Вождь, маршали й арифметика, або Як провали зробити «перемогами»

Перша п’ятирічка в СРСР... Досі їй у російських підручниках з історії возносять хвалебні оди. Мовляв, у результаті форсованих заходів сталося перетворення Радянського Союзу з аграрної на індустріально-аграрну державу; з’явилися принципово нові галузі промисловості — автомобільна, авіаційна, тракторобудівна, хімічна тощо. Щоправда, не вдалося впоратися з сільським господарством, але все одно воно стало більш товарним, ніж раніше, а це вже був неабиякий успіх...

Насправді все було не так. Починаючи з того, що у дореволюційній Росії була й авіаційна, й автомобільна, й хімічна промисловості. От тракторів справді не було — але їх на початку ХХ століття не було ніде, крім Америки. І взагалі, заснування самостійної тракторобудівної галузі у світі припадає на 1917 рік, коли заводи Форда почали масовий випуск серійних тракторів. Що ж стосується цифр «виконання й перевиконання п’ятирічного плану», то невипадково на початку 1933 року Сталін підписав секретну телеграму: «Воспретить всем ведомствам, республикам и областям до опубликования официального издания Госплана СССР об итогах выполнения первой пятилетки издание каких-либо других итоговых работ, как сводных, так и отраслевых и районних, с тем, что и после официального издания итогов пятилетки все работы по итогам могут издаваться лишь с разрешения Госплана СССР». І тільки тоді оголосив про успішне завершення п’ятирічки.

ФІАСКО ПЕРШОЇ П’ЯТИРІЧКИ

Перший п’ятирічний план (1 жовтня 1928 року — 1 жовтня 1933 року) був затверджений, за радянською звичкою, post factum — на XVI конференції ВКП(б) (квітень 1929 року) та на V Всесоюзному з’їзді Рад (травень 1929 року). Істотні корекції в нього у бік збільшення показників вніс — з ініціативи Сталіна — XVI з’їзд ВКП(б), який проходив у середині літа 1930 року.

Настав січень 1933 року — й об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) оголосив, що п’ятирічка виконана достроково — за 4 роки й 3 місяці. Про сталінські «поправки» було забуто, наче їх і не існувало; ба більше — виконання плану по валовому випуску продукції на момент завершення п’ятирічки становило 96,4%. Воно й недивно — до офіційного завершення п’ятирічки залишалося ще чимало часу, але, оскільки обсяг продукції важкої промисловості сягнув 108% від плану, генсек оголосив п’ятирічку виконаною й перевиконаною.

Хоча насправді обидві цифри були дутими: йшлося про вартісні показники, які не враховували зростання оптових цін на промислову продукцію, а воно було істотним, оскільки сталінські «поправки» до плану майже нічим не забезпечувалися, крім «намальованих» і надрукованих грошей. «Майже», бо політбюро ухвалило різко збільшити (у кілька разів) виробництво горілки. Мовляв, не задовольняються народні потреби... От у цьому плані перша п’ятирічка справді стала рекордною. А ще — у знеціненні грошей. Було скасоване золоте наповнення паперового «червінця», різко зросла грошова емісія, зростання грошової маси у два з гаком рази випереджало зростання кількості предметів споживання, що мало наслідком стрімку інфляцію.

Крім того, майже повсюдно у звітах «червоних директорів» застосовувався метод «повторного обрахунку», який із тих часів укорінився в радянську статистику. Адже невиконання планів загрожувало суворими карами з боку керівництва, тому на всіх рівнях на підприємствах, які виробляли і кінцевий продукт, і напівфабрикати для його створення, враховували і те, й інше, в результаті чого виходили «справні» цифри.

