Три Софiї Всеслава Полоцького

Оповита містичним серпанком казковості, постать князя-чародія Всеслава Полоцького зазвичай осмислюється у науковій літературі як уособлення такого собі авантюрника або, мовлячи словами Михайла Грушевського, «полоцького характерника».

Оцій непевній славі він завдячує такому ж непевного походження «Слову про Ігорів похід», яке є головним джерелом уявлень про чародійства Всеслава. То він, мовлячи словами «Слова про Ігорів похід»:

...людей судив,

Городи мирив із князями,

А сам вовком серед ночі темної

Вибігав із города Києва,

До півнів сягав Тмутораканя,

Вовком путь перебігаючи

Великому Хорсові.

Йому в місті Полоцьку

Дзвонили до заутрені

У святій Софії раннім-рано,

А вже в Києві він чув той дзвін.

Віща душа була

В тілі його молодецькому,

А не раз, не два біди зазнавала.

(Переклад Максима Рильського)

Інший історичний твір пера старокиївського книжника — «Повість временних літ» приписує народження цього князя волхуванню, через те, що, коли його народила мати, на голові маляти узріли пляму. Волхви порадили Всеславовій матері нав’язати на ту язву чарівну пов’язку, щоби носив він її до кінця живоття свого. Так що носив Всеслав її до смертного дня на собі, і через це, — зауважує літописець, — немилостивий був він на кровопролиття. 

По смерті батька — полоцького князя Брячислава, що постигла того 1044 р. Всеслав став повновладним володарем полоцького престолу. Найперше він взявся до розбудови свого стольного граду. Його стараннями над містом невдовзі засяяли золоті бані величного Софійського собору. Знахідка (1977 р.) давньоруського напису на камені, покладеного свого часу на місці заснування Софії Полоцької, та її палеографічні особливості дозволили ученим віднести дату заснування полоцького собору до середини 50-х років. ХІ ст. Донатор полоцького собору св. Софії не був пасивним наслідувачем однойменних київського і новгородського храмів. Оцим своїм грандіозним будівництвом Софії Полоцької (1044 — 1066 рр.) він кинув сміливий виклик сильним сусідам.

А взаємини Всеслава із ними — Новгородом та Києвом були ворожими. Онук Ізяслава Полоцького, сина Рогнідиного, Всеслав уперто ворогував з онуками Ярослава Мудрого. 1065 р. Всеслав розпочав війну з київським князем Ізяславом Ярославичем.. Ця подія не віщувала добра Руській землі, бо в ті ж часи сталося знамення на заході: на небі зійшла зірка велика, промені маючи немов криваві, віщуючи пролиття крові. Всеслав напав на Псков, а наступного року захопив і пограбував Новгород. Як сповіщають літописи, він познімав у храмі святої Софії дзвони та інше церковне начиння. Новгородська св. Софія з її святинями, вочевидь, і була головним об’єктом Всеславових устремлінь. Своєрідною ремінісценцією виправи Всеслава Брячиславича на Новгород 1065 р. є повідомлення Іпатіївсько літописного зведення під 1180 р., де у розповіді про полоцького князя Святослава Всеславича сказано, що його дід брав участь у поході на Новгород, де взяв дарохранильницю і службове начиння в соборі, зневаживши тим самим пам’ять Ярослава Мудрого («розшибе славу Ярослава») 

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ. САМЕ З ЙОГО НАЩАДКАМИ ВІВ ТРИВАЛУ БОРОТЬБУ ВСЕСЛАВ ПОЛОЦЬКИЙ

Невдовзі брати Ярославичі виступили на полоцького князя: «Ярославичі ж троє, — Ізяслав, Святослав і Всеволод, зібравши воїв, рушили на Всеслава». Холодної зимової днини Ярославичі заволоділи Мінськом, а з настанням весни виграли вирішальну битву з військами Всеслава на Немизі. Цьому бойовищу літопис присвятив такі лапідарні слова: «І сталася січа люта, і впали многі у битві. І одолів Ізяслав, Святослав, Всеволод, а Всеслав утік». Цю подію у поетичних шатах образно відтворює «Слово про Ігорів похід» через паралель жнива і битви:

Не снопи кладуть на Немизі, —

Кладуть голови молодецькі,

Молотять ціпами булатними,

Стелять на току життя,

Одвівають душу від тіла.

