Вільна спільнота розумних людей

Запитання, якою є Україна зразка 2011 року, природно розподіляється на два, зовсім не ідентичні, підпитання. А саме:

1. Яке суспільство в нас реально збудоване (зцементоване; а можливо, і таке, що спонтанно склалося; хоча, враховуючи реальні, неспростовні факти сучасної української дійсності, у друге припущення якось не дуже віриться).

2. Яке суспільство наш владний політичний клас, якщо згадати його заяви майже 20-річної давнини, нібито мав намір збудувати?

Відповідь на перше, надзвичайно масштабне, складне й драматичне запитання виходить за межі нашої сьогоднішньої розмови. А ось друге запитання більш очевидне: декларованою метою наших «реформ» (про які безліч разів й безліч років говорили, проте «здійснювали» їх у такий спосіб, що це викликало у людей природне, неминуще відторгнення, ба навіть ненависть до самого цього слова) було створення в Україні громадянського суспільства. Саме так.

Звичайно, можна оголосити «громадянським суспільством» ту потворну, воістину, одну з найгірших в Європі соціальну конструкцію, що в нас існує. Але ж очевидно й те, що це буде наругою над правдою і здоровим глуздом. Жахливу какофонію не порівняєш з музикою Баха, невіглаське малювання художника-нездари незіставне з творами Рембрандта. А суспільство, життєтворною системою якого є корупція, беззаконня, холопство і (може — передусім!) безчесність, таке суспільство є «громадянським» не більшою мірою, ніж вовк є «другом овець», «вегетаріанцем» та «гуманістом».

Що ж, власне, з цього випливає? Одна проста і життєво необхідна річ — звернутися до першоджерел, дуже уважно читати твори тих мислителів (передовсім — західноєвропейських), котрі якраз заклали міцні підвалини вчення про громадянське суспільство. Це Монтеск’є і Руссо, Кант і Гердер, Локк і Юм, Вольтер і Адам Сміт... І все ж таки, як здається, варто зосередитися на концепції громадянського суспільства у творах найяскравішого, мабуть, представника класичної німецької філософії — Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831), особливо в його трактаті «Основи філософії права» (1820).

Чому саме Гегель? Так, його мова складна, важка, майже фізично відчуваєш, як філософ, перебуваючи у виснажливому пошуку істини, не дбає про легкість і доступність своїх формулювань. Проте думка Гегеля, ніби птах, то злітаючи на небеса, то, ніби будучи скутою у тенетах, прикута до грішної землі, — прагне розв’язати найважливіші, засадничі питання суспільного розвитку. А саме: якою же, зрештою, має (і може?) бути спільнота вільних і розумних людей. Тому варто читати Гегеля.

У трактаті «Основи філософії права» проблемам громадянського суспільства присвячено цілий окремий розділ — розділ другий частини третьої твору (цікаво, що йменується ця ключова третя частина не інакше як «Моральні підвалини», — очевидно, що для Гегеля був зрозумілим якнайтісніший зв’язок між мораллю, правом, цивілізаційним розвитком та громадськими свободами). На стан і характер громадянського суспільства, на думку геніального німецького філософа, визначальним чином впливають:

1. Система потреб, що ствердились у цій чи іншій спільноті, та конкретний спосіб задоволення цих потреб (характер праці людей, майнові та станові відносини).

2. Правова система, здійснення правосуддя, повага до закону.

3. Система освіти — здатність початкової, середньої та вищої школи виховувати вільних, свідомих та законослухняних громадян.

У чому мислитель вбачає головну внутрішню суперечність, притаманну громадянському суспільству? Надамо йому слово: «Конкретна особа, котра є для себе особливою метою, як ціле поєднання потреб і природної необхідності та сваволі — це один принцип громадянського суспільства. Однак є також інший принцип, який, у поєднанні з першим, робить себе чиним і вдовольняє, а саме: це особлива особа у стосунках з іншою такою ж особливістю, тож кожна [особа. — І. С.] проявляється через іншу й водночас тільки через форму загальності».