Скажімо, чавуну на початку п’ятирічки, у 1928 році, в СРСР виплавлялося 3,3 млн тонн; за планом, у 1932 році мало виплавлятися 10 млн тонн; за затвердженими XVI з’їздом ВКП(б) «підвищеними показниками» — 15—17 млн тонн. Реально ж у 1932 році було виплавлено тільки 6,2 млн тонн. Схожа ситуація була і з виробництвом тракторів: у 1928 році їх випустили 1,8 тис., у 1932 році п’ятирічний план вимагав випустити 53 тис., «поправки» до нього сягнули 170 тис., реально ж було зроблено 50,8 тис., частина яких була призначена для використання в Червоній армії як артилерійські тягачі. З автомобілями сталося ще гірше: у 1928 році їх було випущено тільки 800, за планом у 1932 році випуск автомобілів мав сягнути 100 тис., за сталінськими «поправками» — 200 тис., реально ж вийшли за ворота заводів тільки 23 тис. 900 (знов-таки, значна частина їх потрапила до армії).

Наприкінці 1932 року в колгоспах, радгоспах та МТС було всього 72 тис. тракторів, 6 тис. вантажних автомобілів і близько 10 тис. комбайнів. Для порівняння: у США на початку 1930 року в сільському господарстві нараховувалося 1,3 млн тракторів, близько 800 тис. автомашин і 45 тис. комбайнів. Загальна потужність тракторного парку СРСР на момент завершення першої п’ятирічки становила 1,1 млн кінських сил, тоді як кількість коней у державі скоротилася з 1930 року по 1933-й на 13,6 млн.

Істотно знизилися темпи розвитку економіки. Наприклад, середньорічні темпи приросту видобутку вугілля склали в 1926—1927 роках 39,9%, а в роки першої п’ятирічки — близько 15%, середньорічні темпи приросту виробництва сталі — відповідно 37,6% і 8,2%, цементу — 34,4 і 17,1%. У цілому середньорічний приріст найважливіших видів промислової продукції склав за час п’ятирічки 11,9% проти 29,1% за планом. Продуктивність праці в промисловості зросла за п’ятирічку на 41% при плановому завданні 110%. Зростання промислового виробництва досягалося в основному за рахунок екстенсивних факторів, тобто різкого збільшення числа працюючих.

Ще кілька важливих цифр. Замість запланованих на 1932 рік 22 млрд кВт/г електроенергії було вироблено 13,5 млрд кВт/г, замість 8 млн тонн мінеральних добрив — 0,3 млн тонн, замість 10,4 млн тонн сталі — 5,9 млн тонн, замість 8 млн. тонн прокату — 4,4 млн тонн. Лише по видобутку нафти вдалося досягнути планових показників. Щодо затверджених у 1930 році партз’їздом «підвищених завдань» — 17 млн тонн чавуну, 170 тис. тракторів і 200 тис. автомобілів, — то їх у СРСР вдалося досягнути відповідно у 1950, 1956 і 1957 роках.

А як із легкою промисловістю? Тут не те що «підвищені», а початкові планові завдання виявилися невиконаними. Так, у 1932 році було вироблено 2694 млн м бавовняних тканин замість 4700 млн м за планом, вовняних тканин — 88,7 млн м замість 270 млн м, цукрового піску — 828 тис. тонн замість 2600 тис. тонн. Намічені на 1932 рік показники за цими видами продукції були досягнуті відповідно лише в 1951, 1954 і 1957 роках. На загал, випуск основних видів продукції легкої промисловості в 1932 році був приблизно таким самим, як і в 1928 році. А от сільське господарство... Тут найліпше підходить термін «катастрофа». Валовий збір зерна склав у 1932 році 69,9 млн тонн проти 73,3 млн тонн у 1928 році, виробництво м’яса — 2,8 млн тонн проти 4,9 млн тонн, молока — 20,6 млн тонн проти 31 млн тонн, яєць — 4,4 млрд штук проти 10,8 млрд, вовни — 69 тис. тонн проти 182 тис. тонн. Ці показники продовжували скорочуватися і наступного року. За 1929— 1933 роки виробництво м’яса, молока та яєць скоротилося відповідно у два, півтора і три рази, виробництво цукру — на 39%. Замість запланованого зростання виробництва сільськогосподарської продукції в 1,5 разу за 1929—1933 роки, в 1933 році її обсяг склав менше ніж 2/3 рівня 1929 й 1913 років. Істотно впала врожайність усіх видів сільськогосподарських культур, у два-три рази зменшилося поголів’я худоби. Зате на селі встановився «колгоспний лад»...

