Як золотоверхий Київ «відкочував» у Залісся

Один із них — про нібито «переїжджання» столиці з Києва на Північний Схід, у Залісся, майбутнє ядро Московії. І хоча теорія про масове переселення з Київщини в Московію було розбито провідними науковцями ще за часів її автора — Михайла Погодіна — політично вона виявилася надзвичайно живучою. Головна причина — її надзвичайна простота: ця теорія легко й невимушено, повністю ігноруючи факти, пояснювала нащадкам московитів, чому вони мають володіти Україною. Тож ніяких доказів уже й не було потрібно.

Натомість докази виявилися потрібними українцям, яких поставили в такі умови, що на тисячу імперських слів із колосальними зусиллями та ризиками відповідали десятком.

Однак українські факти говорять краще за слова.

Наприклад, у російській історіографії тривалий час ішлося про «початок занепаду» Київської Русі ледь не з 1130-х років. Ігнорували те, що, за даними літописів, 1130-ті — це роки фактичного апогею могутності Київської держави.

Князь Мстислав Володимирович Великий (1125—1132 рр.) успадкував великокняжий трон після Володимира Мономаха, «Великим» назвали його сучасники. Їм було з ким порівнювати — починаючи від Володимира Великого і закінчуючи його батьком Мономахом.

На початку князівської кар’єри Мстислава війська Русі розгромили половців під Баручем, спричинивши ще більше ослаблення половецької «протодержави». Князі Полоцька ухилилися від боротьби з половцями й навіть співчували одвічним ворогам Києва, поголос про що дійшов до князя. 1130 року Мстислав заслав усю полоцьку династію на теплі грецькі острови — до їхніх родичів у Візантію.

За часів Мстислава всі князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина («вотчина») — це Русь, тобто сучасна територія Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Черкаської, Вінницької і Полтавської областей. Руссю в ті часи називали лише цю територію Центральної України, а починаючи з кінця XII ст. — і Західна Україна. Всі князі династії зобов’язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва, навіть із тих земель, де степовиків ніколи й не бачили. Літопис повідомляє зворушливу історію, як князь Ростислав, син Мстислава Великого, який усе життя княжив у далекому Смоленську, відчувши, що вмирає, сказав: «Не можу я тут лягти. Повезіть мене до Києва. Якщо мене Бог візьме в дорозі, то покладете мене, за отчим благословінням, у Церкві святого Феодора (у Києві). Якщо ж Бог відпустить недугу сю, то пострижуся в Печерському монастирі».

Коли іншого князя — Андрія, брата Мстислава Великого, прагнули вигнати з Русі й відправити до Курська, він сказав: «Я волю на своїй отчині смерть прийняти. Краще мені смерть з дружиною на своїй отчині й дідизні узяти, ніж Курське княжіння».

Також князь Мстислав Великий наклав данину на чудь — так у Середньовіччі називали естонців та інші фіно-угорські народи, що мешкали на території півночі сучасної європейської частини Росії.

Крім перемог Мстислав Великий залишив по собі архітектурні пам’ятки (одна з них — відновлена в наш час на Подолі в Києві Церква Богородиці Пирогощі), а також унікальне «Мстиславове Євангеліє».

До влади Київської князівської династії, заснованої Мстиславом Великим, ще понад століття після його смерті належали практично вся Центральна й Західна Україна, крім Чернігівщини й Новгород-Сіверщини, а також васальні щодо Києва Смоленськ і Новгород. Про міжнародний престиж Київської держави свідчать численні династичні зв’язки київського князя із західноєвропейськими королівськими дворами.

Інший міф про «занепад» Києва пов’язаний із Юрієм Довгоруким.

Безперестанна боротьба за великокняжий Київ між Ізяславом Мстиславичем (сином Мстислава Великого та норвезької принцеси Христини) з Юрієм Довгоруким, наймолодшим сином Володимира Мономаха, засланим батьком у далеке Залісся, стала центральною подією історії Східної Європи середини ХІІ ст.

Юрій Довгорукий усе ще вважав своєю батьківщиною Київ. Він постійно прагнув до Русі, й вирішив, що краще другорядні ролі на Київщині, ніж володарювання у Заліссі. То про який занепад Києва могло йтися?

Один із синів Довгорукого від половчанки — Андрій Боголюбський — ще 1155 р. таємно від батька тікає з Русі, викравши з Вишгорода знамениту ікону: «У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з [іконою] Пирогощею із Цесарограда в одному кораблі». Ця ікона досі перебуває в Москві, де дістала назву Володимирської. В Україні її традиційно називають Вишгородською іконою Божої Матері. У Вишгород цю ікону привезли з Константинополя в XII столітті, близько 1130 року, разом з іншою великою святинею — іконою «Богоматері Пирогощі».

