«Тихий переворот»

Події 1989–1991 років, котрі поклали край пануванню так званої системи соціалістичної співдружності (насправді то була система радянських сателітів) у Східній Європі, вже не перший рік були, є, й, очевидно, будуть предметом зацікавленого аналізу істориків, філософів, політологів та економістів. У цьому контексті доволі повчальним є досвід «безшумного», «тихого» усунення від влади багаторічного керівника соціалістичної Болгарії Тодора Живкова. Він як політик є постаттю вельми неоднозначною, і його слід в історії Болгарії навряд чи варто розглядати спрощено. Його в колишньому Союзі мало не офіційно йменували не інакше, як «Великий друг СРСР», і звання «Герой Радянського Союзу» (саме так!), присвоєне йому 1977 року особисто Брежнєвим на знак «особливих відносин», є достатньо показовим у цьому. Але чим більше знайомишся з біографією «товарища Живкова», а надто з 35-ма роками його перебування при владі (це більше, аніж «стаж керівництва» Хрущова та Брежнєва, разом узятих), то ясніше переконуєшся в одному: зовсім не «простим», аж ніяк не одномірним, був уродженець села Правець Софійської округи Тодор Христов Живков.

Так, він щодня, щогодини клявся в непорушній дружбі з СРСР. Але, цілком імовірно, переслідував при цьому аж ніяк не суто ідеологічну мету, а керувався передовсім економіко-прагматичними інтересами своєї країни — дешеві енергоносії, електрика, відчутна фінансова допомога (щоб побачити дещо схожу, хай і не зовсім тотожну політику, не треба заглиблюватись в історію — досить подивитися на відносини двох наших сусідів — північно-східного й суто північного...). Так, Живков двічі, у 1971 та 1976 роках, пропонував Брежнєву офіційно оформити «братнє приєднання» Болгарії до СРСР як 16-ї союзної республіки — чудово знаючи, що Кремль на це ніколи не погодиться, хоча б через відсутність спільного кордону між двома державами, проте відданість Москві була «яскраво засвідчена» (коли наприкінці 1989-го 78-річного Живкова було знято з усіх посад, а потім він перебував, аж до смерті в серпні 1998-го, під домашнім арештом. Саме цей факт було інтерпретовано як підставу для звинувачень у «державній зраді», на додачу до початкових звинувачень в корупції). Зрадником Живков навряд чи був, а ось «справа про корупцію» мала певне підґрунтя, принаймні вона складала десятки томів.

І все ж таки вирок історії оскаржувати — справа марна. Авторитарний стиль правління Живкова, нещирість його «перебудови по-болгарськи», органічна нездатність його режиму до оновлення — все це давало і суспільству (особливо інтелігенції), й правлячому класу сигнал: треба діяти, необхідно щось робити. На відміну від багатьох інших країн «соціалістичного табору», в Політбюро ЦК БКП знайшлись «умовно» (дуже умовно!) реформістські сили, які усвідомили жорстку (жорстоку) необхідність змін. У жовтні 1989 року член Політбюро ЦК, міністр закордонних справ Петр Младенов (невдовзі саме він змінив Живкова на посадах керівника партії й держави) розіслав іншим членам Політбюро листа з гострою критикою стилю, методів і результатів керівництва Генсека. Тихий, безшумний, «підкилимовий» процес переговорів «нагорі» тривав вельми недовго, і 10 листопада 1989 року (що цікаво: наступного ж дня після падіння Берлінського муру) Пленум ЦК (якщо не «грім серед ясного неба», то принаймні цілковита несподіванка, хай і очікувана) оголошує про зняття Живкова з усіх високих посад. Уже за місяць (!), у грудні, його виключили із партії. Потім був домашній арешт й багаторічне слідство.

Очевидно, плани навіть щирих «реформістів» у ЦК БКП (партію дуже швидко перейменували у Соціалістичну) не йшли далі обмеженого, «косметичного», ремонту системи (хоча, наголосимо, таких «динозаврів»-сталіністів, як у Компартії України, в Болгарії все ж не було, і це багато що пояснює. Та й «русофільство» БКП і БСП — це все ж таки не «холопство» п’ятої колони Москви на теренах України, насамперед регіоналів й комуністів — різниця є). Проте (ось роль особистості в історії!) знайшлася людина, котра стала інтелектуальним каталізатором процесу демократичних, прозахідних системних перетворень у Болгарії (ось якої людини гостро потребували й потребуємо ми). І не тільки інтелектуальним каталізатором — він був президентом Болгарії з серпня 1990   р. по листопад 1996-го, зробивши дуже багато для того, щоб оновлення країни набуло, нарешті, незворотного характеру. І в тому, що Болгарія з 2007 року є членом НАТО та Євросоюзу, є і його безперечна заслуга.

