Велич національного обов’язку
«Юзеф Пілсудський був великим патріотом Польщі, визнаним вождем нації, для багатьох поляків навіть національним демократом, символом справедливості й принциповості, дбав передусім про інтереси своєї держави і польського народу і цим надзвичайно пишався»
«Ніхто з тих, кого багатства та почесті підняли до високого становища, не буває великим»1.
СЕНЕКА
Йому лише п’ятдесят років. Вік іще не поважний, хоча густа борода робить його набагато старшим. Але поважним і незаперечним є авторитет. Михайло Грушевський — найвидатніший український інтелектуал, патріарх української історіографії. Тож логічно, що перший український революційний парламент — Центральна Рада — обирає Михайла Грушевського головою. Обирає заочно, бо він проживає ще в Москві після повернення із заслання в Симбірську, куди його запроторила російська жандармерія, звинувативши в австрофільстві й причетності до створення січово-стрілецьких військових формувань. Через шість днів після очолення найвищого представницького органу України, а саме 26 березня 1917 р., один із головних ідеологів української національно-визвольної революції, творець її концептуальних засад і принципів повертається з Москви в Київ. Натхненно працює над своєрідним політичним заповітом, якому надає назву «На порозі Нової України». Рукопис цієї збірки статей-роздумів про плани, завдання і обов’язки українців в державному будівництві та про шляхи і форми національного, культурного і духовного відродження Михайло Грушевський втратить під час більшовицької агресії на Україну 25 січня 1918 року. Його будинок у Києві, побудований на спадок батька, більшовицька артилерія запалювальними снарядами зруйнує майже дощенту. В огні, як писав М.С.Грушевський, «згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди...» У цьому вогні згоріли й надії голови Центральної Ради на українсько-російський «спільний революційний фронт» — на федеративний союз із Росією, революційні більшовицькі кола якої «виявили себе твердоголовими централістами і об’єдинителями».
Михайло Грушевський про своє політичне прозріння напише в статті «Кінець московської орієнтації», яка ввійде до нового рукопису під назвою втраченої збірки «На порозі Нової України».
У цій книзі лідер української демократії розгортає національну програму відродження державності. І не тільки обґрунтовує, але й реалізовує. Це Михайло Грушевський зразу ж після збройного перевороту більшовиків у Петрограді та невизнання більшовиками Української Центральної Ради на народному віче 20 листопада 1917 р. урочисто проголосить на Софіївському майдані Києва Третім Універсалом Українську Народну Республіку.
Це на пропозицію Голови Української Центральної Ради, який зачитає опівночі 25 січня 1918 року власноруч написаний текст Четвертого Універсалу, вищий представницький орган Української Народної Республіки проголосить УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.
«Народе України!
Твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Народня Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків Твоїх, борців за вольности і права трудящих. Але в тяжку годину відродилась воля України, — тамуючи хвилювання і намагаючись чітко й непоспішно промовляти, читав Михайло Грушевський текст ІV Універсалу. — ...Ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною суверенною Державою Українського Народу»2.
Михайло Грушевський гідно виконав свій національний обов’язок, віддаючи будівництву відродженої української держави всю душу і силу, закликаючи українську демократію «бути міцним захистом і обороною свого народу і краю», «зробити її силу своєю справою й держати її в своїх руках, не здаючи в руки чи власних преторіанців, чи сторонніх держав-охоронниць»3.
І як тут не згадати знаменитого чеського вченого, філософа і гуманіста Томаша-Гарріга Масарика, якого у віці шістдесяти восьми років Народні Збори в Празі, які складалися з представників 14 чеських і словацьких партій, обирають 14 листопада 1918 року одноголосно першим президентом створеної ним держави — Чехословаччини. Томаш Масарик тому здобув такий високий авторитет у своїй країні, в Європі та світі, що на повен голос порушив перед світовою громадськістю «чеське питання». Суть цього питання полягала в закликові розпочати боротьбу за відродження і збереження чеської мови і культури, а це можливо, наголошував він, за умови створення чеської держави.