Далі Гегель зауважує: «Створення громадянського суспільства належить, між іншим, до сучасного світу, який тільки й віддає належне всім визначенням ідеї... У громадянському суспільстві кожен сам собі мета, а решта для нього ніщо. Однак без відносин з іншими він не може досягти всіх своїх цілей: тому ці інші — засіб для досягнення певної мети. Однак певна мета через відносини з іншими здобуває форму загального й задовольняє себе, співвдовольняючи водночас благополуччя іншого. Особистість, обмежена загальністю — єдине мірило того, як кожна особистість сприяє своєму благополуччю». Зауважимо: великий німець беззастережно визнає вагу «особистого», «особливого», «персонального» в житті суспільства; проте бачить й те, що існує одне поважне обмеження — це «загальне»!

Але продовжуємо стежити за ходом думки філософа. «Хоча в громадянському суспільстві, — вказує Гегель, — особливість і загальність розпались, і те, і інше все ж взаємно пов’язане й зумовлене. Оскільки одне з цієї пари, здається, чинить протилежне іншому, і тільки помилково думає, що може існувати, не підпускаючи інше до себе, то кожне все ж має інше своєю умовою. Так, більшість вважає, наприклад, сплату відрахувань [податків. — І. С.] шкідливою для себе, такою, що згубно впливає на конкретну мету; однак, хай би наскільки правильним це не видавалося б, особливість мети не може вдовольнитися без загального, а країна, куди не сплачуються ніякі відрахування, також не може відзначатися посиленням особистості. Достоту так само може видаватися, що загальність поводиться краще, якщо вона притягує до себе сили особистості, як це відбувається, наприклад, у державі Платона; однак це знову лише видається, бо обоє тільки перемішані між собою й для себе і перетворюються одне на одне. Сприяючи своїй меті, я сприяю загальному, а воно знову сприяє моїй меті», — підсумовує філософ. Тут, звичайно, потрібне уточнення: лише в тому разі, коли мета не є дико егоїстичною, наглухо обмеженою лише потребами власного «я»...

Ще одне цікаве міркування автора: «Людина через свої уявлення й рефлексії розгортає свої пристрасті, які не є замкненим колом, як інстинкт у тварин, і ведуть людину у поганно-нескінченне (дуже містке й образне визначення Гегеля, яке по праву стало знаменитим. — І. С.). Однак, з іншого боку, нужда й злидні також не мають міри, і заплутаність цього стану може прийти до своєї гармонії тільки через державу, що долає його». І далі: «Однак принцип особливості саме тим, що він для себе розвивається в тотальність, переходить у загальність і тільки в ній має свою істину й право своєї позитивної діяльності. Ця єдність... не може бути моральною ідентичністю і саме через це стає не свободою, а необхідністю, тим-то особливе (можна було перекласти: особисте. — І. С.) підноситься до форми загальності, в цій формі шукає й знаходить своє існування».

Гегель подає таку формулу: «Громадянське суспільство містить такі три моменти: а) передавання потреб і задоволення окремої людини через її роботу, а через роботу й задоволення потреб усіх інших — створення системи потреб; б) дійсність загальної свободи, захист власності через здійснення правосуддя (ось із чого треба починати «реформи»! Причому навряд чи «захисту» потребує власність «нужденних» мільярдерів — може, варто вести мову не про «власність», а, правду кажучи, про відсутність власності у 90 % українців?!); в) передбачливість проти випадковостей, що залишаються в суспільстві, і забезпечення особливого інтересу як спільного через поліцію й корпорацію».

«Нерівність людей у громадянському суспільстві запроваджена природою — елементом нерівності», — вказує Гегель. Проте тим нагальнішою, воістину життєво необхідною є потреба у чіткому законодавчному врегулюванні відносин власності, які в Україні є заплутаними (причому навмисно заплутаними панівною «елітою»!). Гегель визначає це так: «Більша частина майна в громадянському суспільстві грунтується на договорі, чиї формальності чіткі й визначені». І додає: «Оскільки власність і особистість у громадянському суспільстві мають правове визнання й чинність, то злочин... є порушенням спільної справи, яка має в собі постійне й сильне існування».

Філософ прекрасно розуміє всю складність гармонізації й збалансування персональних (індивідуальних, ба навіть егоїстичних) інтересів й потреб — та загальних інтересів спільноти. Він пише: «Визнання й право того, що в громадянському суспільстві й державі необхідне з огляду на розум відбувається водночас у поєднанні зі сваволею, — це і є точніше визначення того, що в загальному уявленні називається свободою».