Російський історик Ключевській вважав Андрія Боголюбського, князя Суздаля або Залісся, засновника села Боголюбове на Суздальщині, першим власне російським князем. «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену», — писав він.

Водночас сепаратизм Суздаля залишився поодиноким випадком.

Ізяслав Мстиславич у нелегкій боротьбі з Юрієм Довгоруким встановив абсолютний київський контроль над усією територією від Північного Льодовитого океану до Чорного моря. Практично скрізь сиділи його сини або васали. Землі великокняжого домена, тобто території, керовані безпосередньо великим Київським князем, без використання васалів, розширили Переяславська і Туровська землі. Запас міцності Київської держави був на цей час таким великим, що навіть безперестанні війни не змогли вплинути на міжнародний статус країни. У середині ХІІ століття престиж Київського великокняжого престолу був на недосяжній висоті.

Попри це російські імперські історики, ігноруючи факти, полюбляли розповідати про «занепад» Києва в середині ХІІ століття.

За часів правління іншого київського князя — Ростислава Мстиславича (1158 — 1167 рр.) відбулися нові кроки щодо автономізації Київської митрополії від Констинопольського патріархату. Князь не схотів прийняти присланого з Константинополя митрополита, намагаючись настановити на митрополію Клима Смолятича — видатного релігійного діяча, філософа та письменника, проти якого виступав Константинополь. Князь заявив імператорові, що надалі, якщо патріарх без дозволу князя і єпископів поставить митрополита, Русь його не прийме, а всю церковну владу обиратимуть місцеві єпископи. Фактично це була декларація про незалежність Київської православної церкви. Ростиславові вдалося відновити спілку Київського й Чернігівського князівств, проти якої не міг виступити жоден князь.

Ростислав і його васальні князі неодноразово перемагали половців, а також берладників. У берладників, зокрема, було відбито Олешшя — форпост Київської держави на Чорному морі. Князь вів досить енергійну політику придушення сепаратизму. Було організовано вдалий похід новгородців, щоб утихомирити їх.

Син Юрія Довгорукого, Андрій Боголюбський, уже не хотів жити на Русі. «На Русі нам місця нема», — казав він батькові, який, попри всі поразки, тримався мрії заволодіти великокняжим столом. Андрій, син доньки половецького хана, вихований у Суздалі, уже не вважав Русь своєю Батьківщиною. Перебуваючи в Києві, Андрій сидів у фортеці Китай-город і майже не виходив із неї, через що кияни й брати-князі дали йому прізвисько «Китай».

Головною причиною опозиційності Суздальського Залісся проти Русі були навіть не родинні зв’язки суздальських князів із половцями, а природні геополітичні інтереси нового народу, який виник у Заліссі від сплаву фіно-угорських племен, під впливом церковнослов’янської мови та первинної київської адміністрації.

Великий Київський князь Мстислав Ізяславич (1167—1169 рр., 1170 р.) хоч і здійснював успішні походи на половців, та зміг розсваритися із багатьма князями. Він призначив князювати в Новгород свого сина Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько-Волинської держави. Проти великого князя створилася небезпечна коаліція, головним рушієм якої став Андрій Суздальський.

1169 року військо, спрямоване ним на Київ, після трьох днів запеклих боїв на мурах столиці обійшло захисників міста з тилу через гору Юрковицю. Тюркські роди берендеїв і торків, що були на службі у великого князя, перейшли на бік загарбників. Захопивши Київ, суздальській князь влаштував небачений розгром. Літопис пише: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали... Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози безперестанні». Решта князів, коли раніше захоплювали Київ, нічого подібного не робили, бо вважали його своєю столицею. Андрій чинив із Києвом як із столицею ворожої держави. Він здійснив розгром Києва в інтересах вивищення своєї нової країни і її столиці — Володимира-на-Клязьмі.

Проте й цей розгром не мав тих наслідків, про які полюбляють говорити російські, а за ними й деякі українські історики.

Уже через рік Суздаль дістав відкоша. Андрій Боголюбський пробував виганяти князів Київської династії — нащадків Мстислава Ізяславича — з віддавна васальних Києву володінь.

Андрій організував похід на Новгород на Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько-Волинського князівства й батька Данила Галицького. Новгород здавна із трьох тисяч щорічно зібраних гривень податків дві тисячі віддавав на Київ. Як пише літопис, суздальський князь 1170 р. зібрав «таке множество воїв, що й числа їм нема». Однак 25 лютого 1170 р. військо на чолі з Романом Мстиславичем розбило численне суздальське військо. Невелика частина суздальців заледве дійшла додому пішки. Як пише Новгородський літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата — 1/20 гривні).

