Загадки Перл-Харбора

8 грудня 1941 року, о 12.20, у Вашингтоні кортеж блискучих машин під’їхав до південного входу Капітолію. В одній з них був президент Сполучених Штатів Америки Франклін Делано Рузвельт. Довкола будівлі, за кордоном кінних поліцейських, стояв численний мовчазний натовп. Усі розуміли — президент приїхав просити Конгрес оголосити війну Японії після нападу японської авіації і флоту на американську військово-морську базу Перл-Харбор на острові Оаху в Гавайському архіпелазі.

О 12.29 у залі Палати представників, де проводилися об’єднані засідання Конгресу, відповідно до протоколу спікер Сем Райберн відрекомендував оратора. Президент говорив лише шість хвилин. Уся його промова увібрала в себе гнів і приниження великої країни. «Я прошу Конгрес оголосити, що з моменту неспровокованої і підступної японської агресії в неділю, 7 грудня 1941 року, Сполучені Штати перебувають у стані війни з Японською імперією».

DAY OF INFAMY — ДЕНЬ ГАНЬБИ

Саме так назвав президент Рузвельт події в бухті Перл-Харбор. Американський флот і авіація зазнали великих втрат. Кораблі були атаковані з моря і повітря, багато з них потоплено, інші серйозно пошкоджені. Літаки, за деяким винятком, не встигли піднятися в повітря і згоріли на аеродромах. Було вбито і поранено понад 6 тисяч осіб.

Дотепер історики сперечаються щодо причин своєрідного «22 червня» для Америки. Як сталося, що армія і флот, а з ними і вся країна виявилися абсолютно непідготовленими до віроломної агресії? Так, раптово, так, віроломно, але, як говорив персонаж роману Костянтина Симонова «Живі і мертві», де ж ви були, військові люди? Адже ознак загрози, що насувається, було більш ніж достатньо. А коли стало відомо, що американська військова і флотська розвідки зламали японські дипломатичний, військові і військово-морські коди і досить вільно читали повідомлення супротивника, то сформувалася так звана ревізіоністська історична школа. На думку її представників, усе це — диявольський задум президента Рузвельта і його радників, свого роду провокація з метою втягнути США у Другу світову війну. Без цього зробити таке було практично неможливо, оскільки в країні і Конгресі переважали ізоляціоністські настрої. З першими пострілами в бухті Перл-Харбор країну охопило небачене патріотичне піднесення. Забули всі розбіжності заради перемоги над ворогом. І президент свого таки досяг.

Це найбільш радикальний погляд. Він ґрунтується на низці фактів, які, на перший погляд, не мають логічного пояснення, окрім як з позицій конспірології.

Велика частина Тихоокеанського флоту США була сконцентрована саме в бухті Перл-Харбор. Деякі адмірали опиралася цьому і пропонували розосередити кораблі по портах західного побережжя. Є й радянський аналог. Багато хто докоряє радянському вищому політичному і військовому керівництву щодо висунення значних сил на західний кордон до червня 1941 року, бо тим самим вони були поставлені під удар німецької авіації і танкових з’єднань. Ворог напав начебто раптово, хоча напруженість і концентрація військ на кордоні відбувалася давно і про це було відомо.

Президент Рузвельт наполіг на тому, аби сконцентрувати флот в бухті Перл-Харбор, і тим самим підставив його під японські бомби і торпеди. Проте у цього факту, який, на перший погляд, трудно пояснити, є цілком логічне обґрунтування. Тільки не з військової, а з дипломатичної точки зору.

Восени 1941 року в США був направлений Сабуро Курусу, який 27 вересня 1940 року від імені Японії підписав в Берліні Пакт трьох держав. У Вашингтоні вирішили затвердити свою позицію на переговорах військово-морським аргументом. Як відзначав державний секретар Корделл Хелл, спрямовуючи флот на Гаваї, уряд керувався тими ж мотивами, що і людина, яка «тримає в будинку заряджену двостволку в момент перемовин із бандитом».

Приведемо іще один аргумент ревізіоністів. Буквально напередодні японської атаки авіаносці «Ентерпрайз», «Лексингтон», «Саратога» і ланцюг важких крейсерів вийшли із Перл-Харбора. Як вважають ревізіоністи, найбільш цінні кораблі навмисно були відправлені з небезпечної гавані в очікуванні японського нападу.