Одним словом, перша п’ятирічка була бездарно провалена Сталіним та його командою; повний бардак, який панував у складанні «оптимальних», «підвищених» та «зустрічних» планів, унеможливив більш-менш ефективний розвиток радянської економіки. Все досягалося за рахунок колосальних витрат ресурсів, в першу чергу людських. Проте досі багато хто вірить у тодішні «грандіозні успіхи», а реальні цифри, що наочно характеризують «перевиконання» п’ятирічних завдань, важко знайти навіть в Інтернеті — ідейні спадкоємці «вождя всіх народів» продовжують дурити людей.

РОЗВІДНИКИ У ФОРМЕНИХ ПАЛЬТО

Перша, друга й третя п’ятирічки мали своєю головною метою створити потужний військово-промисловий комплекс, який би забезпечив оснащення й ефективні бойові дії найпотужнішої на землі армії. Але рух до цієї мети був таким самим неефективним, як майже все у сталінську добу.

Щоб читач трохи відпочив від зливи цифр, без яких неможливо вести мову ні про «виконання й перевиконання» першої п’ятирічки, ні про «мудрі» мобілізаційні плани та відповідні постанови, — кілька історій про радянських розвідників та контррозвідників (Сталін та його команда, як нам розповідають, дуже цінували розвідку й контррозвідку і вміло ними керували).

У 1936 році танкового командира Семена Кремера, який вільно володів німецькою мовою, натомість англійською міг сказати хіба що «хау ду ю ду», викликали до розвідуправління Генштабу, і шеф військової розвідки Семен Урицький сказав йому: «Поїдеш до Англії, помічником військового аташе». Практично одночасно іншого новоспеченого розвідника, Семена Старостина, який володів англійською, але не знав німецької, відправили до Швеції. Там він мусив працювати з агентурою в Німеччині й аналізувати добуті документи німецького генштабу...

Ще одного розвідника на прізвище Аптекар та із псевдо «Сергій» той самий Семен Урицький також відправив до Британії після тримісячних курсів англійської мови. Так-сяк добрався розвідник до Лондона, де його мали зустріти, але от халепа — перон спорожнів, ніхто його не зустрічав. А адреси радянського постпредства (так тоді називалися посольства СРСР) розвідник не знав — очевидно, це була військова таємниця... Але — ура! — невдовзі «Сергій» побачив чолов’ягу, вдягненого у таке саме коричневе пальто, як і в нього самого. «Сергієві» це пальто видали перед закордонним відрядженням у розвідуправлінні, як й іншим його колегам, що мусили віднині вбиратися у цивільне. Отже, радянський розвідник в осінньо-зимовий час міг легко впізнати здалеку свого колегу в Лондоні, Берліні чи Нью-Йорку...

1944 року до Канади була відправлена група радянських розвідників, яка мала працювати під виглядом дипломатів. У її числі був і шифрувальник Ігор Гузенко. Перед від’їздом він придбав у московському спецмагазині для працівників ГРУ костюм пісочного кольору, який, утім, був для нього завеликий — але іншого не знайшлося. 1940 року цей костюм (як й інший одяг спецмагазину) був конфіскований в одному з універмагів окупованої Литви. У злиденній воєнній Москві Гузенко, який вдягнув цей костюм, був швидко затриманий «людьми у цивільному», не допомогло навіть посвідчення офіцера Генштабу (одним із управлінь якого було ГРУ), і тільки після з’ясування ситуації «на верхах» його знехотя відпустили. У Канаді ж, ясна річ, ніхто Гузенка не чіпав, хоча на вулиці на нього дивилися з подивом — і не дивно: адже довоєнна литовська мода не збігалася з канадською модою воєнних часів, чого московські мудрагелі з ГРУ, схоже, були не в силах збагнути. Купити ж нормальний костюм зі своєї мізерної доларової зарплати радянські розвідники, які працювали під дахом посольства, не могли. І якби тільки канадська контррозвідка, у ті часи налаштована радянофільськи (бо ж союзники, бо ж улюбленець Заходу мудрий дядечка Джо!), хоч би трохи поворушилася, вона б накрила мокрим рядном усю радянську мережу. Це саме стосується і США та Британії.