А на Київщині опір очолив Мстислав Ростиславич Хоробрий (помер 1180 р.) — найбільш відомий і улюблений князь у тогочасній Україні. За зневажливі слова він наказав поголити послові Андрія Суздальського голову й бороду. Його брати Ростиславичі захопили в полон брата Андрія Боголюбського Всеволода та невдовзі встановили контроль над усією Руссю, крім Чернігівщини.

Андрій розлютився й зібрав у похід на Русь 50-тисячне військо. Це одне з найбільших військ, про яке за всю історію згадувалося у вітчизняних літописах. Військо обложило князя Мстислава Хороброго у Вишгороді. Під Вишгородом руське військо дев’ять тижнів вело виснажливі бої з агресорами. Тут Мстислав виступає не тільки захисником інтересів своєї родини, а й борцем за права Батьківщини. Облога затягнулася, але русинам допомогла чутка про наближення луцького князя Ярослава Ізяславича: «І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світанку, в сум’ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і немало мужності показав з мужами своїми».

Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 року.

Літопис пише, як Мстислав Хоробрий вважав своєю Батьківщиною Русь і не вважав нею Новгород: «(У 1178 літо) прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича, зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за Отчизну свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести Отчизну свою. Отож про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його... І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але цe поклав в умі своїм: «Якщо Бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути».

Природно, після таких перемог ні про який занепад Києва йтися не могло. Хоча Суздалю в середині ХІІ ст. вдалося відокремитися від Київської держави, спроби суздальських князів встановити контроль на Руссю та основними підконтрольними їй землями (Новгородом і Смоленськом) провалилися. Незабаром після вишгородської поразки, 28 червня 1174 року, Андрія Боголюбського вбили змовники, які протестували проти убивства своїх родичів. Тіло князя лежало на вулиці, поки народ грабував хороми. Дорікати змовникам і ховати князя залишився тільки його придворний, вихідець із Русі — Кузьмище Киянин.

Попри часті війни, Київ наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ стст. залишається головним політичним, культурним та єдиним релігійним центром для всіх земель, де правила династія Рюриковичів. Спроби суздальського князя Всеволода Велике Гніздо встановити окрему митрополію від Києва не мали результату. Безпосередньо перед монголо-татарською навалою землі Новгорода, Смоленська та Полоцька були міцно прив’язані до Києва. У них зазвичай у цей час керували князі, призначені великим Київським князем, або безпосередньо його діти. А Володимиро-Суздальське князівство невдовзі розпалося під ударами князів Київської династії.

Про міфічність «занепаду» Києва свідчить літописні дані про враження Менгу-хана від вигляду Києва 1239 року. Керівник передового війська монголів був вражений величчю міста, кількістю золотоверхих церков та могутністю його мурів, тож не ризикнув його штурмувати.

Нині історики оцінюють кількість населення тогочасного Києва від 50 до 100 тисяч осіб.

Тобто й безпосередньо перед монгольською навалою Київ був найбільшим містом Східної Європи.

Монголо-татарська навала і знищення Києва знекровили державність Київської Русі, проте не змогли її знищити. Київська земля безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Місцеві князі зі старої династії Рюриковичів зберегли владу на Київщині, Чернігівщині, Переяславщині, Волині й Галичині. Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Посол Папи Римського Плано Карпіні, який залишив місто 6 лютого 1246 р., через п’ять років після навали, зустрів невеликий загін монголо-татар лише у Каневі. Данило Галицький перестрів монгольську ставку в Переяславі. Хан затверджував право на велике княжіння формулою «Київ з усією Руською землею». Тобто Київ продовжували вважати столичним містом.

Уже через п’ять років після навали в Києві був тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи. Галицько-волинські князі Данило й Василько давали учту в Києві на честь посла. У самому місті на той час перебували численні купці з італійських міст: Венеції, Генуї, Пізи. Це свідчить про досить швидке відновлення міста й торгівлі. Хоча Карпіні повідомляє про 200 заселених будинків (тобто, якщо вірити цим даним, через п’ять років після навали населення міста становило лише приблизно дві, максимум три тис. осіб).

Як повідомляє Карпіні, кияни в цей час вважали своїми князями Данила Галицького та його брата Василька, а мешканці територій від Волині до Києва шанували посланника цих князів. Князь Данило Галицький 1243 року своєю волею та рішенням єпископів настановив свого кмітливого й чесного печатника Курила (фактично — першого міністра в цивільній адміністрації князя) митрополитом Київським і всієї Русі.

