Царство від світу сього

Історія московського (східного «візантійського») православ’я, як за своєю внутрішньою сутністю, так і в зовнішніх своїх формах — це передусім трагедія. Трагедія духовних пошуків, злетів непокірної, протестуючої думки. І в той же час трагедія підпорядкування. Трагедія раболіпства та капітуляції. Трагедія співучасті в тиранії. Трагедія «духовних пастирів» народу, що забули й знехтували словами того, хто вчив: «Царство моє не від світу сього», й зажадали отруйних благ мирської влади в обмін на плазування перед нею, на розділення з нею спільних гріхів.

Але ще важливіше інше. Зважаючи на ту роль, яку грав в історії України (й грає в наші дні) московський патріарший престол і найвища ієрархія правлячого духівництва, наближена до цього престолу (а це роль духовного, а потім і політичного «розчинника», по суті, поглинача всього українського) — ніяк не можна вважати драматичну історію московської православної церкви та її морально-політичного «гріхопадіння» темою, що не повинна хвилювати українців. Якраз навпаки. Тут дуже багато чого стосується нас, причому безпосередньо. Століття насильства (як духовно-релігійного, коли наша рідна мова «розпеченим залізом» винищувалася з духовних навчальних закладів і з релігійних книжок, проводилася систематична й невмолима русифікація, так і фізичного, репресивного) підтверджують це зі страшною наочністю.

Саме тому має сенс іще раз висвітлити це питання (хоча в українській пресі, зокрема й у «Дні», були змістовні публікації, присвячені цій темі) й надати слово тим російським (саме російським — так буде переконливіше) вченим, філософам, історикам, дослідникам церкви, які вивчали її історію системно, методично глибоко й, наскільки це взагалі можливо, об’єктивно, неупереджено, науково чесно (навіть усупереч власним упередженням). І першим із цих «експертів» буде у нас Володимир Сергійович Соловйов (1853—1900) — видатний російський філософ другої половини ХIХ століття, син знаменитого історика Сергія Михайловича Соловйова й — додамо до речі — по материнській лінії нащадок нашого Григорія Сковороди. Аналіз історії Московської православної церкви, її злетів і падінь (умовно кажучи, від митрополита Філіппа Количева, задушеного за наказом Івана Грозного, до «вірних слуг» Його Величності Костянтина Побєдоносцева й архімандрита Фотія), морально-духовного та державного «розтління» червоною ниткою проходить через усю творчість цього видатного мислителя, глибоко віруючої православної людини й переконаного патріота Росії. Соловйов як учений багато років присвятив дослідженню російської релігійної історії, у зрілий період своєї творчості виступав ревним прибічником Вселенської Єдності всіх християнських церков, надзвичайно різко критикував офіційне, казенне, «одержавлене» православ’я (знаючи його, до речі, чудово зсередини), унаслідок чого його чудова стаття «О духовной власти в России» (1881), а також фундаментальна праця «Россия и Вселенская церковь» (1888), статті «Русская идея» (1888), «Владимир Святой и Христианское государство» (1889), «Ответ на корреспонденцию из Кракова» (1888) були визнані «неправославними», «політично шкідливими», а всі згадані вище праці кінця 80-х років були видані не в Росії, а в Парижі французькою мовою (на батьківщині автора — лише після його смерті, в 1911—1913 роках, — дуже показовий факт!). І, ознайомившись з ключовими думками цих творів В.Соловйова, ми бачимо причини цих заборон.

Зі статті «О духовной власти в России»:

«Иерархия (московської церкви. — І.С.) ревниво охраняла латинское начало принуждения в делах веры и совести. Этим духовная власть решительно признала, что она опирается не на внутреннюю нравственную силу, а на силу внешнюю, вещественную. Но иерархия, отделившаяся от всенародного тела, сама по себе не имеет и вещественной силы. Она должна искать ее у того же светского правительства, обладающего материальным могуществом, но для этого ей нужно отказаться от своей независимости, пойти в услужение к светской власти. И русская иерархия не замедлила совершить этот третий грех против своего великого призвания. Вместо того, чтобы поучать и руководить мирское правительство в истинном служении Богу и земле, она сама как бы пошла в услужение к этому правительству. Сначала, при Никоне, она тянулась за государственною короною, потом крепко схватилась за меч государственный и наконец принуждена была надеть государственный мундир.

Явное бессилие духовной власти, отсутствие у нее общепризнанного нравственного авторитета и общественного значения, безмолвное подчинение ее светским властям, отчуждение духовенства от остального народа и в самом духовенстве раздвоение между черным, начальствующим, и белым, подчиненным, деспотизм высшего над низшим, вызывающий в этом последнем скрытое недоброжелательство и глухой протест, религиозное невежество и беспомощность православного народа, дающая простор бесчисленным сектантам, равнодушие или же вражда к христианству в образованном обществе — вот всем известное современное положение русской церкви».

