Віртуальна участь українців у вбивстві львівських професорів улітку 1941 року

75 років тому, 4 липня на світанку страчено 22 львівських професорів, деяких членів їхніх сімей та квартирантів. Ще трьох професорів забито трохи пізніше. Участь українців у страті стала предметом численних публікацій та розслідувань. Довгий час акцію приписували батальйонові «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича та опікою пізнішого міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера. Зараз у більш-менш поважній літературі виконавцем екзекуції вважається айнзацкомандо поліції безпеки «Лемберґ». Основні положення версії «Лемберґ» щодо участі українців приблизно такі:

- Список до розстрілу склали українські націоналісти.

- У затриманні допомагали українські провідники та перекладачі.

- Розстріляли українські перекладачі-поліцаї.

Як правило, додається або мається на увазі, що провідники, перекладачі та поліцаї теж були націоналістами. «Приблизно», бо версія має різні, часто суперечливі, варіації. Публікації версії «Лемберґ» складаються з тверджень. Уся справа в доведеннях. Вони мали б містити документи, свідчення та логічні міркування. Але документи фактично відсутні. Аналізом опублікованих свідчень та логічних міркувань ми займаємося в докладній статті на сайті Математичної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Викладемо коротко ідеї цієї статті, з деякими ілюстраціями. Головну увагу приділяємо методиці отримання та інтерпретації свідчень.

Свідчення та публікації

Серед публікацій вирізняються свідчення вцілілих родичів та сусідів, отримані польським патологоанатомом Зигмунтом Альбертом починаючи з 1944 р. і опубліковані 1980 р.  Свідчення книжки Альберта складені за всіма правилами криміналістики і друкуються без скорочень. Переважну більшість інших власне свідченнями назвати не можна. Це радше декларації. Вони отримані політично заангажованими слідчими, істориками та журналістами, а публікуються лише уривки, спритно переплетені авторським текстом. Більшість декларацій носить вторинний безособовий характер і має вигляд: «сам особисто чув, як мені розповідали, що українці забили професорів». З часом власні спогади витісняються описом подій у засобах масової інформації. Наприклад, до початку масованої кампанії проти Оберлендера та «Нахтіґалю» у 1959 р. свідки про них не згадували. Потім у Польщі та Ізраїлі  вибухає пандемія пригадувань. Рідко хто зберігає тверезість мислення. До таких належить дружина одного з розстріляних професорів, Гелена Круковська, яка разом із суддею Владиславом Желенським, племінником розстріляного письменника Боя-Желенського, та рядом інших осіб вела розпачливу боротьбу за встановлення та покарання справжніх виконавців злочину. Саме за її скаргою, Гамбурзька прокуратура розпочала слідство у цій справі. Щодо публікацій, то вони часто містять ланцюжки посилань однієї на іншу в кінці яких знаходимо лише нічим не підтверджені твердження. Але найгірше у численних авторів з логікою. Це ми, власне, й ілюструємо. Розглядаємо польські та німецькі публікації та розслідування. Радянські та пізніші російські занадто примітивні і не становлять інтелектуального виклику.

Список

Тут відразу постає питання. Чому список до розстрілу німцям складають саме українці? І не просто особи української національності, а члени певної організації (ОУН), яка переслідує власні політичні цілі. Чи відомі ще подібні випадки? Звичайно, відомі публікації про складання євреями списків до арештів перед першою радянською окупацією Львова. Проте такі повідомлення не потрапляли до поважних наукових праць і, тим більше, не ставали предметом розслідувань прокуратур чи комісій.

