Україна йде крізь вогонь: робота над помилками

Писати «історію сучасності» — справа вкрай непроста, часто й невдячна. Бо (на відміну від історії прадавніх часів) хоч джерел для розповіді вистачає — проте саме тому, що майже всі фігуранти доленосних подій живі, а значна частина історичних персонажів ще геть не збирається залишати політичну, економічну або культурно-громадську авансцену, історик часто-густо відчуває «опіки», наче доторкається до розпеченого заліза. Стільки пристрастей, шалених емоцій, нестримних амбіцій, віри виключно у свою правоту — і важко знайти місце для наукової об’єктивності, зваженого, критичного зіставлення поглядів... А щодо фактів та історичних джерел, яких, правда, більш ніж достатньо,  то тут зазвичай дуже складно відрізнити фальшивку, домисел, маніпуляцію від історичної реальності. До того ж усе залежить від «кута зору» автора.

Все сказане — і про Україну останніх 25 років, і про Україну новітньої доби, і часів незалежності. Без фальшивої риторики можна стверджувати, що шлях, пройдений державою та нашим народом — від романтичних ілюзій 1989—1991 років, до «диких» псевдоринкових квазіреформ 1990-х, до «олігархізації» нашого економічного, відтак політичного життя за часів кумівської системи, до героїчно-наївного помаранчевого майдану 2004-го, до капітулянтських «універсалів» та «меморандумів» Ющенка, до сім’ї «професора» Януковича, до Майдану Гідності та війни на сході з путінським агресором (ось коли Україна мусила йти крізь вогонь) — усе це разом узяте має бути осмислене, проаналізоване, записане у пам’яті народу. (Не забуваймо нічого з того, хто що заявляв, а, головне, робив 5, 10, 25 років тому — бо коротка пам’ять є проявом рабської сліпоти!) І хто, як не чесні історики, можуть і повинні здійснити цю роботу?

Вона, робота ця, вже ведеться. Промовистим свідченням цього є 800-сторінкова колективна монографія «25 років незалежності: нариси історії творення нації та держави» (Київ, видавництво «Ніка-Центр», 2016 рік), випущена щойно у світ Інститутом історії України НАН України (відповідальний редактор — академік Валерій Смолій, керівник авторського колективу — член-кореспондент НАН України Геннадій Боряк, члени авторського колективу — Володимир Головко, Віктор Даниленко, Станіслав Кульчицький, Олександр Майборода, Валерій Смолій, Лариса Якубова, Сергій Янішевський). Жанр цієї книги (першого, можливо, в Україні політико-економічного й культурно-етнічно-соціального «портрета» держави і нації такого масштабу за 1991—2016 роки) — історичні нариси. Це — не академічне, штучно ускладнене дослідження для «своїх». Це — книга, що призначена для широкого кола небайдужих читачів, науковців, громадських активістів, студентської молоді (особливо корисною вона буде для державних діячів!).

Цей солідний за обсягом том справді пропонує новий погляд на історію України після 1991 року. Новітній період розглянуто під кутом активності українського суспільства, піки якої припадають на три революції — Революцію на граніті (жовтень 1990 р.), помаранчеву революцію 2004 р. та Революцію Гідності 2013—2014 рр. (варто додати, що цим трьом визначальним подіям новітньої нашої історії у сукупності відведено понад третину обсягу 800-стрінкової праці). Кожна з цих революцій надавала потужні імпульси для розбудови держави. Перед читачем розгортаються складні процеси, що привели до розпаду СРСР; надається можливість усвідомити важкість перших років становлення нової України та причин занурення у всеохоплюючу системну кризу 1990-х та 2000-х років; познайомитися з перебігом формування та цілковитою вичерпністю й віджилістю тієї системи «олігархічного консенсусу» (замість системи громадянського консенсусу, якої, по суті, ще й досі немає в Україні), котра і зараз панує в державі, жорстко гальмуючи її розвиток. Показано визрівання політичної кризи після 2010 р., що привела до революційної зміни влади 2014 р. (тільки хотілося б зауважити, що перипетії тих зловісних для нашої історії виборів 2010 р., внаслідок яких Янукович «легітимно» й «законно» прийшов до влади, швидко встановивши режим особистої диктатури в «бульдозерний»спосіб,  висвітлені в книзі досить стисло й коротко, буквально на 3-5 стор., на відміну від драми виборів 2004 р. та помаранчевого майдану, якому відведено майже півтори сотні сторінок. А між тим вибори 2010 року — це ганебна віха нашої історії). Нарешті, вперше в академічній історіографії показано постреволюційну політичну і соціально-економічну динаміку та боротьбу України проти російської агресії (цьому присвячено завершальний розділ книги). Взагалі, наведені факти, інтерпретації, концепції, які дозволяють уважному читачеві по-новому оцінити досвід останніх двох із половиною десятиліть нашого життя (це — хронологічний рубіж оновлення поколінь, і це вже відбулося).

