем. Із втратою стратегічної ініціативи шведський король лишився і перемоги.

На загал треба констатувати той дивовижний факт, що з 1709 р. Карл і Пьотр ніби помінялися своєю вдачею. Шведський король, який завжди сам водив солдатів у бій, під Полтавою через поранення не міг особисто керувати битвою, не надихав своїх воїнів і мав тікати від ворога, як Пьотр з-під Нарви. Під Переволочною він взагалі залишив армію, внаслідок чого майже 19-тисячне шведське військо капітулювало перед невеличким кавалерійським загоном А. Меншикова, подібно до московської армії у листопаді 1700 р.

ГЕТЬМАН МАЗЕПА ЗА ЧАС ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ ПРОЙШОВ ШЛЯХ ВІД СОРАТНИКА ЦАРЯ, АКТИВНОГО УЧАСНИКА БУДІВНИЦТВА ІМПЕРІЇ ДО СМЕРТНОГО ВОРОГА ЦІЄЇ ІМПЕРІЇ ТА ОСОБИСТО ПЕТРА / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
 

Отже, в Україні Карл отримав свою Нарву. Проте він не мав такого шляхетного ворога, яким сам був для Пєтра. Той не давав можливості виправити помилки, сконцентрувати сили, набути нових союзників. Але, як і цар, король навіть не думав складати зброю. Він плекав багато планів продовження боротьби, частково — реальних, здебільшого — фантастичних. Так, 10 червня 1711 р., стрімголов прибувши у турецький табір над Прутом, він вимагав від візира надати йому кілька тисяч яничарів для вирішальної атаки на обложену московську армію. Та потрапила у безвихідне становище виключно завдяки самовпевненості й зухвальству Пєтра. Цар, у черговий раз злякавшись за своє життя, готовий був підписати будь-які умови капітуляції, навіть відмовитися від усіх балтійських завоювань. Але турки мали свої цілі, мало переймалися інтересами Швеції, не прагнули повного розгрому московської армії.

Не мали успіху дії Карла після 1714 р., коли короля видворили з Туреччини. Тому випадкова загибель під маловідомою фортецею в Норвегії стала, мабуть, закономірним підсумком другої частини нетривалого життя Карла. У тій частині Пьотр ніби повністю перехопив ініціативу і вдачу шведського короля, йшов від перемоги до перемоги. Відтак Шведська імперія відходить у небуття, поступившись місцем своєму східному сусідові.

Не захопивши Карла з Мазепою одразу (за це ледь не поплатився життям генерал-майор князь А. Волконський, адже цар грозив розстріляти його), Пьотр вимагав від турецького султана видворення короля і віддання на розправу гетьмана. Людина мстива і жорстока, цар плекав надію особисто покарати Івана Мазепу і наказав стерегти його на всіх можливих маршрутах виїзду з Туреччини. Московським загонам було надано таку інструкцію: «Буде же Бог поможет, что он, господин генерал-маеор, ево, короля, догонит, и тогда ево взять и привесть к нам, где мы обретатца будем; и между тем обходитца с ним, яко с монархом, чесно и учтиво». Мазепі було присвячено наступний пункт інструкції: «Ежели при нем, короле, будет изменник Мазепа и ево, взяв, весть за крепким караулом, и смотреть того, что он каким способом сам себя не умертвил». На випадок, якщо б той разом із Карлом спробували пройти через Волощину в Угорщину і далі у шведську Померанію, Пьотр писав імператору Священної Римської імперії: «При сем же вашему величеству объявляем, что имеем мы ведомость от посланных наших въслед за неприятелем нашим, королем Шведским, еже оный, купно и с изменником Мазепою, пробирается чрез Волоскую землю в Венгры. И ежели Мазепа будет в области вашего цесарского величества, то просим ваше величество дружелюбно братскии, дабы оного повелели поймать и за караул отдать, яко изменника, нам же о том известие учинить...» На перехоплення Карла і Мазепи цар готовий був відрядити кінний загін, що мав діяти на угорській території. Такий план навіть найближчому помічнику царя А. Меншикову здався авантюрним: той побачив пастку в пропозиції діяти на чужій, ворожій території. Адже було відомо, що ватажок повсталих — угорців князь Ференц ІІ Ракоці — був палким прихильником шведського короля.