Автором тези про складання списку націоналістами є відомий радянський публіцист Володимир Беляєв. Теза стала основною в радянській, польській, а далі і в світовій історіографії. Серед публікацій на цю тему вирізняються три статті відомого публіциста і політичного діяча Бориса Левицького від 1960 р. (теж почав пригадувати!) у паризькій «Культурі». Ось найчастіше цитований фрагмент першої статті: «Деякі очевидці, що перебували на той час у Львові, відп. перед початком німецько-радянської війни у Кракові, вважають, що при складанні списків польських інтелектуалів гітлерівцям допомагали українці з націоналістичних кіл, зацікавлених у деполонізації Львова. Це повідомлення напевно недалеке від правди». Фрагмент цитується з додатком «навіть українець Левицький визнає, що...». Такий пропагандистський прийом викликає у читача враження, що автори мають безліч доказів і навіть українець їх визнає.

Проаналізуймо твердження Левицького. Тут імен очевидців не вказано. Незрозуміло, що Левицький хотів написати. Теперішній час (вважають) вказує, що це зараз (1960 р.) очевидці повідомили його про списки. Тобто, раніше мовчали, не намагаючись попередити професорів про план знищення, а радянський уряд – про план німецького нападу. Бо ж знищення можна реалізувати лише після нападу на СРСР. Мабуть не ми перші звернули увагу на туманність тверджень Левицького, бо у другій статті той пише. «Ред. Стахів ... обурюється, що я подав як правдоподібну тезу, що певні українські елементи могли допомагати гітлерівцям у складанні ліквідаційних списків» (курсиви Левицького). Отже, ніяких «свідків Левицького» не існувало. Той просто повторює твердження Беляєва. І власне цей другий фрагмент ніхто не цитує. Сам термін навіть працює тут в інший бік, бо маємо справу з марксистом, політичним супротивником націоналістів, який пише до польського журналу. Та й взагалі, жодного документу чи свідчення про причетність українських націоналістів до складання списку немає.

Але досліджуючи факт не можна обмежитися фразою. Насамперед потрібно відповісти, як фізично, на підставі чого, складався список. Традиційно вважається, що прізвища та адреси професорів знайдено за телефонним довідником. Однак ці дані набагато простіше отримати з (польських) довідників Львівського університету та Політехніки, які видавалися щороку великими тиражами і містили ще й різноманітну додаткову інформацію, включаючи адреси викладачів. Той факт, що двох колишніх польських ректорів торгівельного інституту розстріляно тижнем пізніше, підтверджує цю гіпотезу; їх не було в довідниках.

Отже, складати списки викладачів Університету та Політехніки не було сенсу. Можна говорити лише про відбір і досліджувати принципи відбору. Тут автори публікацій губляться в здогадках. Нічого не вказує на внесення до списку ворогів українських націоналістів, та ніхто в цьому контексті про націоналістів і не згадує, хоча, мислячи логічно, написавши про складання списку націоналістами мусили б. Більшість з відібраних до розстрілу професорів була політично нейтральною, а ті, що проявляли активність, рівномірно розподілялися серед помірно ліберальних, центристських та правих організацій. До списку потрапив і професор німецького походження Ф. Ґроєр (відпущений перед стратою) і 82-річний українець А. Соловій. Криміналіст Дітер Шенк, автор книжки, у якій версія «Лемберґ» викладена найповніше, стверджує, що до розстрілу відібрано найцінніших для Рейху фахівців: медиків та техніків. Чому націоналісти зробили такий дивний відбір – не пояснюється.

Безглуздість відбору очевидна. Але вона випливає з твердження про складання списку націоналістами. Логіка твердить, що насправді саме твердження безглузде. Логічнішим видається, що перед німецько-радянською війною співробітники краківської служби безпеки отримали завдання скласти список львівських професорів до розстрілу. Завдання таємне, бо це – кримінальний злочин та й на той час діяв договір про ненапад з СРСР. Вони або склали список самі за допомогою довідників (як побачимо нижче, багато з них знало польську) або знайшли виконавців. Національності виконавців не знаємо. Це могли бути як українці чи поляки, так і німці чи фольксдойчі. Звичайно, нацисти не виказали державної таємниці. Вони повідомили щось на зразок: німецький уряд хоче співробітничати з львівськими професорами особисто. Складіть нам список з адресами. Ось виконавці й відібрали найцінніших. Давно зауважений факт, що у списку практично не було євреїв, теж узгоджується з нашою гіпотезою. Той хто відбирав, знав: з євреями нацисти не співробітничатимуть.