Один московський інженер-конструктор у 1945 році, вже після закінчення війни, з’ясував через знайомих, що в СРСР почали займатися ядерною зброєю, й довідався навіть про місце, де у столиці розташований відповідний інститут — «десь за станцією метро «Сокіл». У цього конструктора (в той час він працював на авіазаводі) були певні ідеї щодо створення ядерної бомби, відтак він вирішив долучитися до цього надтаємного проекту. Яким чином? Дуже просто. Вийшовши на станції «Сокіл», він сів у трамвай, щоби поїздити і спробувати визначити, де розташований цей супертаємний об’єкт. Шукати довго не довелося. До вагону зайшли молочниці з порожніми бідонами, і він у них запитав, де розташований «науковий інститут». «А, це ви запитуєте про інститут, де атомну бомбу роблять? — загелкотіли молочниці. — А ось тутечки він, у Покровсько-Стрешнєві». Конструктор подякував, зійшов на потрібній зупинці, підійшов до прохідної, де охоронець дав йому телефон Курчатова (також десять разів засекреченого, як і його центр), той негайно призначив зустріч, запросив до кабінету, поговорив... і через деякий час інженер-конструктор став одним з активних учасників атомного проекту. Щоправда, йому «компетентні органи» так і не надали допуск до багатьох таємних матеріалів, в тому числі даних розвідки (бо мав «неправильне» прізвище — Турбінер). Але про все йому потрібне він дізнавався через колег...

У Ленінграді по війні проектували нові мости через Неву. Для того, щоб під мостами могли проходити бойові кораблі легких класів (адже вони мали перекидатися, у разі потреби, в Ладозьке та Онезьке озера і через Біломорканал — у північні моря), проектувальники запросили у військових моряків дані про висоту таких кораблів. Моряки навіть не відповіли — бо ж дані ці таємні. Але вдалося дізнатися про існування закордонного довідника, який містив усі ці дані. Цей довідник проектувальники виписали, але пильні «органи» відкрили поштове пересилання і ретельно викреслили — так, що ніяк не можна було розібрати — всі «секретні» цифри...

БЕЗЗУБИЙ «БОГ ВІЙНИ»

Як бачимо, й перед війною, й по війні сталінська розвідка й контррозвідка діяли зовсім не так ефективно, як це нині дехто зображує. І якби західні інтелектуали не слабували на «дитячу хворобу лівизни», якби вони не були у своїй більшості «зачаровані на Схід», якби не сила-силенна тих «корисних ідіотів», які, в повній відповідності до ленінської тези, добровільно підривали безпеку й демократію у своїх країнах, жодних успіхів радянська розвідка ніколи б не мала, відтак атомну бомбу СРСР зробив би десь у 1960-х...

Але мова зараз не про це, а про підготовку «сталінського бардака» до війни з Німеччиною, про завершальні кроки у цій підготовці.

«Артилерія — бог сучасної війни». Так заявив Сталін на прийомі у Кремлі на честь випускників військових академій 5 травня 1941 року. Як же мудра партія забезпечувала інтереси цього ненажерливого бога? 14 лютого 1941 року була прийнята постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) № 305145 «Про план військових замовлень на 1941 р. по боєприпасах». Загалом ішлося про 17,3 млн артилерійських пострілів середнього і великого калібрів (76-мм і вище). Не забули й про «сорокап’ятки»: 10,47 млн пострілів, із них 2,3 млн бронебійних). Грандіозні цифри. Але, якщо розділити кількість боєзарядів на число гарматних стволів, то виходить, що заплановано було від 12 до 46 (залежно від калібру) пострілів на гармату в місяць. Звісно, були ще й мільйони пострілів, вироблених за минулі роки (загалом для гармат середнього і крупного калібрів станом на 1 травня 1941 року було накопичено майже 30 мільйонів пострілів), але який же «бог війни», яка сучасна війна можлива з таким мізерним вогневим забезпеченням артилерії? Чи, може, Сталін був миролюбним і до війни не готувався? Тоді навіщо боєзапас у сотнях вагонів вивозився до кордону і вивантажувався просто на грунт?