Зі статті «Государственная философия в программе Министерства народного просвещения»:

«Единовластие правительственной бюрократии, превратившей церковь в одно из своих ведомств, а народ — в безразличный материал для своих законодательных экспериментов, — это есть действительность, но на благоговейном изучении этой действительности основать общественное воспитание невозможно».

Зі статті «Как пробудить наши церковные силы?» (1885):

«Само православие, вместо всеобъемлющего вселенского знамени народов (теж характерна для Соловйова думка! — І.С.), становится у нас простым атрибутом или придатком русской государственности. При отсутсвии общего религиозного дела, самостоятельных церковных задач всего естественнее для служителей нашей церкви пребывать в сонном равнодушии ко всему, кроме «злобы дня».

Зі статті «Русская идея»:

«Идея нации есть не то, что она сама думает о себе во времени, но то, что Бог думает о ней в вечности.

Истинное величие России — мертвая буква для наших лжепатриотов, желающих навязать русскому народу историческую миссию на свой образец и в пределах своего понимания. Нашим национальным делом, если их послушать, является нечто, чего проще на свете не бывает, и зависит оно от одной-единственной силы — силы оружия.

Каковы бы ни были внутренне присущие русскому народу качества, они не могут проявляться нормальным образом, пока его совесть и его мысль остаются парализованными правящим насилием и обскурантизмом. Прежде всего необходимо дать свободный доступ чистому воздуху и свету, снять искусственные преграды, удерживающие религиозный дух нашей нации в обособлении и бездеятельности, надо открыть ему прямой путь к полной и живой истине.

Но истины боятся, потому что она кафолична, то есть вселенская. Во что бы то ни стало хотят иметь свою особую религию, русскую веру, императорскую Церковь. Она не является ценной сама по себе, за нее держатся как за атрибут и санкцию исключительного национализма. Но не желающие пожертвовать своим национальным эгоизмом вселенской истине не могут и не должны называться христианами».

Зі статті «Владимир Святой и христианское государство»?

«Византийцы на свой лад применяют евангельские слова: «Отдайте кесарево Кесарю и божие Богу». Богу — формула православной догмы, великолепие литургий, пустота отвлеченного созерцания. Кесарю — деятельная жизнь, все человеческие отношения, общество, история. Царство Божие ограничено храмом, кельею монаха, пещерою отшельника; все остальное — и даже Церковь, как только она выходит из монастыря, — подпадает безусловной и неограниченной власти светского монарха, выше которого нет ничего на земле. Таким образом, исключительное аскетическое понимание христианства необходимо приводит к цезарепапизму, к утверждению абсолютного Государства, поглощающего социальную функцию Церкви и оставляющего религиозной душе лишь личное удовлетворение в одинокой и бездеятельной добродетели. На христианском Востоке мы встречаемся с полным и резким разделением божеского и человеческого, а между тем их внутреннее единение было самой сущностью христианства.

Но как раз в то время, когда утонченные греки отбросили евангельскую жемчужину Царства Божия, ее поднял полудикий русский. Он нашел ее покрытой византийской пылью, и эту пыль вплоть до наших дней благоговейно хранят русские богословы, епископы, состоящие на службе у Государства, и светские бюрократы, правящие Церковью. Что же касается самой жемчужины, то она осталась сокрытой в душе русского народа».

Зі статті «Русская идея» (про політику імперської влади щодо Польші):

«Я говорю о гнусной системе русификации, которая имеет дело уже не с политической-автономией, но нападает на национальное существование, на самую душу польского народа. Обрусить Польшу — значит убить нацию, имеющую весьма развитое самосознание, имевшую славную историю и опередившую нас в своей интеллектуальной культуре, нацию, которая и теперь еще не уступает нам в научной и литературной деятельности. И хотя при этих условиях окончательная цель наших русификаторов, по счастью, недостижима, однако все, что предпринимается для ее осуществления, не становится от этого менее преступным и зловредным. Эта тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко-униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременем лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы».

А тепер — від філософської публіцистики, чудовим майстром якої був В.С. Соловйов — до історичної конкретики. Звернемося до праць одного з найчесніших, нещадно правдивих і неупереджених істориків сучасної Росії, ленінградського вченого, доктора наук Євгена Анісімова («День» уже писав про його наукову творчість, див. номер за 17 серпня 2012 року). В цьому випадку нас цікавить та глава з фундаментальної книжки Є.Анісімова «Дыба и кнут. Политический сыск и русское общество в ХVIII веке» (Москва, «Новое литературное обозрение», 1999 р.), де йдеться про недостойну (ми вживаємо найм’якше визначення!) роль верхівки російської православної церкви, що підтримувала урядовий духовний і фізичний терор часів Петра I, Анни Іванівни й інших «вінценосних» правителів Росії з часів Московської Русі. А ці відносини зводилися до повного підпорядкування церкви світській державі. Сам процес такого підпорядкування — дуже характерна риса в розвитку багатьох народів і країн.