Мазепа уник царської помсти, оскільки помер своєю смертю на чужині 21 вересня 1709 р. Це мало б засмутити Пєтра. Але вочевидь цар змирився з таким фактом.

Упродовж Великої Північної війни 1700—1721 років тріо героїв нашої розвідки пройшли великий шлях. Причому двоє зійшли з нього ще до завершення війни. Пьотр із царя периферійної Московської держави зміг перетворитися на грізного східного імператора, який став суттєво впливати на велику європейську політику. Він виявив надзвичайну гнучкість як дипломат, обіцяючи задля припинення війни поступитися частиною або навіть усіма щойно завойованими територіями. Він став і стратегом, здатним маневрувати військом, рятуючись від неминучого розгрому. Він сповна використав той час, який подарував йому Карл своїм довгим перебуванням у Центрально-Східній Європі. Перемога під Полтавою, здобуття балтійських провінцій усупереч бажанням практично усіх держав — як Англії, Голландії, так і Данії, Пруссії, Польщі, не кажучи вже про Швецію, а також попри власні обіцянки — усе це дозволило йому розбудувати могутню імперію, що впродовж XVIII—XIX ст. намагалася диктувати свою волю всій Європі. Можна стверджувати, що саме у тривалій боротьбі зі Швецією викувався стрижень цієї імперії — велика регулярна армія та флот, на утримання яких у 1720-х роках ішло дві третини державного бюджету Росії. Разом із тим Пьотр не був вдячним учнем. Після Полтави, позбувшись страху перед шведським королем і його армією, цар почав відверто зневажати їх. Лише поразка над Прутом у 1711 р. дещо збила його пиху.

Пьотр пережив обох своїх ворогів, але не надовго. Його смерть 1725 р. відкрила цілу епоху палацових переворотів, боротьби прихильників і противників його реформ, а також між «птенцами гнезда Петрова».

Карл ХІІ виявив винятковий талант полководця, проте повну відсутність державницьких якостей. У всіх своїх діях він був виключно бойовим воєначальником, сучасною мовою — вправним польовим командиром, а не главою держави. У гонитві за своїми противниками він утрачав час для їхнього розгрому. Іншими словами, постійно перемагаючи, він не міг завоювати ані клаптика нових земель для Швеції, а навіть утратив те, що отримав у спадщину. Водночас Карл фактично створив Пєтра, надавши тому достатньо часу для досконалого вивчення шведської стратегії, тактики, військового мистецтва, навіть державного устрою, оволодіння практикою штурму фортець, створення сучасної регулярної армії й потужного військового флоту на Балтиці.

Іван Мазепа за перше десятиліття війни пройшов шлях від найближчого дорадника та союзника царя, активного учасника будівництва Російської імперії до противника цієї імперії, особистого ворога Пєтра. Гетьмана також можна назвати наставником московського царя — у дипломатії та державних справах. Вступивши у Велику Північну війну як союзник Московського царства, Мазепа за кілька років дійшов думки про безперспективність такого союзу для себе особисто та України в цілому. Перемога царя, ще малоймовірна у 1707—1708 роках, могла спричинити лише остаточну ліквідацію прав і свобод України. В «Ариентальском цесарстве», тобто східній абсолютистській імперії, що її будував Пьотр, не лишалося місця для напівсуверенних володарів та автономних територій. Тому перед Мазепою постала альтернатива: або відмовитися від усього, що він вибудовував стільки років, або спробувати піти на союз із шведським королем задля збереження України під своїм проводом. Ситуація спрацювала проти гетьмана, оскільки на той час Карл фактично був уже не королем могутньої держави, а лише командиром виснаженої, втомленої десятилітніми боями армії, що зайшла на чужу територію, опинилася далеко від своєї країни, баз постачання і поповнення. Цей відчайдушний, вимушений крок дуже дорого коштував Україні. Самому Івану Мазепі він обійшовся ще дорожче, адже він втратив усе, що мав, помер вигнанцем на чужині. Але ціна, сплачена Україною як внесок у будівництво Російської імперії, виявилася так само надзвичайно високою.