Вибіркова пам’ять

Що б ми знали про Голокост, якби Гітлер виграв Другу світову війну? Зрозуміло, ми не можемо говорити з абсолютною упевненістю про те, що могло б статися, якщо воно все ж таки не сталося, але можемо побудувати деякі припущення, які б ґрунтувались на аналогічних випадках, що були в реальності. Ймовірно, «остаточне вирішення єврейського питання» для більшості людей виявилося б прикритим фіговим листком слів «переселення на Схід», і Голокост не більшою мірою був би частиною суспільної свідомості у ХХ столітті, ніж був нею український Голодомор 1932 —1933 років, поки існував СРСР.

Звичайно ж, були б книги спогадів, якісь вчені дослідження, що ґрунтувалися б на тій інформації, яку вдалося б вичавити з відкритих джерел, звіти дипломатичних та розвідувальних служб, які б вкривалися порохом в американських і британських архівах, ніким не прочитані. Єврейські «фанатики» роз’їжджали б по наукових конференціях, і все, що вони говорили б, сприймалося як незрозумілі безпідставні твердження, основані на упередженій інтерпретації свідоцтв — саме так більшість західних совєтологів сприймала роботи на тему українського Голодомору. Звичайно, для певних поколінь мешканців Рейху все це було б секретом Полішинеля, але в тоталітарному суспільстві всякий знає, про що можна говорити відкрито, а про що не можна. Ф.Ніцше сказав одного разу, що нам потрібне мистецтво забувати. Історія голоду на Україні доводить, що цим мистецтвом, якщо треба, легко оволодіти.

Журналісти та вчені, яких могутнє і звитяжне закрите суспільство ставило перед вибором між пряником у вигляді всемогутньої візи та доступу до, нехай навіть обмеженої, інформації, та батога у вигляді виключення й позбавлення такого доступу, часто вважали за краще змиритися, і писали «як треба», щоб просунутися кар’єрними сходинками, активно допомагали дискредитувати тих небагатьох непохитних — або, можливо, просто дурнів, — які чесно старалися дошукатися правди, проаналізувати її та розповісти про речі настільки незбагненні, що у них важко повірити. Саме це сталося з українським Голодомором, і пізніше я пережив це на собі. Безсумнівно, те ж саме сталося б, якби нацистська Німеччина, перемігши, панувала над світом, ставши через це об’єктом невтамовного інформаційного голоду, спричиненого цікавістю, захопленням та страхом. Лише десятиріччя тому це було вірним для Радянського Союзу; це все ще є справедливим для деяких людей, і безумовно було б вірним, якби фашистська Німеччина домінувала над землями на схід від теперішньої Російської федерації.

Історія голоду в Україні та на Північному Кавказі вперше потрапила на сторінки англомовної преси у березні 1933-го, коли Герет Джонс, репортер «Манчестер Гардіан», а вслід за ним і журналіст тієї ж газети Малькольм Маггерідж, які одночасно подорожували по Україні, написали про те, що побачили там. Москва тут же закрила журналістам доступ на цю територію. У відповідь два американськi кореспонденти, лауреат Пулітцеровської премії Уолтер Дюранті з «Нью-Йорк Таймс» та Луїс Фішер з «Нейшен» — перший з яких діяв згідно своїх переконань, а другий із чистого опортунізму, — стали першими, хто взагалі заперечував існування голоду на Україні. Дюранті був найвідомішим американським зарубіжним кореспондентом свого часу, але його моральну «гнучкість» ясно видно з такого факту: коли у 1931 році він прийшов до американського посольства у Берліні продовжити строк дії свого паспорта, він заявив консулу, що, за угодою з радянською владою та «Нью-Йорк Таймс», його матеріали відображають «офіційну точку зору радянського уряду», а не його власну. Після опублікування статті Джонса Дюранті негайно написав замітку про те, що англієць зробив «велику страшилку» і дійшов навіть до таких формулювань, як заголовок однієї з його статей: «Росіяни голодні, але не вмирають з голоду». Фішер, молодий радикал, який згодом змінив свої погляди, звинувачував у всіх існуючих труднощах сільських «шкідників», які заполонили цілі села, що змусило владу відправити цих лиходіїв на лісоповал. Під час своєї поїздки Америкою з лекціями після виходу статті Джонса Фішер підкреслив: «Ніякого голоду в Росії немає».

У книзі спогадів «Відрядження до Утопії» московський кореспондент Юнайтед Прес Юджин Лайонс назвав «зміст» статті Джонса «брудним епізодом нашої провальної спроби написати чесно про російський голод 1932 — 33». Він згадує про те, як радянський цензор Костянтин Уманський зустрівся з американськими журналістами в його готельному номері, знаючи, що всі вони хочуть написати про показовий суд над британськими інженерами у справі Метрополітен-Вікерс.

«Він міг дозволити собі бути люб’язним, — пише Лайонс. — В умовах журналістської гонки, що змушує бігти по внутрішній доріжці з владою, було б професійним самогубством писати про голод в цей самий час. Після довгої торгівлі у джентльменському дусі «ти мені, я тобі» у сяйві золотозубої усмішки Уманського нарешті була вироблена формула заперечення.

Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку» (стор. 572).

Західні уряди також чудово знали, що відбувається, і зібрання документів із британських та німецьких архівів опубліковані. Будучи директором американської Комісії з українського Голодомору, я працював із документами з Національних архівів США. Першими до уряду звернулися німецькі емігранти-меноніти з Росії, потім американці та канадці українського походження. Голова Центрального менонітського комітету д-р П.С.Гіберт навіть переконав сенатора Артура Каппера подати це питання на розгляд президента Франкліна Д.Рузвельта, який, в свою чергу, пообіцяв обговорити його з державним секретарем. Від цього останнього чиновника, Корделла Халла, було отримано крижану відповідь: «На жаль, мабуть, у цей час не існує таких заходів, які могли б бути вжиті урядом, щоб полегшити страждання цих нещасних». Державний департамент виробив власну стандартну формулу відповіді на звернення з приводу Голодомору, багато в чому основану на вищенаведеній, і багато разів її повторював. У відповідь на запит американським дипломатам за кордоном у жовтні 1933 року Департамент отримав повідомлення від посольства США у Греції, що дипломати інших країн, котрі перебували на службі у СРСР, підтверджують існування голоду. Наступного місяця США офіційно визнали СРСР.

Очевидно, найбагатшу інформацію має у своєму розпорядженні Італія, яка мала консульство в столиці УРСР. Ці документи, з помітками знаменитим синім олівцем Беніто Муссоліні, були знайдені представниками Української католицької церкви у Римі, і наша комісія опублікувала частину з них англійською мовою у нашому «Звіті Конгресу» в 1988 році. Мабуть, найцікавіше з них, хоча воно й містить деякі неточності та антисемітські нотки, було датовано 31 травня 1933 р.: «Голод та українське питання». За словами кардинала Граденіго, не було сумнівів у тому, що голод викликаний штучно, для того щоб «змінити етнічний склад України», і мав вирішити «українське питання» раз і назавжди.

Якщо світ мовчав, дивлячись на це «остаточне вирішення», хіба дивно, що він робив те ж саме, коли десятиріччя по тому «остаточно вирішувалося» інше питання під час Другої світової війни?

Продовження теми читайте наступної суботи на стор. «Історія та «Я»» у День пам’яті жертв Голодомору в Україні