Це наразі зрозуміла роль авіаносців. Проте тоді уявлення адміралів були зовсім іншими. Авіаносці розглядалися лише як допоміжні кораблі підтримки головної сили флоту — лінкорів. Так мислили не лише американські адмірали, а й їхні колеги і супротивники в Англії та Японії. Тим паче, що один з авіаносців мусив повернутися в Перл-Харбор 6 грудня, та лише шторм, що розігрався, затримав його.

«МАГІЯ» РАДІОХВИЛЬ

Тут ми переходимо до ще однієї загадки Перл-Харбора. Пов’язано це з успіхами американців щодо розшифровки японських кодів.

Розвідка засобів зв’язку — «це інформація, отримана через перехоплення повідомлень, переданих по радіо» або іншим електронним засобом комунікацій, наприклад за допомогою кабельних ліній зв’язку (на той час — телеграф). Вона поділяється на дві частини: криптоаналіз (дешифровка) і аналіз пересувань.

Криптоаналіз — це порушення кодів і шифрів, що базується на використанні математики і лінгвістики. У разі успіху криптоаналіз дозволяє читати перехоплені послання, які супротивник вважає за секретні.

Аналіз пересувань базується на ідентифікації радіопередавачів через їх позивні та пеленгацію. Кожен радіопередавач, особливо потужний, унікальний. Оператор, що слухає ефір, може визначити, який саме передавач послав повідомлення. Ще одна унікальна риса — почерк радиста, він індивідуальний, як відбитки пальців. Аналіз радіопереговорів дозволяє встановити систему командування, організацію флоту, місце розташування кораблів тощо.

У 1920 році підрозділ армійської розвідки J-2 зламав японський дипломатичний код, що стало неоцінимою допомогою дипломатам на Вашингтонській конференції з обмеження морських озброєнь у 1922 році.

Розвідувальну інформацію, крім J-2, збирав іще один підрозділ військового міністерства — Служба розвідки засобів зв’язку. Вона працювала над дипломатичними кодами і створенням своїх шифрів. 1930 року її очолив енергійний і діяльний керівник Уолтер Фрідман. Проблема полягала в тому, що підрозділ Фрідмана не мав у своєму розпорядженні станцій радіоперехоплення. Вони були у J-2, але режим надзвичайної секретності забороняв обмінюватися інформацією.

Окремо від армійської японськими кодами займалася ще й військово-морська розвідка. На відміну від армійських колег, у яких були серйозні проблеми із фінансуванням, військово-морські розвідники мали у своєму розпорядженні більше ресурсів. До 1938 року ізоляціоністи в Конгресі всіляко урізували армійський бюджет. Із військово-морським флотом справи велися дещо по-іншому. Історично і психологічно США завжди вважали себе великою морською державою і на військовий флот кошти виділяли. Відповідно отримували своє і розвідники. Військово-морське міністерство фінансувало створення електронної шифрувальної і дешифрувальної техніки. Вже до 1931 року такі апарати були створені.

Уся ця діяльність на основі нових технологій і науки доповнювалася старими перевіреними способами отримання інформації. У 1921 році співробітники ФБР, військово-морської розвідки і поліції зчинили «крадіжку зі зломом» у приміщенні генерального консульства Японії в Нью-Йорку. Там була знайдена книга «Код-1918» японського флоту. Її акуратно сфотографували і поклали на місце. Японці нічого не помітили. За два роки операція була проведена повторно. Для роботи із «знахідкою» був створений спеціальний відділ OP-20-J.

Власне, тут треба зробити деякі пояснення. Японія використовувала не один, а декілька дипломатичних кодів, відповідно військово-морський флот — також декілька шифрів. Військові криптоаналітики не лише зламали японський дипломатичний код, а й створили аналог японської шифрувальної машини. Цікаво, що він працював швидше і якісніше за оригінал. Позначалася перевага в техніці та технологіях. До того ж японський військово-морський код був створений на математичних основах, схожих із дипломатичним кодом, що допомагало легше його зламати. Японський код мав назву «фіолетовий». Перехоплення і розшифровки повідомлень, зроблені фіолетовим кодом, називаються «магією», і вони послужили причиною більшості суперечок довкола Перл-Харбора. Відзначимо, що фіолетовий код був складний, тож до його розшифрування треба було докласти неабияких зусиль. Він мав двоступеневу систему шифрування. Спочатку ієрогліфи трансформувалися на латинські літери — перший рівень шифрування, потім латинські літери шифрували вдруге на шифрувальній машині. Японцям здавалося, що таку систему збагнути неможливо. Вони сильно помилялися.