Ще Беляєв зауважив, що переважна більшість страчених мешкала неподалік колишньої Школи радянської міліції, куди звозили затриманих і ствердив, що це сталося «за дивним збігом обставин». Відібрано відносно мало професорів і страчено також деяких членів родин та квартирантів. На нашу думку, це має природне пояснення. Можливо планувалося знищити більше професорів. Але виявилося, що за виділений час (ніч) наявним транспортом охопити усі помешкання не вдасться. Окрім того, декого з внесених до списку професорів вже не було на світі (у довідниках вони були!). Тому вирішили скоротити список професорів, натомість додавши рідних та квартирантів, і виконати план.

Перекладачі

Героями багатьох публікацій є українські перекладачі, причому сам термін невизначений. Це можуть бути професійні перекладачі, звичайні військові, які при потребі могли порозумітися певною мовою або вільнонаймані цивільні, які знали відповідні мови. Повідомлення прокуратур, свідків та дослідників щодо перекладачів нечіткі. Спробуємо їх класифікувати. Це повідомлення про:

– українських поліцаїв, включених до «Лемберґу» в Генерал-Губернаторстві (далі ГГ);

– націоналістів, доданих до «Лемберґу» в Кракові та/або Львові;

– членів української міліції, залучених у Львові до перекладу при затриманнях.

Природно постають питання:

Навіщо перекладачі взагалі потрібні при арешті професорів? Адже ті розмовляли німецькою. Вони, як правило, народилися в Австро-Угорщині і закінчили там гімназію та університет. Мовою науки на той час і у тій частині світу була німецька. Багато професорів їздило до Австрії та Німеччини, а дехто довго там працював. В інших подібних випадках, як, наприклад, при затриманні краківських професорів, жодні перекладачі не фігурували.

Чому нацисти використовували українців як німецько-польських перекладачів? Невже не мали у своєму розпорядженні німців, що знали польську, чи поляків, що знали німецьку?

Навіщо «Лемберґові» взагалі потрібні перекладачі? Чи не було в його складі достатньої кількості осіб що зали польську?

Перше питання риторичне. Щодо другого, насамперед зауважимо, що на початку німецько-радянської війни нацисти мали недостатньо українців і росіян у своєму розпорядженні. Їм не вистачало німецько-українських (і німецько-російських) перекладачів для роботи за Збручем, де польської не знали. Спогади українських селян однозначні: німці хотіли «яйка» і «млека». Наші підрахунки дають сотні тисяч осіб, що знали і німецьку, і польську мови. Використання українців-перекладачів у містах Галичини, де практично всі знали польську, а багато хто не знав української, нераціональне. Окрім того, у німецькій армії польська, як і російська, служила основною мовою перекладу, а українська – допоміжною. Тобто, німецько-польських перекладачів готувалося набагато більше, ніж німецько-українських. Та й було з кого.

Щодо поліцаїв, то на грудень 1940 р. польська поліція порядку ГГ налічувала 10 289 рядових та 201 офіцерів; українська – 242 рядових і 3 офіцери. На липень 1940 р. польська кримінальна поліція ГГ налічувала 1302 особи, українська – 140. Українські поліцаї походили з сільської місцевості південного заходу ГГ. Звідки б вони знали німецьку? Сама наявність у «Лемберґу» українських поліцаїв нічим не підтверджена.