Враховуючи все це, особливого значення набуває зрілість правової, зокрема, судової системи (її стан в Україні особливих коментарів, здається, не потребує). «Пізнання й здійснення права в особливому випадку, без суб’єктивного сприйняття особливого інтересу, покладається на суспільну силу — суд», — стверджує філософ. І веде далі: «Здійснення правосуддя слід розглядати настільки ж обов’язком, як і правом суспільної влади, яке мало грунтується на бажанні чи небажанні індивідів покладати на владу таке повноваження». Що це — добре, здійсненне тільки у дуже віддаленому майбутньому побажання (особливо за реалій України) чи вияв обмеженості мислителя, його «прив’язаності» до конкретних обставин часу та місця?

Підпорою суспільства (і Гегель, розуміється, це цілковито визнає) є сім’я. Але тут маємо один суттєвий момент (якщо говорити про відносини сім’ї та громадянського суспільства), який мислитель не може не брати до уваги. А саме: «Сім’я має турбуватися про хліб для окремих людей, однак у громадянському суспільстві вона підпорядкована й закладає тільки підгрунтя: вона, сім’я, більше не має такої всеохопної дійсності. Громадянське суспільство — це скоріше велетенська сила, яка рве людину до себе, вимагає від неї, щоб вона для неї працювала й щоб вона була всім через неї. Тож, якщо людина має бути ланкою громадянського суспільства, то вона також має права й претензії до нього, як вона має їх у сім’ї. Громадянське суспільство має захищати свого члена, боронити його права, а окрема людина також зобов’язана мати права перед громадянським суспільством», — формулює Гегель.

У цьому трактаті можна знайти й прецікаві екскурси в історію. Так, німецький мислитель пише: «В Афінах існував закон, за яким кожний громадянин має звітувати про те, з чого він живе; зараз (тобто в 1820 році; ось якої глибини часу сягають ці нібито виключно сучасні суперечки! — І. С.) існує погляд, що це нікого аніскілечки не стосується. Втім, кожний індивід, з одного боку, існує для себе, однак з іншого — він також належить до системи громадянського суспільства, а оскільки кожна людина має від нього право вимагати осмисленого буття, то воно має також захищати її від самого себе». Це відповідає основному принципу демократії взагалі й громадянського суспільства зокрема, який Гегель визначає так: «Розуміння індивідами спільноти своєї самостійності й честі» (два нібито такі різні, а насправді нерозривно пов’язані між собою компоненти!).

Автор «Основ філософії права» чудово вмів помічати парадокси суспільного життя та аналізувати їх. Він писав: «Виявляється, що за надлишку багатства громадянське суспільство не досить багате, тобто володіє своїм майном нерозважливо, аби боротися з надлишком бідності й продукуванням голоти». Це було опубліковано понад 190 років тому; відтоді у класичних громадянських суспільствах Західної Європи та Північної Америки відбулися колосальні зміни, а от українська дійсність й досі цілковито підпадає під це Гегелеве визначення...

У вступі до «Основ філософії права» Гегель з гіркою іронією писав: «У наш час вельми поширилось уявлення, що свобода мислення й духу взагалі проявляється тільки через відхилення, а то й через ворожість до загальновизнаного, а особливо — пов’язаного з державою. Якщо розглядати це уявлення й пов’язані з ним дії, то може здатися, що у світі не існує жодної держави й жодної конституції, тож, ніби зараз — і це зараз триває вже досить довго — треба почати від самого початку, і що суспільний світ чекав якраз на сьогоднішню думку, на сьогоднішнє дослідження й обгрунтування. Що ж до природи, то тут усі погоджуються, що філософія має пізнати її такою, якою вона є, що філософський камінь схований не де-небудь, а в самій природі, що вона сама по собі наділена смислом, і що знання про її теперішній, дійсний смисл досягаються через дослідження й розуміння не поверхового в зовнішніх проявах і випадковостях, а саме її вічної гармонії — як її іманентного (внутрішньо притаманного. — І. С.) закону й сутності. На противагу цьому, суспільний світ, який самоусвідомлюється і втілюється через державу, не має щастя розглядатись як осмислений. Хоча, насправді, саме тут проявив себе розум, набрав сил, розвинувся, утвердився й став невід’ємним елементом».

Звісно, трагедії ХХ століття — світові війни, репресії, голодомори, геноциди, винищення природи — все це сильно «скоригувало» ілюзії Гегеля про потугу людського розуму. І все ж таки саме цими словами геніального філософа хотілось би завершити ці скромні нотатки.