Не були забуті і «прямі методи». У квітні 1941 року кур’єр на борту лайнера «Явата Мару» привіз до Сан-Франциско нові шифрувальні книги для японських консульств. Офіцери військово-морської розвідки під виглядом митників піднялися на борт лайнера, розкрили скрині із шифрувальними книгами, сфотографували їх, а потім — пропустили вантаж. Водночас підкупили головного радиста «Явата Мару», який за 40 тис. доларів — величезна сума на той час, — передав американцям код торговельного флоту «Шин», який вступав у дію в період війни. Скільки Японія втратила торговельних суден через таку операцію — достеменно невідомо, але, мабуть, багато.

Найбільш значимим був так званий оперативний код JN-25. Його розкрила цивільний співробітник військово-морської розвідки Агнесс Дрісколл. Система шифрування була досить застаріла. Від використання подібних кодів американці відмовилися після війни з Іспанією наприкінці XIX століття через їх уразливість. Цікаво, що подібним, дещо модернізованим, кодом користувалася радянська розвідка у США. В ході операції «Венона» американцям удалося зламати цей код — стала у пригоді аналогічна робота над оперативним японським — і розкрити, хоча й із запізненням, усю радянську розвідувальну мережу атомного шпигунства.

Прибічники класичної версії стверджують, що визначити концентрацію японського флоту наприкінці листопада — початку грудня 1941 року було неможливо, оскільки з’єднання під командуванням віце-адмірала Нагумо зберігало повне радіомовчання. Проте це не зовсім так. Вірніше — зовсім не так.

Навіть якщо флот Нагумо і не виходив в ефір, то це не означає, що йому не посилалися розпорядження з Токіо. Так, 16 листопада 1941 року було перехоплено повідомлення з японської столиці, в якому флоту наказували прийняти літаки. З напрямку передачі ясно, що вона призначалася одержувачу в районі Курильських островів. Якщо туди прямують літаки, то там знаходяться авіаносці, які зберігають радіомовчання. Зрозуміти, проти кого готується операція, досить просто. Варіантів лише два: СРСР або США. Втім, аби нападати на радянський Далекий Схід, збирати кораблі у великій кількості біля Курильських островів просто безглуздо, оскільки це легко виявлялося і тим самим ефект раптовості втрачався. Власне, так і сталося. Сталіну доповіли про японські приготування, але він свого союзника Рузвельта не попередив. Більш того, розповсюджена легенда, що СРСР усіляко сприяв втягуванню США у війну і провів задля цього операцію «Сніг» силами радянської розвідки. У дещо подібному звинувачують і Черчилля. Приблизно в цей же час американська військово-морська розвідка отримала дані, що 250 суден торговельного флоту включено до складу ВМС Японії. Явна ознака війни, що насувається.

1995 року відповідно до Акта про свободу інформації була відкрита частина раніше секретних американських архівів. У них було виявлено понад 60 радіоперехоплень, відправлених віце-адміралом Нагумо. Іншими словами, його флот не зберігав радіомовчання. І ось тут ми наближаемося до головної загадки Перл-Харбора.

ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?

Проблема ця комплексна і не зводиться до нехитрої конспірології змови Рузвельта, Сталіна або Черчилля.

По-перше. США виявилися неготовими до війни по багатьох параметрах. Як говорив Черчилль, генерали завжди готуються до минулої війни. Адміралів це стосується навіть ще в більшій мірі. Панувала думка, що Перл-Харбор невразливий для атаки з моря. База мала сильну берегову артилерію, яка була спроможна захистити флот від лінійних ворожих кораблів. До того ж невелика глибина не дозволяла підводним човнам пробитися всередину бухти через систему загород і здійснити торпедну атаку. Все це так, якщо керуватися уявленнями Першої світової війни.

Та на морі панували не кораблі, а літаки. І тому був яскравий приклад. Британський флот під командуванням адмірала Ендрю Каннінгхема 11 листопада 1940 року атакував італійський флот у бухті Таранто. Операція отримала кодову назву Judgement (Присуд). Літаки з авіаносця Illustrious (Прославлений) двома хвилями бомбили і торпедували італійські лінкори Cavour, Littorio, Duilio і ряд інших кораблів. Матеріали щодо дій британського флоту в Таранто передали американцям, але у Вашингтоні жодних висновків не зробили. Проте їх зробили японці. Британські союзники також попередили американців, що невелика глибина наразі не є перешкодою для торпедних атак як із повітря, так і з моря. Та все марно. Американські адмірали і генерали вкотре запевнили Рузвельта, що база незборима.