«Додані» перекладачі. Чи не перше твердження про українських перекладачів «Лемберґу» міститься у згаданій статті Левицького: «Згідно зі свідченнями наочних свідків, серед них була група фольксдойче та українців, доданих як перекладачі». Твердження некоректне з кількох причин, зокрема не видно, на підставі чого анонімні свідки стверджують існування перекладачів. Окрім того, фраза містить термінологічну невизначеність: «фольксдойче та українців». Співставляються різні категорії. Термін «фольксдойче» не вказує на національність, а означає осіб різної національності, які довели певну близькість до німецької нації. Існувало аж 4 категорії фольксдойчів. Українці, як і поляки, щоб стати службовцями органів безпеки, мали отримати статус фольксдойча. Термін «доданих» не пояснює статусу.

У третій статті Левицький деталізує попереднє твердження. «Реконструюючи факти і співставляючи отримані повідомлення, можу ствердити, що до командо було додано у ролі перекладачів і допоміжної сили п’ятеро українців, які співпрацювали з гестапо у Кракові ще перед вибухом німецько-совєцької війни. Два прізвища серед тих п’ятьох мені подано як цілком певні: колишній ад’ютант полковника [Абверу] Бізанца, якийсь Мороз та інж. Б. Чучкевіч ... Чучкевіч живе в еміграції і відповідальні українські кола повинні на нього вплинути, щоб, як найкраще поінформований, вияснив справу. Тим більше, що Чучкевіч мабуть нікого не вбивав, а тільки був свідком».

Як і в інших статтях, Левицький не вказує ані прізвища свідків, ані джерела «отриманих повідомлень», ані методів реконструкції. Проте відомі факти про співпрацю українців з німецькою службою безпеки улітку 1941 р. у Львові дозволяють інтерпретувати наведений фрагмент у досить правдоподібному вигляді. Отже, Осип Чучкевич прибув до Львова з айнзацгрупою Раша, тобто не з «Лемберґом», і приступив до роботи у відділі українських справ львівської служби безпеки (мав статус фольксдойча). Зокрема, бере участь у арешті прем’єра українського уряду, Ярослава Стецька. З «якимсь Морозом», що, згідно з повідомленням Левицького, спочатку взагалі належав до Абверу, а за повідомленням Євгена Стахіва, прибув до Львова разом з Чучкевичом, ситуація темніша. Ця особа час від часу зустрічається в непевних публікаціях. Зокрема, 1947 р. СБ ОУН запобігла замахові на Бандеру з боку Ярослава Мороза завербованого «МГБ України». За повідомленням Стахіва, у цій же колоні їхав відомий історик Микола Андрусяк, але той до «Лемберґу» взагалі ніякого відношення не мав.

«Українські справи» прояснюють суть справи. На нашу думку, «отримані повідомлення» Левицького йдуть від Стахіва, тільки Левицький переплутав групу Раша з «Лемберґом». З проголошенням бандерівцями 30 червня Акту Незалежності для нацистів стало зрозумілим, що конфлікт, у тій чи іншій формі, неминучий. Тому створено відділ «українських справ» служби безпеки. Для виявлення бандерівців виявилися корисними особи, які знали їх особисто. Природними кандидатами стали «конкуренти» – мельниківці. Ті не стільки перекладали, скільки впізнавали бандерівців при арештах, або працювали з польськими та радянськими документами, що стосувалися націоналістів. Припущення Левицького, що Чучкевич нікого не вбивав ми тлумачимо як «нікого з професорів не вбивав». Бо працював з українськими справами. Але, працюючи в службі безпеки та контактуючи з членами «Лемберґу», мав би щось чути. Так нехай розповість. Отже, у львівській службі безпеки працювала група мельниківців, займаючись українськими справами. Про їхній зв’язок з «Лемберґом» та убивством професорів жодних даних немає.

Міліціонери. Відразу зазначимо, що жодного свідчення про перекладачів-міліціонерів не існує. Наші підрахунки показують, що коли додати усіх перекладачів «Лемберґу», які зустрічаються в літературі, то їх виявиться більше ніж бійців цілого загону (і це не жарт).