Роздумуючи над актуальними проблемами державного будівництва, Михайло Грушевський наголошував на нагальній потребі «свідомих, підготовлених спеціалістів, озброєних останніми здобутками науки і практики, і тому в цей бік повинні бути направлені живі сили нашої інтелігенції і тих поколінь, які тепер виходять із шкіл»4.
Цей провідний діяч українського національно-культурного і державного відродження наголошував на історично тривалому зв’язку України із Заходом, його життям і культурою: «Україна жила одним життям, одними ідеями з Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури»5. Тому новій Україні слід, радить Михайло Грушевський в статті «Наша західна орієнтація», всі свої політичні й культурні інтереси орієнтувати на Західну Європу. Це необхідно робити, бо «Україна ХІХ в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення»6.
...Коли я буваю у Варшаві і зупиняюся перед величною скульптурною постаттю Юзефа Пілсудського, мимоволі згадую свого дядька — робітника, який пишався тим, що мав честь хоронити фундатора Другої Речі Посполитої. Насправді він, українець із Волині, який тоді служив у польській армії, в уланах, стояв у почесному караулі в травні 1935 р. під час перевезення тіла покійного Пілсудського до усипальниці польських королів на Вавелі у Кракові. І ця коротка мить, не більше хвилини, коли перед занімілим під команду «На бачносць!»7 уланом пройшла восьмірка чорних коней, яка везла на гарматному лафеті домовину творця відродженої Польської держави, вкарбувалася моєму дядькові в пам’ять на все життя.
На мої розпитування, чому він, звичайний електрозварник, який, здавалося, не мав ніяких особливих підстав добрим словом згадувати десятиліття перебування Волині під Польщею, з таким пієтетом ставиться до Маршала Пілсудського, дядько Парфентій Стрілець відмовчувався. Проте якось, перебуваючи в «доброму» настрої, сказав: «Та він разом із Петлюрою Київ одбив од большевиків. І Польщу звів на ноги. А те дуже важне».
Юзеф Пілсудський заслужив шану в частини українців тоді, коли своєю політичною, військовою, державною діяльністю відроджував Польську державу, підтримував Українську Народну Республіку і намагався створити разом із лідером УНР Симоном Петлюрою систему європейської безпеки проти більшовицької експансії на Захід.
І хтозна, як могла би скластися доля відродженої Польщі та цілої Європи, якби не «чудо над Віслою» — блискуча перемога змобілізованих могутньою волею Пілсудського польських військ в серпні 1920 р. над Червоною Армією Радянської Росії. Перший маршал Другої Польської Республіки тоді гідно оцінював участь військових підрозділів армії Української Народної Республіки під командуванням полковника Марка Безручка та генерала М.Омеляновича-Павленка в боротьбі проти радянської агресії на чолі з М.Тухачевським і С.Будьонним.
Юзеф Пілсудський був великим патріотом Польщі, визнаним вождем нації, для багатьох поляків навіть національним демократом, символом справедливості й принциповості, дбав передусім про інтереси своєї держави і польського народу і цим надзвичайно пишався.
Пілсудський належить до когорти тих борців за свободу, для яких важливіше було жити серед вільних співгромадян, ніж бути самому вільним, бо власна свобода не важить нічого, якщо не є свобідним рідний народ. До речі, він не був етнічним поляком — походив зі стародавнього литовського шляхетського роду, але ще з часів навчання в Харківському університеті Юзеф Пілсудський зобов’язався присвятити своє життя визволенню Польщі з орлиних пазурів Російської імперії.
Ім’я та діяння Начальника Польської держави (так його величали вдячні поляки) згадалися в ці дні тому, що українська політична еліта, яку слід було б називати бізнесово-політичною елітою, не лише в ділах, але й в думках, у мріях і планах не прагне досягати бодай часткової повноти самоздійснення в ім’я національної справи. Багатьом із них соромно називати себе українськими патріотами, засвідчувати високу честь і гордість служити Україні, спілкуватися українською мовою, пишатися національною історією, культурою, врешті-решт, своєю державою. Складається таке враження, що Україною правлять не її сини і дочки, не патріоти, а чужинці, якісь зайди, яких або запросили правити, або які прийшли на цю землю заради того, щоб поживитися, збагатіти й або далі паразитувати на тілі знедоленого народу, або непомітно полишити цей край і розкошувати вже десь на чужих землях за рахунок нажитого в Україні. Для більшості тих, хто владарює на нашій землі, головним є багатства і почесті, а не жертовна праця в ім’я розквіту держави. І їм не зрозуміти таких національних провідників, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, В’ячеслав Липинський, Юзеф Пілсудський, Томаш Масарик, маршал Карл Маннергейм, великий реформатор Туреччини Кемаль Ататюрк...