25 останніх років помітно змінили у публічному українському дискурсі сам сенс процесів демократизації суспільного життя. Вітчизняна новітня історія показує, що демократична система залишається гарантією того, що правлячим елітам доведеться — добровільно чи ні — виконувати фундаментальні обіцянки. Спокуси уникнути цього за допомогою авторитаризму та популізму вгамовуються революціями (у першому випадку) або провалами на виборах (у другому)

Академік Валерій Смолій у передмові до книги зазначив, що «25 останніх років помітно змінили у публічному українському дискурсі сам сенс процесів демократизації суспільного життя. Вітчизняна новітня історія показує, що демократична система залишається гарантією того, що правлячим елітам доведеться — добровільно чи ні — виконувати фундаментальні обіцянки. Спокуси уникнути цього за допомогою авторитаризму та популізму вгамовуються революціями (у першому випадку) або провалами на виборах (у другому)».

І ще цікаве зауваження знаного історика: «Відповідно до влучного застереження німецького філософа та культуролога В. Беньяміна, який розглядає революцію як своєрідний «стоп-кран» у намаганнях людства зупинити суспільну катастрофу, в українському варіанті Революція на граніті виявилася стоп-краном для неповернення країни у квазідержавне та радянське тоталітарне існування, надавши суспільний імпульс державотворенню 1990-х рр. Своєю чергою помаранчева революція стала запобіжником для імовірного згортання демократичних процесів й увімкнула зелене світло лібералізації суспільного й економічного життя. Революція гідності унеможливила формування авторитарного політичного режиму та відстояла державний суверенітет після зовнішньополітичного розвороту листопада 2013 р.».

Той уважний читач, на якого орієнтовано це фундаментальне видання, очевидно, поставить ключові, життєво важливі запитання: «Чому Україна опинилась у настільки глибокій всеохопній кризі, що з неї довелося виходити через три революції? Чи можна було уникнути цього? На кому лежить відповідальність за трагедії 2013—2014 років й за неготовність певної частини суспільства до агресії Росії? Взагалі, чому Україна перебуває там, де вона зараз є?» Строго кажучи, відповідь тут дає книга в цілому (ось чому її варто прочитати всю), і все ж таки наведемо деякі узагальнюючі висновки та найбільш цікаві думки. Вони можуть дати поживу для серйозних роздумів і наступної, важливої для суспільства, дискусії.

Ось, наприклад, такі: «Те, що сприймалося як паритетність носіїв української та російської ментальності, насправді було віддзеркаленням системної свідомісної кризи, на яку не спроможні були справити жодного стабілізуючого впливу ані корумпований державний симулякр, ані інтелігенція, відсунена на маргінес культурного дискурсу, ані мас-медіа. Затяжна, фактично хронічна криза, безкінечний перерозподіл власності, нестабільність соціальних верств, моральна деградація «еліт» — то були реальні важелі формування національної ідентичності чи радше — її подальшої болючої стагнації. Власне, національний дискурс без опертя на реальні щоденні позитивні практики замикався в межах мрій жменьки націонал-демократів, які, наче волаючий у пустелі, відчайдушно намагалися навернути українство на магістральний шлях розвитку, тоді як переважна більшість українських громадян усі свої зусилля концентрувала на виживанні й споживанні. Тренд національного відродження, слід визнати, впродовж перших двох десятиліть незалежності виявився одним із найменш затребуваних суспільством. Не випадково і шістдесятники, і батьки української незалежності розгублено вдивлялися в культурні обрії українців 1990-х—2000-х років. Заклики про нагальність збереження української мови зависали у байдужій споживацькій масі» (Володимир Головко, Лариса Якубова).

А ось висновок цих же авторів, який без особливих проблем можна екстраполювати на всю нашу новітню історію. Цей висновок лаконічний: «Українські політики, зайняті боротьбою за владу, недооцінювали ризики, які вона несла соціально-економічному розвиткові країни» (а зараз хіба не відбувається практично те ж саме?). Є в книзі стислий опис нашої застарілої соціально-економічної хвороби (чи подоланої й зараз?): «В Україні продуктивність праці була невисокою внаслідок використання застарілих засобів виробництва. Підприємці вважали більш вигідним для себе наймати некваліфіковану, а отже, й низькооплачувану робочу силу, ніж витрачати кошти на технічне переозброєння виробництва (оце і є «вільний ринок» по-українському? — І. С.). Заводи, фабрики, шахти та інші промислові підприємства працювали, як правило, на застарілому обладнанні й були, по суті, не прийнятними для інновацій та наукових винаходів» (С. Кульчицький, В. Головко, Л. Якубова).

***

Вміщені у книзі політичні нариси історії помаранчевої революції (Станіслав Кульчицький) та Революції Гідності (В. Головко, С. Янішевський) читаються як захопливий, реальний детектив: ретельно й точно відібрані події розписані буквально по годинах. Це — ще один стимул для уважного прочитання праці. Але ще цікавішою є думка, що завершує книгу (саме вона, очевидно, призначається передовсім для державних діячів): «Повільність суспільних трансформацій і результати двох постмайданних років, збереження потужної зовнішньої загрози з боку Російської Федерації, об’єктивна інерційність соціальної динаміки (та й історичний трансформаційний досвід інших країн) поки що не дають підстав для висновків щодо незворотності проєвропейських змін в Україні. Верхня часова межа Революції Гідності залишається невизначеною (2013 — 20??), та й сама назва цих подій може переглядатися й уточнюватися у напрямі врахування в назві поняття розмірів феномена, який, найімовірніше, набуватиме більш масштабного характеру».