Для них же немає місця в автомобілях. Коли пригадати, що всі професори володіли німецькою, то навіщо для арешту брати ще й невідомих міліціонерів? Навіщо нацистам зайві непевні свідки кримінального злочину? Тобто невідомі цивільні ненімецької національності, без німецького громадянства, без прізвищ, без посвідчень, без форми, без зарплати, які не приносили Рейхові жодної присяги, зокрема жодної присяги не розголошувати таємниць? На той час міліція щойно організувалася і була підпорядкована німецьким структурам безпеки лише 2 липня. Ідейне керівництво міліцією здійснювали бандерівці, до яких нацисти після проголошення незалежності ставилися прохолодно.

«Лемберґ». Це командо було сформоване з різних функціонерів на території Польщі. Доступні матеріали дають близько 10 членів «Лемберґу», які знали і німецьку, і польську мови. Ніяких вказівок на українську національність жодного з відомих членів «Лемберґу» нема. Існування чи відсутність у «Лемберґу» перекладачів (чи просто осіб) української національності міг би підтвердити список його членів. Наскільки ми розуміємо, такий список у німецьких та польських архівах існує. Якби там трапився хоч один українець, нас би негайно повідомили.

Затримання

Практично єдиним джерелом інформації про затримання є родини заарештованих, заарештовані, що уникли розстрілу, та сусіди. Німецькі свідчення Гамбурзькій прокуратурі про участь українців у затриманнях не згадують. Тому питання про участь українців некоректне. Коректними будуть такі питання.

Чи спостерігали очевидці факти проведення й перекладу?

Чи бачили форму української поліції?

Чи бачили цивільних з пов’язками (міліція)?

Які мови чули свідки? Чи видавалися вони рідними для того, хто говорив?

Як вже зазначалося, найповнішою збіркою свідчень про затримання є книжка Альберта. З неї видно, що Альберт ставив очевидцям конкретні питання про місце, час, кількість, одяг, мову. Жодної форми українського поліцая і жодної синьо-жовтої пов’язки міліціонера очевидці не бачили. Різні особи бачили трохи різну німецьку військову форму. Втім, з часом важко згадати, хто в чому був одягнений. Добре запам’яталися деталі, які чимось вразили, наприклад не бачені до цього знаки черепів на кашкетах. Щодо мови, то всі розмовляли німецькою. Часом хтось щось казав польською, на що польською ж таки отримував відповідь. Так, за спогадами вцілілої служниці, на вигук дружини проф. Островського «бандити» та негайно почула stul pysk (закрой пасть). Ця деталь надає спогадам вірогідності. Вишукана польська лайка в устах німецького офіцера вразила служницю і надовго запам’яталася. Підрахунок свідчень про арешти на 25 професорських квартирах дає 1 свідчення про англійську мову затримуючих, 8 – про польську і 1 – про українську. Немає свідчень про те, що польська мова була для тих, хто нею говорив, не рідною. Наводяться конкретні польські фрази. Щодо англійської та української мов маємо лише твердження про володіння, без подачі фраз цими мовами. У свідченні дружини професора Вайґеля українською володіє гестапівець у кашкеті з черепом. Не рядовий, бо ті носили пілотки. Втім, гестапівець міг сказати щось львівською (батярською) говіркою, бо міг же бути й фольксдойчом львівського походження. Дружина Вайгеля не зрозуміла і подумала, що той сказав українською. Дивно, чому гестапівець розмовляє мовою, якої ніхто не розуміє, хоча сам знає німецьку і мабуть же польську. Факту перекладу на квартирі Вайгеля, як і взагалі ніде, не зафіксовано.

Цивільних при арештах немає. Є лише одне свідчення Гроєра про кількох цивільних поблизу автомобілів при затриманнях та кількох у дворі приміщення, куди звозили затриманих. Останні стояли осторонь і розмовляли як українською так і польською мовами. На нашу думку, вони могли належати до обслуговуючого персоналу колишньої Школи радянської міліції: двірник, електрик, сантехнік,... Змішана українсько-польська мова траплялася у такої категорії мешканців Львова.