Багатьом українським політикам і урядовцям не судилося усвідомити, що доля дарує унікальний шанс стати великим не завдяки багатству і почестям, бо це неможливо, а завдяки звершенню свого національного обов’язку. Тільки в цьому затаєна майбутня велич і вдячність нащадків. Та цим новочасним нуворишам, які не хочуть чи не можуть витравити з себе комплекс меншовартості, ганебного «малоросійства», важко долучатися до національних цінностей і святощів. Замість принципової, непохитної національної позиції — конформізм, свідоме приглушення національних почуттів та історичної пам’яті, готовність капітулювати перед сильним сусідом заради збереження влади і своїх статків. І водночас демонстративне хизування багатством, морально принизливе поривання вивищуватися над цим світом убогих, мовчазних співгромадян і виклично вживатися в європейську систему відпочинку і дозвілля, забезпечуючи себе і нащадків рахунками в світових і європейських банках, віллами на кращих курортах Європи, обов’язковим навчанням своїх дітей і внуків за кордоном. Ця частина правлячого класу України з іронічною посмішкою та саркастичною зневагою буде дивуватися з того, що багаторічний лідер польської нації більшу частину своєї пенсії виділяв на розбудову польського війська, на допомогу інвалідам, родинам загиблих вояків... Як тільки з’являлася якась значна частина грошей, Маршал перераховував їх на університет Стефана Баторія у Вільнюсі. Взагалі Пілсудський намагався жити з власної праці, тож матеріальні умови його життя були скромними.
Видатний борець за створення чеської політичної нації Томаш-Гарріг Масарик був чистокровним словаком. «Думаю, що я — чистокровний словак, як за батьковою лінією, так і за материною, без жодної домішки німецької чи угорської», — писав згодом виходець із Моравської Словаччини. Він знав, а можливо, і сам бачив, як його земляки — моравські селяни, котрі приїздили до Праги на базар — не могли порозумітися з покупцями — здається, не було в Празі жодного чеха, який би рідною мовою міг вільно спілкуватися з ними.
Прага до незалежності Чехословаччини була всуціль німецькомовною. Кількастолітнє перебування чехів і словаків у німецькомовному режимі, в атмосфері німецького шовінізму та чехофобії глибоко травмувало національну гідність чеського і словацького народів. Тому зрозуміло, чому Масарик так багато уваги і зусиль доклав, щоб утвердити чеську мову в статусі державної та завдяки їй домогтися консолідації чеської нації, піднести на рівень пріоритетної державної політики національно-культурне відродження.
Виборюючи незалежну Чехословаччину, цей філософ і гуманіст добре пам’ятав, що в дитинстві в їхньому домі панувала німецька мова. Тому боротьба з пангерманізмом стимулювала й поривання до здобуття державності, бо усвідомлював, що лише в своїй державі можливо забезпечити вільний розвиток рідної мови, культури, прав і свобод людини і нації.
Освіта, наука і культура — це базова основа формування нації, визначальний ресурс для колективної ідентичності нації. «Національна ідея — це для свідомої людини ціла культурна програма. Коли я кажу: «Я — Чех», — мушу мати культурну програму», — стверджував Масарик.
У цій культурній програмі для формування етнічної спільноти та етнічної ідентичності важливим є надзвичайно ефективний культурний ресурс збереження, підтримки і підсилення в народі чуття національної ідентичності.
Історична заслуга президента Масарика полягала в тому, що він виграв «рукописну війну» — домігся повного «владарювання» чеської мови в усіх сферах суспільного життя, поваги всіх чиновників, які донедавна не володіли жодною — ні чеською, ні словацькою — мовою, крім німецької, до державної мови. Чеська національна еліта на чолі з Масариком швидко подолала в суспільній свідомості комплекс мовної провінційності, досягла піднесення почуття національної гідності, «врощення» в суспільну свідомість віри у велике майбутнє своєї держави — Чехословаччини.