По-друге. Безперечні успіхи американців щодо криптоаналізу і радіоперехоплення не могли компенсувати дві прикрі обставини. На війні вкрай важливі координація і організація. Першої просто не було, друга сильно кульгала. Військові розвідники не знали, що роблять їх колеги з військово-морської розвідки, і навпаки. Секретність, яка виходила за рамки здорового глузду, призвела до того, що в Перл-Харборі практично нічого не знали про дані, які мав Вашингтон. І якщо армійські підрозділи на архіпелазі отримали наказ про готовність №1, то до моряків він сильно запізнився. А генерали не допетрали зняти трубку і повідомити колег про загрозу, що насувається. Навіщо? У них своє начальство, хай і повідомляє.

Другий чинник. Мало здобути інформацію, її потрібно проаналізувати з урахуванням дуже багатьох обставин. А ось єдиного центру збору і аналізу інформації не існувало — вона наростала величезним потоком, але при цьому розбивалася на підвідомчі рукави. До багато чого просто не доходили руки. Деякі найважливіші донесення порошилися на полицях, їх прочитали лише в 1946 році. Але вже — для історії.

Якщо ми вважаємо, що потьомкінські села — наш винахід, то сильно помиляємося. Як виявилося, значна частина флоту знаходилася в Перл-Харборі з вельми простої причини — очікувалася інспекторська перевірка високого начальства. Кораблі потрібно було віддраїти, пофарбувати в очікуванні контролю. Про те, що це приманка для противника, який готовий до нападу, ніхто не подумав. Не наважаться — адже база непереборна.

По-третє. Була допущена стратегічна помилка, в першу чергу, президентом Рузвельтом і державним секретарем Корделом Хеллом. Усі розуміли, що США вступлять у війну, але чекали на інцидент від фашистської Німеччини. До речі, саме тому частина кораблів Тихоокеанського флоту буквально напередодні японської атаки була переведена в Атлантичний океан. Проте Гітлер не хотів, аби США вступили у війну, і заборонив своїм підводним човнам топити американські кораблі, навіть якщо вони везли зброю до Англії. Незважаючи на напружені відносини з Японією, вірогідність війни з нею у Вашингтоні розглядали як надзвичайно низьку. Знову — аналогія із СРСР. Сталін вважав, що Німеччина не стане воювати на два фронти, і в німецький Blitzkrieg не вірив.

Можна ще довго перераховувати всі проблеми, пов’язані з неготовністю США до атаки на Перл-Харбор. Відзначимо ще одну суб’єктивну обставину, що значною мірою спростовує конспірологічну теорію змови Рузвельта. Свого часу, будучи заступником військово-морського міністра, він багато чого зробив для будівництва сучасного військового флоту. Навіть його політичні суперники відзначали, що він був першокласним фахівцем, який добре знав і розумів проблеми флоту. Море було його пристрастю. Підставляти багато в чому своє дітище під японські бомби і торпеди навіть задля досягнення якихось політичних цілей — це занадто навіть для такого завзятого політика. Всьому є певна межа.

РЕЗУЛЬТАТ

У Перл-Харборі американський флот зазнав значних втрат. Але, хоч як там було, у майбутньому це виявилося благом. Американські верфі почали у великій кількості випускати принципово інші кораблі. Час будівництва лінкора скоротився на 20%, авіаносця — більш ніж удвічі, есмінця — в 2,4 разу. Флот став отримувати так багато нових кораблів, що виникла проблема комплектування їх екіпажів. Із весни 1942 року всіх осіб з вищою освітою із запасу призивали у флот та авіацію на шкоду танковим і піхотним підрозділам, що негативно позначилося на перших етапах війни в Африці, Італії і Тихому океані. У червні 1942 року японський флот зазнав катастрофічної поразки біля атолу Мідуей. На Тихому океані стався стратегічний перелом на користь США, а всі досягнення перемоги в атаці на Перл-Харбор були втрачені.

Варто віддати належне американським військовим. Прийшло розуміння всієї важливості координації і аналітичної обробки даних. За вельми короткий термін до цієї важливої роботи були залучені першокласні фахівці. Як результат, план японців заманити і розгромити американський флот біля атолу Мідуей став відомий майже відразу після початку його розробки і в ході реалізації. І не допомогло радіомовчання кораблів героя Перл-Харбора віце-адмірала Нагумо. Фактично в пастку попали японці, втративши в цій битві практично увесь свій авіаносний флот і велику частину палубної авіації.

Успіх атаки на Перл-Харбор для Японії став не перемогою, а лише прелюдією до поразки.