Провідників ніхто не бачив. Зауважимо, що членом «Лемберґу» був голландський бізнесмен і колекціонер мистецьких коштовностей Пітер Ментен. Він довго мешкав у Львові, знав багатьох професорів особисто і бував у їхніх помешканнях.

Свідчення з інших джерел вкрай неповажні. Ось типове: Член Польської комісії з розслідування вбивства професорів П. Лисаковський передає декларацію невідомої особи: «Роман Ветуляні і Марек ... послалися на повоєнні факти, встановлені його батьком Янушом, який від двірника будинку, де мешкав професор Казімєж Ветуляні, довідався, що професора затримали українці, випитуючи про нього раніше і користуючись списком. Виводячи з помешкання, вони його били й принижували ... [пропуски Лисаковського]». Порівняймо цей фрагмент зі свідченням сусідки, Лідія Шарґулової, зі збірки Альберта: «Тоді я була дитиною і мешкала з мамою і родиною на вул. Обертинській 31. У тому ж будинку на 3 поверсі жив проф. К. Ветуляні. Ми були майже наочними свідками його затримання гестапо тієї пам’ятної липневої ночі. Отже, тієї ночі нас розбудило дуже сильне грюкання і удари до брами (замикалася) та крики німецькою мовою. Одночасно (ми займали квартиру на першому поверсі) квартиру освітили наскрізь через усі вікна дуже сильні ліхтарі. Ми завмерли зі страху на ліжках. Потім почувся дзенькіт розбитого скла. Частина гестапівців вибила вікно іншої квартири на першому поверсі (яку тоді ще займала квартирантка – єврейка) і зайшла тудою на сходову клітку, а інші врешті вибили браму... Почулося тупотіння чобіт на сходах, потім гучні голоси на 3 поверсі, грюкання до дверей проф. Ветуляні, потім тупіт чобіт у квартирі. За хвилю (стала з мамою біля дверей і заглядала в кватирку) спускалися сходами додолу гестапівці й проф. Ветуляні, постать якого можна було розпізнати в темряві. Професор тихо й легковажно посвистував, цього ніколи не забуду». Оце і є різниця між кількаразовим переказом побрехеньки невідомої особи і свідченням, яке можна представляти в суді.

Арешти та страта (Оберлендер)

Хоч версія страти батальйоном «Нахтіґаль» під опікою, тоді співробітника Абверу, Т. Оберлендера не є основним предметом цієї статті, ми коротко розглянемо один її аспект. А саме, розглянемо кампанію проти Оберлендера та «Нахтіґалю» в Польщі. Він дозволить зблизька познайомитися з методикою отримання польських свідчень та висновків.

Кампанія носила масштабний характер. У вересні 1959 р. розслідування діяльності Оберлендера розпочало Західне пресове агенство (Познань). Його результатом стала книжка [A. Drożdżyński, J. Zaborowski. Oberländer przez Ostforschung, wywiad i NSDAP do rządu NRF, Poznań-Warszawa, 1960]. Основою книжки стала теза про цілковиту відповідальність Вермахту (до якого й належав «Нахтіґаль») за страту професорів і про непричетність до неї СС та служби безпеки.