На жаль, для декого з вищих чиновників України й досі незалежний статус власної держави — не основне, а знання державної мови, національної історії, літератури, культури не важливе. Де, в якій країні міністр освіти і науки наважився би спрямовувати викладання історії в русло історіографії іншого народу, іншої нації? Де, в якій країні президент держави закликав би «збирати експертів і виходити на питання голосування» проекту закону «Про засади державної мовної політики», який узаконює русифікацію України, фактично перетворюючи російську мову в державну? Другу державну, яка зразу ж стане першою.
Все це відбувається в незалежній державі, але як це нагадує часи Шевченка, який саркастично висміював оте «малоросійське дворянство» і чиновництво, яке прагнуло досягти статусу «ясновельможних» панів і перетворювалося в «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття».
Перебування в уряді чи у парламенті країни, взагалі на державних посадах людей, які не приховують своєї відрази до народу і до держави, які демонструють своє малоросійське плебейство і свою готовність догодити, прислужитись сильнішому, більше того, намагатись проводити політику сильнішого сусіда, є знаковим свідченням деградації політичної еліти, її морального занепаду і духовного виродження. Так само, як і «кочубеївщина». Цей комплекс запроданства, коли заради влади, наживи, політичного і суто кар’єрного утвердження або збереження українські політики і діячі готові пожертвувати національними інтересами, гідністю і честю, рідною мовою, переслідують сучасну Україну. Це — ганебна політична спадщина, яка «заколосилася» отруйним квітом після укладення 1654 року невигідної угоди з Московією, зіграла фатальну роль із деякими політичними і державними діячами як Української Народної Республіки, так і більшовицької Росії. Ще 1929 року Дмитро Донцов у статті «Що таке «українізація» України (трохи соціології)» наводив скаргу члена першого більшовицького уряду — Народного Секретаріату, народного секретаря військових справ Василя Шахрая: «Що се за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за «український військовий міністр», коли всі не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже»8.
До речі, у праці «До хвилі. Що діється в Україні із Україною?», написаній спільно з Сергієм Мазлахом 1919 року, комуніст Василь Шахрай обстоював ідеї будівництва національної держави, соборності українських земель і досягнення повної демократії: «А повна демократія означає організацію національних держав». І цим це закінчилося для авторів праці «До хвилі», в якій головним постулатом є твердження: «Україна повинна бути і буде (якщо соціалістична революція і соціалізм — не фраза і шарлатанство) єдиною і самостійною»? В.С.Шахрая було вбито на Кубані чи то більшовиками, чи то білогвардійцями, а С.М.Мазлаха як «українського націоналіста» і учасника «контрреволюційної організації правих» Військова колегія Верховного Суду СРСР 25 листопада 1937 року засудила до смертної кари.
Навіть ці українські політичні діячі, які пішли на службу до більшовиків, обстоювали ідею національної держави — єдиної і самостійної України, усвідомлюючи необхідність формування національної свідомості. І передусім державна влада, як і суспільні інститути та громадські організації, мала б виступати одним із головних рушіїв та ініціаторів формування новочасної української нації. Тих лідерів, які б очолили цей процес і забезпечували динаміку його розвитку, комуністичний режим знищив, і, як не прикро це визнавати, сьогодні нема вагомих підстав говорити про українську націю як «велику солідарну співдружність», «духовну сім’ю», згуртовану навколо «спільно успадкованої слави й каяття», за визначенням знаного теоретика ідеї західноєвропейської державонації Ернеста Ренана9.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я».
1 Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія. — К.: Основи, 1999. — С. 274.
2 Михайло Грушевський. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріяли. — Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен. — 1992. — С. 215-216.
3 Там же. — С. 48-49.
4 Михайло Грушевський. На порозі нової України. — С. 33.
5 Там же. — С. 15.
6 Там же. — С. 17.
7 Na bacznосz! (польською — «Струнко!»).
8 Див.: «Літопис Революції». — Ч. 1. — Харків, 1928.
9 Ланґевіше Дітер. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі. — К.: Вид-во «К.І.С.», 2008. — С. 9.