Береги криваві немизькі

Не добром-збіжжям засіяні , —

Засіяні кістьми синів руських.

Ярославичі, між тим, не поспішали повертатися до Києва. Отаборившись на берегах Дніпра під Смоленськом, Ізяслав із союзниками запросив переможеного, але не скореного Всеслава до себе на переговори: «цілувавши хрест чесний вони сказали Всеславу: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобі зла». Він же, надіючись на хресне цілування, переїхав у човні через Дніпро». Коли Всеслав попрямував до князівського шатра, тут і схопили його.

Дивна річ. Чому чародій, майже язичник, політичний авантюрник, Всеслав переймається такими «дрібницями» й повірив у присягу на хресті? Гадаю, що полоцький князь після «пограбування» Софії Новгородської вважав, що відтепер він перебуває під особливим покровительством хреста. Новгородська св. Софія була освячена в день Хрестовоздвиження, обретіння в Єрусалимі хреста, на якому було розіп’ято Христа — 14 вересня. Отже, у Софійському соборі Новгорода передбачалась якась особлива містична присутність хреста Христова.

За Середньовіччя хрест був найголовнішим символом християнських доброчесностей. Згідно з візантійською традицією, хрест і образ Богородиці утворювали ідеальний комплекс у символіці християнського царства. Наділений синтезуючою силою, здатною об’єднати небесне і земне, хрест символізує даровану християнством охорону і захист. Традиція пошанування хреста, зокрема, звичай його цілування при укладенні угоди, спливала у руслі сформованих християнським вченням про законність і порядок. Хрест був символом християнських чеснот. У політичній культурі та ідеології Київської Русі хрест виступає універсальним засобом, здатним і урятувати, й освятити, і покарати.

Однак брати порушили хресне цілування і запроторили Всеслава до київської в’язниці. Хтозна як склалася б його подальша доля, якби не нагодилася «київська революція» 1068 р. Після втечі Ізяслава з Києва Всеслав був звільнений киянами із ув’язнення, вони і поставили його своїм князем. Щоб вивищити статус Всеслава і надати легітимності володарюванню полоцького характерника, літописець наголошує, що той перебував під особливим покровительством хреста. Згадаймо, що звільнення Всеслава відбулося в день Хрестовоздвиження чесного й живодайного хреста Господнього (15 вересня); він помолився хресту і Бог показав силу хреста — Всеслав був звільнений киянами із поруба. Сповіщаючи про вокняжіння у Києві Всеслава Брячиславича, «Повість временних літ під 1068 р. містить розлогу похвалу хресту: «Всеслав же сів у Києві. Це бог явив хресну силу, тому, що Ізяслав, цілувавши хреста, схопив його. І через те навів Бог поганих, а сього Всеслава явно вибавив хрест чесний, бо в день Воздвиження Всеслав, зітхнувши сказав: «О хресте чесний ! Оскільки я в тебе вірив, ізбав мене од ями сеї». І Бог показав силу хресну на поучення землі Руській: хай не переступають чесного хреста, цілувавши його. Якщо ж хто переступить, — то й тут дістануть кару і в прийдешніму віці муку вічную, тому що великою є сила хресна. Хрестом бо переможені бувають сили бісівські; хрестом бо Господь пособляє князям у битвах; Христом захищені, віруючі люди побіждають супостатів противників; хрестом бо скоро збавляємось ми од напасті, призиваючи його з вірою. Нічого ж біси не бояться, тільки хреста».

СОБОР СВЯТОЇ СОФІЇ У ПОЛОЦЬКУ, ЗБУДОВАНИЙ ЗА ЧАСІВ ВСЕСЛАВА / ФОТО З САЙТА PUTIDOROGI-NN.RU

Натомість «Слово про Ігорів похід», звільнення Всеслава і його утвердження на київському престолі приписує чародійству і хитрощам, до яких удався полоцький князь:

На сьомім віці Трояновім

Метнув князь Всеслав жереб

На дівчину, йому любу.

Сів він на бистрого коня,

Помчався до Києва-города

Діткнувся кінцем списа

До золотого столу київського.