Сама акція розгорталася так. Арешти виконала польова поліція (Feldpolizei). За спогадами деяких дружин професорів, в «гестапо» їм відповідали, що арешти виконало «фельдгестапо», яке пішло за фронтом. Автори стверджують, що насправді малася на увазі «фельдполіція», тобто Вермахт. Проте свідки майже одностайно згадували, що арешти проводило «гестапо». Автори звертаються до одного зі свідків розстрілу, Т. Ґумовського, і отримують пояснення, що на той час львів’яни не розумілися на німецькій формі, але «були це особи в мундирах військового покрою». Тільки ж інші свідки бачили знаки черепів. Заборовський твердить, що в інформації для нього Ґроєр змінює свідчення, називаючи прибулих не «гестапо», як раніше, а «фельдгестапо», розуміючи під цим «військову політичну поліцію». Далі автори вилучають слово «політичну». У згаданій інформації Ґроєр нібито змінює ще кілька свідчень. Неважливо, хто відповідає, важливо, хто питає. Ще один аргумент базується на однаковості прізвищ відомого есесівця Ганса Крюґера, щодо участі якого у знищенні професорів справді є свідчення, і капітана Вермахту Крюґера з невідомим іменем, щодо участі якого таких свідчень нема.

Твердження про участь Оберлендера у страті ґрунтується на свідченнях Гелени Кухар. Подружжя Кухар начебто спостерігало страту. Автори не повідомляють, як було встановлено контакт між редакцією і подружжям. Перше свідчення подружжя (з січня 1960 р.) правдоподібне. Здається, тоді ж співробітник агентства показував фотографію Оберлендера, на якій подружжя Кухар того не впізнало. Далі пан Кухар помирає 19 лютого, а його дружина 9 березня впізнає Оберлендера за фотографією з газети. Причому впізнає двічі. Спершу помічає офіцера, що командує екзекуцією, а через деякий час, підходячи до вікна, бачить чоловіка, що дивиться саме у це вікно, і впізнає керівника екзекуції. Пізніше пані Кухар ідентифікує фотографію Оберлендера з особою, яка підходила до вікна. Наскільки нам відомо, очна ставка Кухар з Оберлендером не проводилась.

Страта (перекладачі)

Неминуче постають питання: чому розстрілюють перекладачі? Хіба це їхня функція? Чи багато ми знаємо розстрілів перекладачами, або радистами, або кухарями?

Підставою твердження про розстріл професорів українськими перекладачами є фрагмент офіційного листа прокурора В. фон Белова з Гамбурга до Г. Круковської від 2.05.1966 щодо закінчення слідства. «Згідно з заявою одного свідка, розстрілюючий загін складався з одного командира з СС і 5-6 допоміжних поліцаїв, які були українцями у німецькій формі і виконували роль перекладачів». У багатьох цитуваннях фраза «Згідно з заявою одного свідка» пропускається, а решта подається як висновок прокуратури. Не знаємо, хто це зробив першим. Цікаво, що у власній статті з книжки Альберт згадану фразу пропустив. Одночасно, він лишив її у повному тексті листа німецькою мовою, заміщеного в книжці. Окрім того, існує висновок Гамбурзької прокуратури авторства того ж Белова, на підставі якого написано листа. Не знаємо тексту висновку. Знаємо перекази й цитати. Найбільш повним і логічно зв’язним є переказ Желенського. Наведемо частину переказу, яка нас цікавить. «Сказано лише, що були це [члени екзекуційного загону] українські фольксдойчі (а отже, напевне польські громадяни) з добровільної допоміжної міліції, які були перекладачами, а окрім того були навчені у Кракові для шпигунської служби, у зв’язку з чим носили фальшиві прізвища». Формально незрозуміло, чи прокурор має на увазі етнічних українців, що отримали статус фольксдойча, чи етнічних німців, що походили з України. Незрозуміло, чому вони не стали шпигунами. Справа в тому, що Белов зображує страту професорів у традиційному німецькому світлі, як спонтанну помсту за радянські репресії щодо українців, у яких нібито брала участь польська інтелігенція Львова. У цьому контексті українці, які з помсти розстрілюють поляків, надають версії певної логічності. Можливо, з цієї ж причини у висновку з’являються не існуючі в Кракові «міліціонери».

