Трагедія у стилі «ретро»

Василь Андрійович Жуковський (1783 — 1852) навряд чи належить до числа тих діячів культури, що перебувають у фокусі суспільної уваги у наше нервове, зламане, негармонійне століття. Цей видатний російський поет, літературний учитель Пушкіна, наставник майбутнього імператора Олександра II мав якості, абсолютно протилежні духу нинішньої епохи: був людиною дуже м’якою, гармонійною, урівноваженою, любив домашній затишок, тишу, цінував незлобний жарт, прикрашав своє житло вишуканими картинами...

Поезія Жуковського може здатися нам сьогодні дещо сентиментально- «елегійною», пишномовною, отже, застарілою (цікаві при цьому назви його ліричних творів: «Весеннее чувство», «Утешение в слезах», «Новая любовь — новая жизнь». Аромат початку ХIХ століття!). Однак, по-перше, нам, українцям, просто неприпустимо забувати про ту роль, що її відіграв Василь Андрійович Жуковський у справі звільнення із кріпацької неволі Великого Кобзаря (і саме йому присвятив Тарас Шевченко поему «Катерина»!), так само, як і про багаторічну братерську дружбу Жуковського з Миколою Гоголем; а, по-друге, як ми зараз побачимо, замріяно-солодке обличчя Жуковського — це ілюзія. Його життя було досить драматичним, часом трагічним.

Сам Жуковський на схилі років любив цитувати слова свого молодшого сучасника, геніального учня та друга Пушкіна: «Горести не удивят меня: они входят в мои домашние расчеты. Всякая радость будет мне неожиданностью» (вражає, що Пушкін написав це у переддень найщасливішої події у житті: довгоочікуваного весілля з Наталею Гончаровою!). Таким самим було ставлення до життя й самого Жуковського: він рано був готовий до прикрощів, поневірянь, навіть страждань, вбачаючи у них невід’ємну частину життя. Подібний світогляд Василь Андрійович, за власним визнанням, засвоїв у древніх (особливо у Гомера), яких чудово знав. Він істотно вплинув на його любов і долю. І ще вплинуло більш ніж незвичайне походження, дивовижні обставини появи на світ. Жуковський був сином (незаконним, відзначимо це!) знатного поміщика Афанасiя Івановича Буніна (предка майбутнього нобелівського лауреата) і полоненої туркені Сальхі. І хоча хлопчика, на прохання батька, усиновив сусід Буніна, небагатий дворянин Андрій Жуковський, поет усвідомлював «своєрідність» свого незаконнонародженого становища з раннього дитинства і до кінця життя.

Коли у 1810 році молодого, але вже знаменитого літератора Жуковського запросили у родину своєї сестри, Катерини Опанасівни Протасової (але сестри тільки по крові, а не за законом і, мабуть, не за духом. Ось що важливо відзначити!), давати уроки загальної історії та історії мистецтв її дочкам, Марії та Олександрі — він одразу ж звернув увагу на старшу, зовсім юну, 13-річну Марію. Дівчинка була незвичайно милою, товариською, веселою, вся сяяла радістю життя та жіночним лукавством. Саме ці якості поет Жуковський найбільше боготворив у нашому підмісячному світі...

Почуття зароджувалося поступово. Коли років через 20 Василь Андрійович спробував коротко і дохідливо пояснити його друзям, він сказав так: «Маша была своя, с ней было очень легко». Як назвати те, що поволі виникало між ними? Гаряча, жагуча дружба-прихильність, ніжний, смутний роман у стилі «ретро» (із трагічним фіналом!), творчий союз вже майже класика і дівчини, яка до нестями любила поезію? Хтозна... Ясно одне: обоє вони, особливо Жуковський, знали і розуміли: їм не судилося щастя. І не тільки тому, що великий гріх — закохуватися у настільки близьку родичку (що вже ясно давала зрозуміти матір Маші, фанатично віруюча жінка), але й тому, що взагалі нашим світом правлять закони злої долі.

Здавалося, усе було проти них. 1815 року Жуковський, на той час уже визнаний перший російський поет, був змушений, не наполягаючи на своїх планах одруження з Машею, просити лише про одне: мати право хоча б іноді бачити її. Протасова-старша фактично відмовила закоханим навіть у можливості побачень. Ситуація ставала дедалі безвихіднішою: було зрозуміло, що, незважаючи на взаємність, незважаючи на те, що Жуковський гарячково шукав вихід, все ж таки знайти щастя їм обом не дано. І поет робить вибір: звільняє Машу від будь-яких зобов’язань перед ним і просить її думати насамперед про себе, піклуючись про своє щастя.

Квітень 1815 р. Жуковський пише коханій: «Как ранее я от тебя одной ждал и утешения, и твердости, так и теперь жду твердости в добре. Нам надо знать и осуществить то, на что мы отважились. Речь идет не только о том, чтобы быть вместе, но и о том, чтобы быть этого достойными... Чего я желал? Быть счастливым с тобой! Из этого теперь должен выбросить только одно слово, чтобы все изменить. Пусть буду счастлив тобою! Возьми себе за правило все ограничивать только собой, поверь, что тогда все будешь делать и для меня. Моя склонность к тебе теперь словно бы без примеси собственного «я», и от этого она живее и прекраснее. Думай беззаботно о себе, все делай для себя — чего мне больше? Я буду знать, что я участник этого милого счастья...».

Щастя Маші не судилося. 14 січня 1817 року вона «розумно» вийшла заміж за професора-медика I.Ф.Мойєра, людину порядну, широко освічену; але про якісь почуття і мови, на жаль, бути не могло. Мойєр навіть дозволяв закоханим листуватися. Ось стиль листів Маші: «Жуковский, мне часто случается такая необходимость пописаться к тебе, что ничто не может ни утешить, ни заменить этого занятия; я пишу к тебе верно два раза в неделю, но в минуту разума деру письма... Пиши только иногда, ангел! Ты мне этим должен! Душенька, не рассердись за это письмо! крепилась, крепилась, да и прорвалась, как дурная плотина, вода и бушует, не остановишь!». Другі пологи виявилися для Марії Андріївни Протасової фатальними: у червні 1823 року вона померла усього в 26 років...

Жуковський так ніколи і не зміг оправитися від цього горя. Останні роки його життя були важкими: самітність, віддаленість від Росії (поет багато років прожив у Німеччині)... Тільки майже у шістдесят років він наважився одружитися в Німеччині з 18-річною дочкою свого старого друга — полковника Рейтерна, Єлизаветою. Шлюб, як і слід було очікувати, виявився невдалим; однією з головних причин була психічна неврівноваженість дружини поета. До того ж в останній рік життя Василь Андрійович став стрімко втрачати зір, але продовжував працювати на винайденій ним же друкарсько-типографській «машинці»...

12 квітня виповнилося 150 років від дня смерті Жуковського. Але не тому ми сьогодні звертаємося до життя видатного російського поета та до його спадщини. Шляхетність душі, здатність стати вище егоїзму власного «Я», думати не стільки про себе, скільки про кохану людину, — властивості, не занадто вже й поширені у наш час (м’яко кажучи!). Але ж без цього неможливе щастя у коханні, у родині, отже, немислиме й суспільство щасливих людей. Перечитаємо ж старі листи Жуковського. Справді, вони варті цього!