Більшість дослідників, намагаючись «реалістично» витлумачити ці поетичні рядки, пов’язують їх із реальною історичною ситуацією, що склалася у Києві 1068 р., вдаючись навіть до пошуків молодої дівчини — «давньоруської Гелени», через яку начебто і розпочалася війна (як і Троянська) між Ярославичами і полоцьким князем . Однак в епічній баладі про Всеслава «Слова про Ігорів похід» слід радше убачати не історичні реалії, а асоціативно-художню паралель з гомерівською топікою мотива троянського коня, а у метанні Всеславом жереба на дівчину — книжно-біблійну коннотацію образу міста-дівчини, міста-нареченої. Як відомо, у суспільно-політичній свідомості Середньовічної Русі, Київ був богохранимим і богоспасаємим градом. Невипадково його називали «матір’ю градам Руським», що було індикатором сакрального статусу Києва — «Другого Єрусалима».

Усього сім місяців просидів на київському столі улюбленець народу. Про його діяльність у Києві нічого не відомо. Можемо лише сконстатувати, що Всеслава підтримував ігумен Києво-Печерського монастиря — Антоній. З огляду на неабиякий духовний авторитет цього святителя, це важило багато. Коли весною 1069 р. Ізяслав Ярославич разом зі своїм тестем — польським королем Болеславом Хоробрим увійшов до Києва, він спрямував свій гнів на Антонія Печерського, через що той змушений був залишити Київ і пішов до Чернігова, де з великою радістю був прийнятий Ізяславовим братом Святославом Ярославичем.

Всеслав не став випробовувати долю у бойовищі із Ізяславом та його польським союзником. Отаборившись зі своїм військом поблизу київського пригорода — міста Білгорода, він несподівано уночі втік із табору інсургентів. За образним висловом «Слова про Ігорів похід»:

Поринув він лютим звіром

Серед ночі темної

Із города Білгорода,

Окрився млою синьою.

Подібну картину утечі Всеслава змальовує і «Повість временних літ» у статті 1069 р.: «У рік 6577. Рушив Ізяслав з Болеславом (польським князем. — В.Р.) на Всеслава, а Всеслав пішов насупроти. І прийшов Всеслав до Білгорода, а коли настала ніч, він, утаївшись од киян, утік із Білгорода до Полоцька». Ранком, коли люди дізналися про втечу Всеслава повернулися до Києва і скликали віче. Порадившись, вони послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас землю лядську (польську. — В.Р.). Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю». Дослухавшись до цих слів, Ізяслав залишив основні збройні сили поляків разом із Болеславом, а сам рушив на Київ. Поперед себе він відправив свого сина Мстислава, який, увійшовши до міста, вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «І прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були з поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання».

Того ж року позбавлений Полоцького княжіння Всеслав учинив напад на Новгород. У цій лютій січі загинуло чимало новгородців та своє місто вони все ж вберегли. Після чого новгородські літописці сповіщають про те, що ранком наступного дня у новгородському храмі святої Софії було знайдено хрест князя Володимира Ярославича, за правління якого, власне, будувався храм. Цей хрест, забрав Всеслав.

Досі на сторінках літописних текстів не повідомлялося про те, що Всеслав під час «пограбування» новгородського собору св. Софії забрав із собою хрест. Лише кілька століть потому, київські і новгородські повідомлення, об’єднавшись в одну історію у «Першому Софійському літописі» повідають, що Всеслав, пограбувавши св. Софію Новгородську, опинився на деякий час під покровительством цього самого хреста. За допомогою останнього йому вдалося захопити владу у самому Києві. Однак наступні поразки полоцького князя, його вигнання із Полоцька і поневіряння призвели до втрати ним оцього покровительства, що згодом було осмислено середньовічними книжниками як повернення хреста до св. Софії. Після Мономахових спустошень Полоччини у 80 х рр. ХІ ст., постарілий Всеслав угамувався і тихо доживав віку, доки 1101 р. не відійшов у вічність.

В офіційних очах Києва і Новгорода Всеслав був розбійником-авантюрником. Однак у своїх розбійних нападах він, переконаний, переслідував не тільки і не стільки приземлено-матеріальні інтереси, а намагався реалізувати у своїх розбійницьких нападах якісь спеціальні полоцькі претензії, які не були сприйняті сучасниками і геть забуті літописами. Основний зміст цих полоцьких претензій, думаю, визначався прагненням Всеслава вивищити статус Полоцька до рівня столиці, рівноправної, радше рівночесної Києву і Новгороду й легітимізувати державно-політичну окремішність Полоцької землі.