Порівняймо лист та висновок Белова зі свідченням есесівця Макса Драхайма, наведеним у книжці Шенка: «В особі Драхайма [гамбурзька] прокуратура мала ключову постать. На допиті у травні 1965 Драхайм згадав, що екзекуційний загін складався з 6-8 солдатів і командира в чині унтерштурмфюрера СС. Якщо йдеться про осіб, які стріляли, то це були фольксдойчі з ГГ, котрі носили мундири СС, і в принципі виконували роль перекладачів». Жоден свідок з «Лемберґу» про українців-перекладачів не згадує. Існують також спогади польських очевидців, які зі своїх квартир бачили розстріл. У жодному з них форма поліцая чи цивільний одяг тих хто розстрілював не фігурує.

Найправдоподібніше, сталося так. Щоб відвести підозру від друзів-рейхсдойчів і від самого себе, Драхайм назвав фольксдойчів, та ще й з ГГ, признавши, що вони носили мундири СС. Драхайм намагався викликати враження, що розстрілювали не есесівці чи не зовсім есесівці. Маємо справу не зі стороннім свідком, а з підозрюваним. У свідченні Драхайма Белов, пишучи звіт, замінив фольксдойчів на українських фольксдойчів, а в листі взагалі на українців і додав Hilfspolizisten. Міг би написати ukrainische Hilfspolizisten. Але пише Hilfspolizisten, die als Ukrainer, підкреслюючи національність. У висновку Белов згадує фальшиві прізвища, можливо передбачаючи питання: «чому в списках бійців «Лемберґу» не видно українських прізвищ»? Далі, у листі Белов замінив Драхаймову «форму СС» на «німецьку форму». Бо форму СС на фольксдойчах можна зрозуміти; але на українських поліцаях вона виглядає дивно. Командо оперувало 2 місяці. Неможливо, щоб особам з допоміжної поліції видавали мундири СС. При цьому командир лишається есесівцем. Якщо в «Лемберґу» існував загін українських поліцаїв, то повинен мати свого командира. Врешті, Белов викреслює «у принципі». У Драхайма це означало, що розстрілювали звичайні солдати, які при нагоді могли щось перекласти. У Белова поліцаї стали мало не штатними перекладачами. Це робить лист ще безглуздішим. Природно, фольксдойчі з ГГ знали і німецьку, і польську. Сумнівно, щоб українські поліцаї знали німецьку (і польську) настільки добре, щоб бути професійними перекладачами. Окрім того, розстріли не входили в обов’язки професійних перекладачів. Перекладачі, та ще й поліцаї, мали б мати на озброєнні тільки пістолети.

Нагадаємо, Гамбурзька прокуратура розпочала розслідування цієї справи після скарги п. Круковської. Проте виконала його не найкраще. Желенський гостро критикує прокуратуру: «...фон Белов, який в 1966 р. був автором скандальної постанови про припинення справи, що ґрунтувалася на явно фальшивих підставах...». «Висновок слідства ... повний разючих замовчувань, пропусків і помилок». Невдовзі після написання висновку Белов, замішаний у якусь аферу, покінчив самогубством. Желенський вказує також на вину польської прокуратури, яка на запити Гамбурзької прокуратури щодо арешту чи допиту члена «Лемберґу» (звернення польської прокуратури могло бути для цього підставою) незмінно відповідала, що справа закрита; винні Оберлендер з «Нахтіґалем». Ґрунтовну критику Гамбурзької прокуратури містить також цитована книжка Шенка. Прокуратура розглядала справу професорів до 1994 р. У подальших висновках про участь українців у розстрілі не згадується.

Отже, теза розстрілу професорів українськими перекладачами-поліцаями становить комбінацію кількох обманів. Драхайм задекларував, що розстріл виконали фольксдойчі-есесівці з ГГ. Прокуратура перетворила їх спочатку (у звіті) на фольксдойчів-українців, а потім (у листі) на українців-поліцаїв. Далі, Альберт, і мабуть інші дослідники, вилучили з листа застереження, що це – заява свідка, перетворивши на висновок прокуратури. І врешті деякі пізніші автори приписали «поліцаїв» до ОУН.