Але в Росії він набув особливо потворних рис, перетворивши церкву на державну контору, цілковито підпорядковану й залежну від волі самодержця. Особливо слід відзначити прийнятий Петром I закон, що змушував отця духовного відкривати таємницю сповіді свого духовного сина. Подвиг чеського святого Іоана (Яна) Непомука, який не відкрив навіть під загрозою смерті сповідальні одкровення своєї духовної дочки й прийняв мученицьку страту, в Росії уявити собі немислимо. Священик розглядався владою як посадова особа, що служить державі разом з іншими чиновниками, й тому зобов’язана приймати доноси («изветы»). Священики діяли як помічники слідчих: «напучували» підслідних, сповідали колодників, а потім ретельно звітували про це в Таємній канцелярії. Зазвичай роль слідчих у рясі виконували перевірені й надійні попи із Петропавлівського собору.

«Естественно, — продовжує Євген Анісімов, — что и сами люди в рясе не могли избежать участия в политическом процессе. Их пытали, казнили, как и любого из поданных государя. В сыскные органы попадали священники и архимандриты, которые не поминали в церкви имя государей или ошибались при возглашениях, забывали помянуть Синод (підпорядкований особисто Петру I вищій орган керування справами церкви, заснований після ліквідації інституту патріаршества. — І.С.), не служили в установленныегосударством «календарные» дни, — не проводили присяги, не признавали отмены патриаршества, осуждали церковную политику Петра и т.д. Единственный уступкой служителям культа было соблюдение правила, запрещавшего пытать священнослужителя. Но это затруднение сыском преодолевалось легко. Тайная канцелярия попросту требовала от Синода прислать попа для расстрижения преступника-священника или монаха. Процедура эта занимала несколько минут, и с этого момента священник или монах, которому срезали волосы и обрили лицо, становился «распопом», «расстригой», причем бывшему монаху возвращали его мирское имя, и дверь в застенок для него была широко открыта. «О нем объявить в Синоде, и когда с него тот сан сымут, указал Его величество накрепко пытать». Так распорядился Петр I об архимандрите Гедеоне. Когда устраивались судилища над важными государственными преступниками, то среди членов суда обязательно были высшие церковные иерархи. Светская власть не считалась со священным статусом монастырей и относилась к ним как к тюрьмам, ссылая туда в заключение и в работы светских преступников, часто больных и искалеченных пытками.

Особо зловещую роль в преследовании инаковерующих, особенно старообрядцев, сыграли три церковных иерарха: архиепископ Нижегородский Питирим, Феофан Прокопович (так, саме той! — І.С.) И Феодосий Яновский. Они особенно тесно сотрудничали с политическим сыском. В Синоде была оборудована тюрьма с колодничьими палатами, где людей держали столь же сурово, как в Петропавловской крепости: в оковах, в голоде темноте и холоде. Тот же Феофан Прокопович до самой своей смерти в 1736 году давал отзывы на изъятые у врагов церкви сочинения, участвовал в допросах, писал в Тайную канцелярию доносы, давал руководителю сыскной службы Империи Андрею Ушакову «ценные советы» по делам веры. Он не только боролся рука об руку с руководителями Тайной канцелярии за «чистоту веры», но и использовал могучую силу политического сыска для расправы со своими конкурентами в управлении церковью. «Дело» Феофана продолжили чиновники специального сыскного приказа, который к середине XVIII века выполнял роль инквизиторского филиала Тайной канцелярии. Сюда передавали упорствовавших в своих религиозных убеждениях, в частности старообрядцев, «для изыскания истины пытками». В приказе была налажена целая система мучений людей. Там или погибали, или выходили из него раскаявшимся в своих убеждениях изгоем и калекой. Пытки в приказе были очень жестокие — давали по 70, 90, а то и по 100 ударов кнутом».

Перервемося, читачу. Як бачимо, страшна розповідь Євгена Анісімова вельми істотно доповнює й конкретизує роздуми Володимира Соловйова про московську церкву, що вбралася в «державний мундир». Найважливіше питання, що постає тут перед нами, слід сформулювати так: як оцінюють нинішні найвищі ієрархи Московський патріархії, теоретики «Святой Руси» і «Русского мира», ту роль, яку, відіграла в минулому церква? Чи покаялися вони за гріхи попередників, чи вважають себе генетично та духовно спадкоємцями таких «славетних традицій»? І ще: служити духовною проповіддю та словом Божим затвердженню кривавої тиранії, беззаконня й деспотизму (у будь-яку епоху!) — чи не є це та сама «хула на Царство Небесне», якій, за вченням Христа, «немає вибачення ні в цьому віці, ні у віці прийдешньому»?