Ідеться про Желю Желева, першого всенародного, демократично обраного главу Болгарської держави у ХХ столітті, про президента-філософа за фахом (згадаймо про інших президентів-інтелектуалів Східної Європи: Гавела в Чехії, Гьонца в Угорщині, про інтелектуалів у ядрі «Солідарності», зрештою, про Ландсбергіса, Бразаускаса й Грибаускайте в Литві та поставимо собі запитання: наші антиінтелектуальні горе-президенти — це «кара історії» чи провина суспільства або його можновладної частини? Чи могло статись інакше й чому не сталося? Життєво важливі питання!). Він народився 3 березня 1935 року в селі Веселиновому поблизу Шумена. 1958 року закінчив філософський факультет Софійського університету; 1960 року став членом БКП (цікавий факт!), у 1961–1964 р р. навчався в аспірантурі цього ж факультету на кафедрі історичного та діалектичного матеріалізму (уявляю зневажливу посмішку на обличчях нашої «просунутої» молоді); 1974 року захистив, нарешті, кандидатську, і лише 1988 року — докторську дисертацію з філософії. Очолював секцію культури особи в Інституті культури.

1967 року Желев завершив роботу над працею свого життя — книгою «Фашизм». Її було надруковано лише через 15 років видавництвом «Народна младеж» накладом у 10 тисяч примірників. За три тижні твір було заборонено й вилучено з крамниць (проте шість тисяч примірників усе ж встигли продати). Цей твір Желева поступово став широко відомим далеко за межами Болгарії; в СРСР він був виданий російською мовою лише один раз, 1991 року, під назвою «Фашизм. Тоталитарное государство». Українського перекладу, наскільки відомо авторові цих рядків, на жаль, поки немає. Чому ця книжка викликала таке невдоволення (щоб не сказати — лють) болгарських компартійних ідеологів? Річ у тім, що Желев (і це — півстоліття тому!) на основі дослідження ідеології, політичних структур, економічних підвалин та соціальної практики фашистських держав зробив узагальнюючі висновки про природу, сутність, становлення, розвиток та крах тоталітарних систем. На думку Желева, тоталітаризм як явище ХХ століття реалізувався у двох основних формах: комунізмі та фашизмі. Зазначаючи, що «марксисти першими в історії створили тоталітарну державу — однопартійну державну систему», Желев стверджував, що, хоча комуністичний тоталітаризм в основній чверті століття вже пройшов абсолютний пік свого розвитку, все ж таки він, як і раніше, являє собою «найдосконалішу» та «найбільш закінчену» модель тоталітарного режиму. Желев особливо підкреслював, що «фашистська модель, котру часто вважають антиподом комуністичної, по суті, відрізнялася від неї лише тим, що була недобудована, не охопила економічної бази, внаслідок чого і виявилась більш недосконалою та нестабільною». Вважаючи, що фашизм є вторинним щодо комуністичного тоталітарного режиму, болгарський політик і, філософ відзначав, що в реальному історичному часі феномен фашистських режимів з’являється пізніше й припиняє своє існування раніше за комуністичні. Фашистські режими, за Желевим, не мали досконалості й закінченості свого прототипу: «Між нацистською та комуністичною політичною системами не лише немає суттєвої різниці, проте якщо якісь відмінності є, то вони не на користь комунізму». Розглядаючи фашизм як жалюгідну імітацію й плагіат комуністичного оригіналу, справжнього, автентичного, досконалого та завершеного тоталітарного режиму, Желев звертає увагу на наявність органічного зв’язку між комунізмом і фашизмом і підкреслює, що «заперечення цього зв’язку із суто ідеологічних міркувань немає нічого спільного з наукою».

Що важливо: ще в лютому 1990    року Желю Желев писав: «Радянський Союз є першою в історії тоталітарною імперією. Та обставина, що Радянський Союз не просто тоталітарна держава, а й імперія, робить його перехід до демократії незрівнянно важчим, аніж в будь-якій іншій східноєвропейській країні. Завжди, коли демократизується імперія, їй загрожує державний розпад, а надто якщо в певний момент реформаторам бракує сміливості й політичного розмаху очолити демократичні процеси, що прискорюються». Зараз ми можемо стверджувати, що ці слова болгарського політика та філософа виявились багато в чому пророчими.

Желю Желева було обрано президентом Болгарії першим не комуністичним парламентом країни          — Народними Зборами — на початку серпня 1990 року. За два роки він був переобраний на цю посаду вже за підсумками всенародного голосування (маючи підтримку правоцентристської політичної сили — Союзу демократичних сил). У 1992–1994 рр. за ініціативою Ж. Желева й тогочасного прем’єра Філіппа Дімітрова було здійснено низку системних реформаторських заходів: «декомунізацію»; лібералізацію цін; «малу приватизацію»; приватизацію землі; повернення майна, націоналізованого попередньою владою, колишнім власникам тощо. Желев і його уряд здійснювали ці вимушені заходи (не «непопулярні» — це слово доречне, коли йдеться про фільм, виставу, поп-зірку, футбольну команду, але не про долю мільйонів людей) обережно, проте методично й наполегливо. Були численні відкати; до влади у 1990-ті та 2000-і роки не раз приходили «рожеві» уряди соціалістів; життєвий рівень людей періодично відчутно знижувався. І  все ж таки Желев, залишаючи наприкінці 1996  р. найвищу державну посаду, міг сказати собі й Болгарії: важко, але ми крокуємо не назад, а в майбутнє.

Ця видатна людина, на превеликий жаль, пішла з життя 30 січня 2015 року. Роль Желю Желева в історії Болгарії та всієї Східної Європи ще, думається, належить оцінити. Не в останню чергу і нам, українцям.