Київське князівство в цей час включало ядро Русі з Києвом, Білгородом і Вишгородом та всі землі від Канева й Черкас на півдні й до Овруча й Путивля на півночі.

Були й випадки успішного опору монголам. 1276 року монголо-татарський хан Курдан, діючи у відповідь на розгром литовцями монголо-татарського загону, на чолі великого війська вдерся в Полісся. Проти нього виступив великий Київський князь Святослав, який діяв у союзі з литовськими князями, його також підтримали й волинські князі, зокрема загоном із Луцька. Битва відбулася на березі річки Окунівка в околицях м. Мозиря (нині — Білорусь). Монголо-татарське військо вщент розбили, врятувався тільки сам хан з невеликим загоном.

Свого часу київські та галицько-волинські князі наклали на литовців і ятвягів данину, яку ті виплачували ликом з дерев, шкурами й віниками, бо, як пише літопис, литовці та ятвяги «не мали ні срібла, ні чого іншого вартісного». Проте після монголо-татарської навали ситуація поступово змінилася.

1321 року зміцнілий литовський князь Гедимін атакував Київське князівство. У результаті запеклої битви на р. Ірпінь поблизу Києва коаліція князів Русі зазнала поразки. Проте, згідно з литовськими даними, кияни ще місяць тримали облогу, чекаючи повернення свого князя, що свідчить про певну силу мурів міста. Коли цього не сталося, кияни, а за ними й усі землі Київського князівства, уклали угоду з Гедиміном, визнавши його верховним правителем. У офіційному вжитку нову територіально розширену державу почали називати Великим князівством Литовським і Руським або, іноді, Великим князівством Литовським, Руським і Жемойтським.

Близько 1362 р. відбулася вирішальна битва з монголо-татарами у степу на Синіх Водах (найімовірніше на р. Синюха в нинішній Кіровоградській обл.). У битві з боку Великого князівства Литовського й Руського, крім литовців, брали участь загони з українських земель — Київщини, Чернігівщини, Новгород-Сіверщини, Волині та Поділля, а також загони з білоруських земель.

Київським князем було призначено Володимира Ольгердовича (1362 — 1394 рр.) — найстаршого сина великого литовського князя, що свідчить про значення, яке надавали Київській землі та її державним традиціям. Володимир зобов’язався дотримувати територіальну цілісність Київського князівства, призначати на адміністративні посади в князівстві лише киян та не чіпати майнових прав місцевої знаті. До території Київського князівства також входили укріплені пункти на Чорноморському узбережжі в районі Дніпро-Бузького лиману. Володимир Ольгердович починає карбувати власну монету. За час його князювання було побудовано новий міцний замок на Замковій горі, що височіє над Подолом у Києві. Вплив київського князя був такий значний, що під час Куликовської битви 1380 року між військами Московії і ординського темника (управителя регіону) Мамая київський князь діяв всупереч із позицією великого литовського князя Ягайла, який мав союз із Мамаєм. Брати київського князя Андрій та Дмитро відіграли важливу роль у Куликовській битві 1380 р., під час якої московське військо, діючи в міжтатарській міжусобиці проти Мамая на боці хана Золотої Орди Тохтамиша, у союзі з литовськими та іншими сусідніми князями розбили військо монголо-татарського темника Мамая. Володимир Ольгердович підписував свої грамоти як «Великий князь Київський», тобто як формальна рівня великому Литовському князеві. З перервами Київське князівство проіснувало аж до 1471 року — фактично до часів появи на політичній арені нового чинника — українського козацтва.

Тож підсумок: ніякого переїзду Києва й Русі не було. Що насправді має місце, то це певне повторення назв Київщини й Переяславщини у власних назвах півдесятка стародавніх міст Центральної Росії. Проте хто приніс із України ці назви на територію Росії — князі та їхні дружини чи, власне, переселенці з України, а також яким числом — точно не відомо. Що відомо достеменно, то це те, що ніяких згадок про які-небудь масові переселення в літописах не існує, «руські отроки» були чужинцями в Заліссі й навпаки, а самі ці міста теж, як і Київщина, були спустошені монголо-татарами. Серед спільних назв — властиві Україні: «Рпень» (наша «Ірпінь») і «Лыбедь» у Володимирі-на-Клязьмі і Рязані, «Гробля» (наша гребля), «Трубіж» тощо. Дві останні назви стосуються російського міста Переяславля-Заліського. На відміну від цього міста, наш Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький) скрізь у літописах називають Руським. Що є аргументом на користь того, що Русь нікуди не відкочовувала.