Починаючи з кінця 1930-х, в СРСР були розроблені й пішли у виробництво нові потужні 76-мм артсистеми, призначені й для підтримки піхоти, й для боротьби з танками. А на додачу нові довгоствольні 76-мм гармати ставили на щойно пущених у серію Т-34 та КВ-1, переозброювали ними Т-28. Але... Забули про бронебійні снаряди до них. У результаті станом на 1 травня 1941 року було накопичено тільки 132 тис. бронебійних пострілів для 76-мм гармат, загалом біля 10 на один ствол. Лише 14 травня 1941 року до Сталіна, нарешті, дійшло: нові танки й дивізійні гармати мають чимось стріляти; була ухвалена грізна постанова РНК та ЦК ВКП(б). Але... 18 червня заступник наркома оборони маршал Кулик доповідав Сталіну:

«...Истекший месяц работы наркоматов и заводов со всей очевидностью показал, что, несмотря на особую важность этого заказа и особенно резкую постановку вопроса об его обеспечении, ни наркомат боеприпасов, ни директора заводов, ни обкомы партии не обеспечивают указанного постановления, и дело явно клонится к срыву заказа... Завод № 73 НКБ имел на май задание на 21 000 бронебойно-трассирующих 76-мм снарядов и на июнь — 47000. Завод не сдал ни одного снаряда в мае и срывает также задание на июнь. В то же время этот завод обеспечен и металлом, и оборудованием, имеет опыт по производству 76-мм бронебойных снарядов с 1939 г. и находится в самых благоприятных условиях в производственном отношении по сравнению с другими заводами...»

Сталін відповів тим, що зняв маршала Кулика з посади керівника Головного артилерійського управління. За що? За те, що не впорався із забезпеченням випуску цих боєприпасів? Але ж Кулик у той час займався зовсім іншим — організацією розробки й випуску 107-мм гармат. Не за власною ініціативою, а за прямим сталінським завданням — мовляв, під час оборони Царицина у 1919 році була 107-мм гармата, бійці її любили, то чи не розпочати випуск такої гармати зараз і чи не поставити її на танки? Така гармата була швидко створена, вона звалася М-60 й її почали випускати, для цього знявши з виробництва щойно запроваджені нові 76-мм артсистеми. Ба більше: іншу 107-мм гармату, названу ЗІС-6, було вирішено ставити на важкий танк КВ-3, який існував тільки у проектах. Усі роботи з удосконалення ще «сирого» КВ-1 були згорнуті, натомість запланували випустити до кінця 1941 року 500 КВ-3. Але цей танк так і не був доведений до виробництва, отже, усі ЗІС-6 довелося пустити у переплавку; М-60 також не показала себе належним чином, їх випустили тільки півтори сотні — й повернулися до 76-мм гармат.

Ціна всього цього бардака яскраво була засвідчена 22 червня 1941 року...

Хоча навіть того числа бронебійних пострілів, який був у наявності, цілком вистачило б, щоби знищити до останнього за кілька тижнів усі німецькі танки (і не забуваймо про мільйони 45-мм снарядів, які пробивали будь-який тодішній нацистський «панцер»). І фугасних пострілів вистачало для бою з німецькою піхотою. Проте сталінський безлад ще яскравіше виявив себе після початку радянсько-німецької війни. Та це вже інша тема.

Ведучий сторінки «Iсторія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Телефон: 303-96-13.

Адреса електронної пошти (e-mail): [email protected]